Із квітня цього року Сергій Григоренко, депутат Луцької міської ради від «Батьківщини», котрий доволі довго був одним із п’яти (!) заступників голови фракції білосердечних у представницькому органі влади обласного центру, суттєво зміцнив власні політичні позиції. Пана Григоренка соратники обрали головою міського осередку партії. Відтоді, а може й ще раніше, його ім’я часто згадують у ЗМІ. При чому – з різних причин: і зубрів Сергій Анатолійович у волинських лісах рахував, і мав непорозуміння із лісівниками, і до Києва на акції опозиції їздив, і шукав правди у правоохоронців, адже нещодавно авто політика підпалили. До речі, одразу після інциденту депутат заявив: то ніщо інше, як спроба залякати опозиційного політика. Сьогодні пан Григоренко думки не змінив, як і не пішов шукати спокійнішого місця під іншим партійним сонцем. Цілком можливо, що за політичну стійкість передбачається винагорода – посада секретаря Луцької міської ради. Про ймовірність такого сценарію Сергій Григоренко розповів у інтерв’ю для «Волинської газети».
– Сергію Анатолійовичу, нещодавно ви запропонували встановити в Луцьку пам’ятник «Волинянці». Ідея цікава, зважаючи на те, що саме в обласному центрі краю ці автомобілі «народжувалися». Щоправда, то не перша подібна ініціатива, адже свого часу ви пропонували ліквідувати в місті постаменти радянської доби. Чим зумовлений такий інтерес до пам’ятників?
– Мені небайдужа доля рідного міста та його зовнішній вигляд. Це – по-перше. По-друге, ніхто ще не відміняв указу Президента Ющенка про ліквідацію пам’ятників тоталітарної доби. Так, моїх ініціатив було декілька. Вважаю, що пам’ятник «Слава праці», який стоїть біля луцького електроапаратного заводу, непотрібний. Праця, яку він прославляє, давно канула в Лету й була визнана неефективною. Окрім того, там є тоталітарний символ – радянська зірка. Та й плитка від постаменту відвалюється… Щодо ІЛ-18, що на 33-му мікрорайоні, то літак цей не має жодного стосунку до Луцька. Так, коли я був дитиною, то він виконував просвітницьку функцію: там був кінотеатр, де показували мультфільми для дітей. А зараз цього немає, літак у непрезентабельному стані. Ще ж є заіржавіла прогнила баржа під мостом на Шевченка… Я називаю її луцьким Титаніком. Якщо позабирати всі ці іржаві монстри, то Луцьк лише стане гарнішим. Що ж до «Волинянки», то багато міст має пам’ятник-візитівку. До прикладу, у Маріуполі – постамент тюльці. Якщо ж брати бренд, то кожна область відома якоюсь продукцією. Ще з часів Радянського Союзу нас більше знають не за замком Любарта чи озером Світязь, а саме за «Волинянкою». Свого часу автомобіль користувався попитом, бо то була машина, вперше спеціально спроектована для жителів села. А те, що колеги-депутати ідею підтримали, думаю, свідчить про її доречність.
– Про ще один пам’ятник у Луцьку багато говорять – пам’ятник Степанові Бандері. Якусь суму виділяли з міського бюджету, щось збирають як пожертви, але й досі цього постаменту немає. Чому?
– «Батьківщина» – патріотична політична сила, тому ми й підтримали проект рішення про виділення коштів. Такому пам’ятникові слід бути в Луцьку. Можна дискутувати щодо місця, але… На мою думку, він не будується так довго, у зв’язку з існуючою політичною ситуацією в Україні. Зараз же процес блокують, висміюють саму ідею, глузують над світлим ім’ям провідника українських націоналістів. Вважаю, за цієї влади збудувати пам’ятник нереально. Наскільки мені відомо, збір коштів ведеться, але їх іще недостатньо.
– Ви особисто жертвували кошти на пам’ятник Бандері?
– Так. Долучався до цієї справи, але не у великих розмірах.
