Ці два слова були нерозривно пов’язаними між собою ще з 19 вересня 1944 р., коли маріонеткові уряди Української РСР і Польської Народної Республіки за вказівкою Кремля підписали секретний договір про здійснення «евакуації». Українці, які мешкали на Люблінщині, вони депортували на Схід, а поляків, котрі жили на Волині, – у західному напрямку. Глибоко символічно, що одним із опричників сталінського режиму, який разом із іншими «таваріщамі» полював на польське населення, був тов. А. О. Могила…
Усе тече, все змінюється. Мине кілька днів, і 70-річчя Волинської трагедії, яке жбурнуло чергову порцію взаємної кривди з минулого в сучасність, стане історією. Проте буквально за рік український та польський народи будуть змушеними відзначати ще одне 70-річчя. Цього разу – початку «другої хвилі» масових депортацій. Тут усе чітко та зрозуміло: наші співвітчизники, незалежно від національності та віросповідання, стали однаковими жертвами більшовицького тоталітаризму, на який «західні демократії» просто закрили очі, керуючись власними інтересами. І коли ще, як не у незалежних Україні та Польщі, гідно вшанувати цих жертв Другої світової війни та засудити як колишніх сталіністів, так і їхніх новітніх послідовників?!
Цікаво, що «перша хвиля» депортацій розпочалася ще 28 вересня 1939 р., коли на підставі договору між СССР і гітлерівською Німеччиною «Про дружбу і кордони» було вирішено переселити певні категорії людей в обох напрямках. Щоправда, уповноважені Москви та Берліна перебували в польському Любліні та українському Львові.
Але 19 вересня 1944 р., коли Волинь та Люблінщину очистили від гітлерівських військ, було підписано таємну «Постанову Ради Народних Комісарів УРСР і КЦ КП(б)У «Про реалізацію Угоди між Урядом Української РСР і Польським комітетом національного визволення» щодо евакуації українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР».
«Головним уповноваженим уряду Української РСР» у Любліні затвердили тов. Подгорного М. В. , а заступниками – тт.. Кальченка Т. С. і Ромащенка М. А.». «Головним представником уряду Української РСР» у Луцьку призначили тов. Цоколя А. А., йому допомагали тт. Гребченко І. К. і Могила А. О.». Затвердили й інструкцію з проведення «евакуації», а при РНК УРСР було створене спеціалізоване управління (на чолі з заступником Наркома держконтролю УРСР т. Івановим) , тоді як при облвиконкомах Західних областей України – відділи з евакуації і розселення українського і польського населення».
На практиці ні про яке добровільне переселення людей та народів годі й казати! Бо хто не бажав залишати рідну домівку примусово-добровільно, того могли або вбити, або відправити в концтабір. Причому однаково немилосердними до мирного населення були як представники радянської влади, так і прихвосні з так званого Народного Уряду ПНР. Але особливо жорстоко вони ставилися до тодішньої української та польської еліти, прекрасно розуміючи, що затурканого селянина набагато легше підкорити своїй волі, ніж переконати інтелігентних та освічених людей у справедливості нового радянсько-польського кордону та у правильності нової «генеральної лінії».
Свідчень цьому – безліч. Вони збереглися не лише в пам’яті людей старшого покоління, які й зараз живуть серед нас, але й у величезній кількості архівних документів.
Тому, щойно закінчаться урочистості з нагоди річниці Волинської трагедії, як потрібно братися за гідну організацію заходів, присвячених 70-річчю Великої депортації українців та поляків. Але головне тут – не піти манівцями облуди й тимчасової доцільності. Немає вже Російської імперії, під час якої Люблінщина входила до її складу. Немає Другої Речі Посполитої, в період існування якої Волинь була польським воєводством і складовою частиною «Східних кресів». Немає третього рейху, коли сусідню Львівщину приєднали до «Польського генерал-губернаторства» з центром у Варшаві, а Волинь належала до «гебітскомісаріату Волині та Поділля» і підпорядковувалася «райхскомісаріату Україна» з офісом у Рівному. Немає вже й більшовицької імперії та її маріонеткових режимів у вигляді ПНР і УРСР… У спадок незалежним українському та польському народам залишилася лише спільна історія та – державний кордон, що розділяє Волинь і Люблінщину по р. Західний Буг.
А тому, розуміючи, що Бог створив землю, коли на ній не існувало жодних кордонів, знаючи, що всі кордони є апріорі умовними і тому суперечливими, ми повинні визнати, що ставити під сумнів їхнє існування тепер – це шлях у нікуди. А раз так, то маємо продемонструвати свою приналежність до цивілізованої Європи і просто зобов’язані гідно вшанувати депортованих у 1944-1947 рр. українців та поляків!
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з архіву: Микола Подгорний, який цілими ешелонами вивозив українців із Люблінщини, згодом став першим секретарем ЦК КП(б)У.