То
тепер у Зеленому свині такі ж, як і в будь-якому іншому селі Горохівщини (хіба,
може, трохи більш вгодовані). А колись (і таке ще тут добре пам’ятають) ці
представники «роду салтісонових» не
валялися в хлівах у гноєві чи найглибшій баюрі у хазяйському дворі, а «культурно»
випасалися ген там на вигоні і тихенько похрюкували від радості, коли господар
врешті повертався з роботи і приходив забирати додому свого припальованого
хряка.
Не
жартую. Хіба трохи глузую над самим фактом. Просто уявіть картину: свиня із
петлею на шиї жує собі травичку – і горя не знає.
– Отам
на долині вони паслися, – сміється і показує мені рукою Зенон Білошевич із
Зеленого. – Дорога ще була стара, берег значно ширший. Тако: виводили люди, як
ото корову чи козу зараз, і припальовували, де трава більша – і так майже з
кожної хати. Хто за ногу прив’язував, хто – за шию.
Відтоді
вже більш як півстоліття минуло. Кормити не було толком чим цю часто
ненажерливу худобу – от і доводилося поросятам сідати на «зелену» дієту.
Хто живе
у селі і має таку звірину, добре знає, що й теперішні свині від зеленої
бадилини не відмовляються. От щодо випасу на шнурку… А чом би й ні?! Адже все
нове – добре забуте старе!
–
Пригадую такий випадок, – тепер уже вголос сміється Зенон Тимофійович. – На
вулиці такий дощ, гроза, а тут свиня розпоросилася – прямісінько на вигоні! То мали тоді клопоту.
Звісно,
у Зеленому й корів завше тримали у господарстві. Але їх на березі не
припальовували – гонили у череді на пашу. Хто перший до такого нехитрого
способу додумався, у Зеленому вже й не пригадають, але Зенон Тимофійович каже,
що спочатку свиней на березі випасалося небагато, а потім все більше і більше.
Люди дивилися один на одного і повторювали.
Ми ж у
Зеленому встигли роздивитися сучасних місцевих поросят. Вони тепер із хліва
рідко й виходять.
– Ліниві
надто, аби прогулянки собі влаштовувати, – сміється місцевий господар Сергій
Петрик. – Хоча, буває, як випущу з хліва, то попоскачуть на подвір’ї. Але ну їх
із такими прогулянками: всю землю коло хати перериють.
Сергій Петрик
стверджує, що їхня родина, незважаючи на велику кількість такої худоби у хліві,
преміксами поросят не годують. Не те, щоби не чули про таке і не відають, що від
такого харчу свині ростуть, як на дріжджах, а просто не пробували: звикли все
робити старим добрим методом, по-дідівськи.
Поки
розмовляємо, спершись на кілочку, на подвір’я вибіг іще один господар родини
Петриків – п’ятирічний Микола. От у нього, думаю собі, зараз і вивідаю всю
правду про місцеве «свинство»:
–
Миколко, а ти допомагаєш татові поросят годувати? Що вони полюбляють з’їсти? А
тато чим їх кормить? – випитую.
– Он, качанами з кукурудзи, – сміється хлопченя.
– Ходіть, я вас у хлів проведу: покажу, які у нас свині повиростали!
Іду,
дивлюся, фотографую. Чесно кажучи, соромно стало за таку недовіру до цих
простих, дуже щирих людей. Тож, обдивившись господу, проти чого Сергій Петрик
жодного разу навіть не намагався заперечити, пробую загладити провину.
Розпитую,
мовляв, що з м’яса готувати полюбляють, які страви найбільше смакують
маленькому Колі… Звісно, з вуст хлопчика почула перш за все про ковбасу, «пальцем
напхану», й заморожене сало з цибулею. Та й котлетки увагою ми тоді не
оминули…
Словом,
прощалися ми із гостинним Зеленим у гарному гуморі та з розігрітим апетитом.
Світлана
ДУМСЬКА.
Фото автора.