– Давайте поговоримо про перейменування луцьких вулиць. Тим паче, що ви – один із ініціаторів зміни назв. Нині переходять від теорії до практики, одначе населення переважно проти. Можливо, варто дослухатися до людей?
– Це не лише моя ініціатива. Працювала ціла комісія, куди входили депутати, науковці, зокрема відомий краєзнавець Петро Троневич та хранитель фондів Волинського краєзнавчого музею Наталя Пушкар. Але рішення затверджує сесія. З людьми ми спілкувалися, щойно виник намір перейменовувати вулиці. Тобто ми оголосили про ідею в травні, а перейменували вулиці відповідно до рішення міської ради у серпні. І впродовж трьох місяців ця тема була на радіо, телебаченні і в газетах. Усі, хто хотів долучитися, мали можливість це зробити. Суттєвих зауважень та масових скарг не було. Якщо ж говорити про мою позицію, то перейменовувати вулиці потрібно, бо ніхто не запитував українців у часи СРСР, на яких вулицях хочуть жити. І як узагалі сьогодні в незалежній Україні можна ходити вулицями, які носять імена катів народу. Для людей цей процес безкоштовний. Потрібно лише двічі прийти в жек із відповідними документами. Так, для юридичних осіб процедура коштуватиме певну суму. Але у скільки гривень можна оцінити таке поняття, як гонор чи честь? Вони безцінні. Є ті, хто виступає проти. Це – переважно російськомовне населення або колишні радянські військові, активісти КПРС. Хоча до них треба також прислухатися і розбиратися в кожному випадку. Я, коли не був депутатом, жив на вулиці Чекістів. Її перейменували й назвали На Таборищі. Як бачите, я не вмер від того, не зазнав якихось прикрощів, лише сходив у жек та змінив записи в будинковій книзі і в паспорті. Тому з особистого досвіду знаю: труднощі ці надумані.
– Ідеологічно ви праві. Одначе не раз доводилося чути, що проблема все ж має фінансове підґрунтя, бо відповідні відомства відмовляються проводити необхідні процедури безкоштовно…
– У такому разі мовчати не можна, бо це – протизаконно. Потрібно звертатися до депутатів, міського голови чи правоохоронних органів. Але наголошую: для фізичних осіб процедура безкоштовна.
– Ви – автор звернення щодо проекту Закону України «Про дозвільну систему у сфері поведінки зі спеціально визначеними видами зброї». Що підштовхнуло вас готувати такий документ?
– 15 травня цього року Міністерство внутрішніх справ України внесло до розгляду Кабінету Міністрів проект закону про поводження зі спеціально визначеними видами зброї. Що він передбачає? Фактично МВС хоче дозволити вільний продаж зброї. А йдеться про зброю для відстрілу гумовими кулями. Якщо стріляти з близької відстані, нею можна вбити людину. В багатьох країнах Європи її називають не травматичною, а менш летальною, порівнянно з вогнепальною. Сьогодні дістати такий пістолет можуть лише певні категорії населення, зокрема й журналісти. Поки встановлено максимальну кількість бар’єрів для отримання. А МВС хоче спростити процедуру, передбачивши лише огляд у психіатра та отримання необхідних документів у міліції. Вважаю неправильним дозволяти всім із 18 років отримувати зброю. Суспільство не готове до цього. Що буде? Стрільба на дискотеках. То суто лобістський закон, у прийнятті котрого зацікавлені певні структури МВС, бо це можливість «нагріти руки» на дозвільних документах.
– Але ваші колеги-депутати чомусь підтримали цей проект лише за третьої спроби…
– Тільки тому, що внаслідок певних причин була низька явка депутатів. Хтось у відрядженні, дехто на літньому відпочинку… На момент голосування в залі працювало 30 чи 32 людини.
– Позитивне голосування забезпечив ваш колега Іван Корчук, котрий натиснув кнопку за Тетяну Дементьєву. Скажіть, вас обурює такий факт? Чи, зрештою, мета в цьому випадку виправдовує засоби?
