Липневий спекотний день вабить око яскравістю та насиченістю барв різнотрав’я. Тож їдемо у с. Зелене, що притулилося до Горохівщини, аби переконатися, чи дійсно там найкращий килим природи. Рухаємося вниз гірською дорогою, наче Карпатами, аж поки на горбку не побачили клуб. Він – укупі з місцевої поштою, тож, не задумуючись, йдемо у гості.
Тут господарює приємна жінка – Раїса Остапенко.
– Ну хто я без моїх листонош… – одразу розставляє акценти начальниця. – Он Петро Петрович – наша опора, а то – Діна. Не дивіться, що юна ще, зате так гарно справляється – люди її дуже люблять. Уже рік працює. От якраз сьогодні велосипедом збагатилася. А для листоноші цей двоколісний транспорт – просто необхідна річ, самі розумієте.
Так, знаємо. І Петро Рузак – начальник Горохівського ЦПЗ №7, очевидно. Теж, бо він дуже клопотався, аби «ця дитина» нарешті мала на чому їздити, бо «уже рік, як ходить пішки». Результат не забарився – Діана Стадницька тепер, як-то кажуть, на коні.
Чомусь одразу пригадався кумедний уривок із мультфільму «Канікули в Простоквашино» – про злого Пєчкіна, котрий також спочатку не мав велосипеда.
Жартую з Діаною, мовляв, у тебе – така ж ситуація.
– Ага, на це можна лише з гумором подивитися, – каже Раїса Петрівна. – У житті ж – геть не смішно, радше навпаки. Бо цій маленькій Діні доводилося брати дві сумки – одну з пресою, іншу – з усіляким начинням, котре нам дають під реалізацію. То ще зараз, влітку, не так дається взнаки, а взимку дуже важко.
Дівчина, слухаючи нашу розмову, лише посміхається: вона якраз сортує газети, щоб потім навантажити їх на свого новенького велосипеда і поїхати селом із гарними новинами.
Розмовляємо. Діана інколи повертає голову в наш бік і відповідає на запитання, постійно повторюючи, що, мовляв, не варта вона уваги журналістів. Та все ж вдається дізнатися, що ця дівчина – ще та господиня. Вона випікає такі торти, що не в кожної хазяйки зі стажем вийде, а ще дуже гарно вишиває.
– Ну, вдома у мене килими, рушники, серветки, – скромно перераховує.
Тепер скажу по секрету: ця симпатична дівчина хоч і не збирається поки заміж, але придане у неї – давно вишите і лежить напоготові…
Фірмову страву від Діани Стадницької дізнатися не вдалося. Розповіла лише, що полюбляє випікати бісквіти, а прикрашає їх квітами.
Від красивого і смачного переходимо до насущного. Діана розповідає, що їхня родина, як і інші в селі, має чимале господарство, кілька гектарів городу. Працюють уже не так важко, як раніше, бо чималий (навіть за сільськими мірками) шмат поля обробляють трактором, три своїх корови доять апаратами. До речі, сім’я Діани із тих, хто придбав цю диво-техніку ще до того, як запрацювала обласна програма, за котрою родині, яка має три і більше корови, передбачено безкоштовний доїльний апарат. Тож тепер у них таких два, чим, за словами дівчини, вони значно спрощують собі роботу.
Познайомилися ми і з Петром Зейликом. Не приховувала здивування, що побачити чоловіка на посаді листоноші – то рідкість. Петро Петрович пояснює: в селі вибір роботи не такий уже й великий. Каже, що спілкування з людьми – це хоч і важко, зате цікаво. От тільки зарплата мізерна, тож і не йдуть чоловіки на пошту.
– Я вже чотири роки тут працюю. Трудно. Та й, скажу чесно, якби не мав свого коня, котрим особливо взимку часто все розвожу, не зміг би надовго затриматися. То ще тут, на місці – у Зеленому, трохи простіше, а в Смоляві (сусіднє село, котре є центром сільської ради, – авт.) дуже багато всякої роботи лягає на плечі листоноші. Та й чималу територію треба об’їхати.
Виїздили ми з гостин, знову спускаючись вниз невисокою гіркою. Ох і гарні краєвиди відкриваються з вершин Зеленого! Якби тільки трохи менше буденних клопотів мали ті селяни, то так би й задивлялися весь день…
Світлана ДУМСЬКА.