– Звичайно, мені не байдуже. Я прихильник особистого голосування. Але визнаю, що і в нашій фракції зрідка трапляються випадки, коли депутати голосують за когось. Це – неправильно. Ведемо про це розмови. До тих, хто чинить так систематично, застосовуватимуться санкції: у майбутньому розглядатиметься варіант про невключення їх у партійні списки. Краще рішення не ухвалити і згодом переконати колегу, аніж практикувати кнопкодавство. Я особисто жодного разу не голосував за когось.
– Але відкликати згаданий проект рішення не будете?
– Не буду. Я ж не бачив того факту.
– Сергію Анатолійовичу, зброєю володієте? На полювання ходите?
– Ні. Зброєю не володію. На полювання не ходжу. Я є захисником природи. Мені шкода тварин. Маю домашніх улюбленців. Вважаю полювання у сучасних умовах убивством. Інша справа, коли в давнину брали лук і стріли та полювали, аби прохарчуватися. Сьогодні і звірів мало, і надзвичайно низька культура полювання.
– Свого часу ви активно взялися рахувати зубрів. У результаті громадськість так і не дізналася точно, скільки червонокнижних тварин насправді живе у волинських лісах і хто їх винищив, одначе головний лісівник краю Богдан Колісник назвав вас… крикуном. То для чого вся ця акція була потрібною?
– Я з вами не зовсім згідний. Можу навіть показати документи… Якраз підсумком ініційованих Українським товариством охорони природи на Волині та мною обліків тварин став документ – підсумковий акт перевірки, під яким поставили підписи громадські активісти, державні екологи, директор звірівського мисливського господарства пан Шпорук. Ви, певно, про це не знали. Там усіма учасниками перевірки зафіксовано, що впродовж останніх років фальсифікувалися дані про чисельність зубрів. Якщо були підозри, що немає навіть 20 тварин, то ми це підтвердили. Як громадськість, не можемо впливати на кадрові питання в системі лісівників, але можемо сигналізувати про кричущі факти. Зокрема написали лист у Адміністрацію Президента та в Генеральну прокуратуру від товариства охорони природи…
– І якою була реакція?
– Вона недостатня. Відповіли, що проводитимуть перевірки. Головний підсумок – проблему підняли і довели, що зубрів – лише 12. Неправда, яку посадові особи приховували роками, випливла на поверхню. Далі ж справа за державними контролюючими органами. А щодо Колісника… А хто це? Ні, не чув про такого.
– Якщо є документи, котрі засвідчують факт порушення, то чому досі жодна посадова особа не понесла відповідальності?
– Вважаю, це питання слід адресувати і облдержадміністрації, і урядовим структурам. Ми, як громадські активісти, свою справу зробили. Наскільки відомо, волинською природоохоронною прокуратурою було внесено питання про службову недбалість пана Шпорука. Але з боку держави реагування на цю проблему недостатнє.
– Згодом стався інцидент: ви розповідали, що лісівники пробили колесо у вашому авто. Розцінюєте це як акт помсти?
– Так. Це був акт помсти, спроба залякати. Якось у російському КВК почув фразу: «Вы замахнулись на всемирное зло, а сами мелко нагадили под дверью». Отак вчинили, дрібно напаскудивши, ті негідники. Згодом же здійснили провокацію – самі привезли мені грошову компенсацію, після чого заявили у прокуратуру, що я ці гроші в них вимагав. Думаю, історія та Бог розставлять все на свої місця.
– Із 21 квітня цього року ви очолюєте міський осередок ВО «Батьківщина». Як почуваєтеся в іпостасі партійного вождя? Мітла Сергія Григоренка мете по-новому? Принаймні офіс змінили…
– 21 квітня на конференції мене обрали керівником міської організації, але з січня виконував обов’язки, бо Григорій Олександрович (Пустовіт, котрий очолював луцьких бютівців раніше і є секретарем Луцької міської ради, – авт.) перейшов на керівну посаду в облосередок. Комусь потрібно було займатися містом. Це доручили мені. У партії я давно: у вересні буде 11 років. Тому, хоча й молодий за віком, але у партії – ветеран. Зараз іде нормальна планомірна робота. Знайшли новий офіс. Щомісяця проводимо одну-дві акції. Благодійні і політичні. Приймаємо нових членів. Налагоджуємо фінансово-господарську діяльність. Активно запрацювала «Батьківщина» молода». Єдине: завжди мав жорстку позицію щодо зрадників – людей, які відверто та систематично порушують партійну дисципліну. З такими треба прощатися.
– Тобто, якщо у когорті політичних соратників є зрадники, то це означає, що свого часу партійна верхівка помилилася, формуючи списки?
– Звичайно, помилки є. Не помиляється тільки той, хто нічого не робить. Як член політбюро також частково несу відповідальність за ті помилки, але принаймні з ними не мирюся, даючи оцінку непорядним вчинкам.
– Що свого часу й зробили: виключили чи то з партії, чи то з фракції «Батьківщини» у міській раді чимало депутатів. Згодом же провели перереєстрацію і не взяли зрадників у свій човен…
– На момент формування виборчих списків у 2010 році я входив до бюро і по багатьох кандидатурах говорив Григорієві Пустовіту і Анатолієві Грицюку (очолював обласний осередок ВО «Батьківщина», – авт.), що в окремих персон є бажання використати партію. Загрозу я бачив ще у 2010 році і про неї сигналізував. Сьогодні ми перегорнули цю сторінку і йдемо далі оновленою командою.
– Григорій Пустовіт розповів у інтерв’ю «Волинській газеті», що, можливо, складе повноваження секретаря Луцької міської ради. Кого білосердечні пропонуватимуть натомість?
– Це буде наш представник, бо в політиці є певні квоти.
– Але прізвища поки не називаєте?
– Це обговорюватиме бюро. Та, швидше за все, це буде керівник міської партійної організації, що цілком логічно.
– Тобто ви?
– Тобто я. Але це ще не факт, лише – предмет обговорення.
– Свого часу ви багато спілкувалися з Анатолієм Грицюком. Нині на плечах Анатолія Петровича не лежить тягар політичного лідера. Досі підтримуєте стосунки?
– Ніколи не забуваю добра: вдячний Анатолієві Петровичу, що взяв мене до своєї команди. Я був його радником у Волинській облраді. Приємно було працювати з непересічною, цікавою і веселою людиною, яка любить життя в усіх його проявах. Ми зберегли хороші людські відносини, хоча й не погоджуюся з окремими останніми політичними кроками Анатолія Грицюка.
– Кілька місяців тому ваше авто постраждало від вогню. І ви, і однопартійці заявляли: то – зумисний підпал через політичну діяльність. Що сьогодні відомо в цій справі?
– На жаль, в області останнім часом існує така форма залякування людей, переважно політиків, підприємців та громадських діячів. Вважаю, що міліція, не розкривши мою справу, справу Андрія Козюри, Сергія Були, Володимира Романюка, Олександра Товстенюка та решти, розписалася у власній бездіяльності та імпотентності. Виняток – підприємець із Володимира-Волинського, який призначив чималу винагороду за інформацію щодо паліїв. У мене таких грошей немає та й не збираюся я платити! Щодо підозрюваних, то вони є. Це один підстаркуватий негідник на керівній посаді, який зламав десятки людських доль, образив, принизив багатьох волинян. З тієї інформації, що у мене є, цей пенсіонер, який продовжує керувати, і був замовником, хотів налякати й дошкулити за активну громадську й політичну діяльність. Організатором злочину став бандит, представник злочинної сімейки, яка промишляла у 90-х у Луцьку. Той посадовець і тримає коло себе відповідного бандита для розправи над своїми опонентами. А безпосередніми виконавцями були заїжджі гастролери. Імена всіх цих покидьків я повідомив правоохоронним органам, але, як бачимо, жодних результатів немає.
– Авто згоріло. Чим їздите, користуєтеся громадським транспортом?
– Іноді користуюся громадським транспортом. Часом допомагають друзі. Вони не залишили мене в біді, за потреби надають транспорт.
Розмовляла Світлана ГОЛОВАЧУК.