Тепер поріг обкомівської обителі може
переступити чи не кожен. А був час, коли в народу руки-ноги тряслися, якщо
раптом виникне потреба (чи запросять) до якого кабінету. Ось якими запам’яталися
два візити до партійної барлоги волинському письменнику, краєзнавцеві Вікторові Лазаруку, який нещодавно розповів
про свої спогади в редакції «Волинської газети». І яким ми побачили обком через
22 роки після зміни його статусу і через півстоліття після появи на світ.
1968-й:
« Уперше йду в обком партії. Це вже 10 літ, як функціонував цей будинок. Якраз
тоді вирували події у Чехії – Празька весна. Я в учительській вголос засудив
агресію введення танків у Прагу. А саме вчителював у Заболотті Ратнівського
району. Розуміючи, що мене «братимуть в оборот», передовсім зайшов у «Юність» –
кафе (коли було розміщене поблизу ЦУМа). Кажу: «Налийте перцівки стаканчик!».
Випив для хоробрості…
Коли переступив поріг, здавалося, що в кожному кутку
мене хтось підслуховує, всюди хтось стоїть і зараз мене вдарять. Кроки
відлунювалися, коридори – порожні. Пішов до заввідділом Іларіона Нестеровича
Новоселецького. Він мовчить, риється в паперах. Я сів – і чекаю. Через кілька
хвилин каже: «З вами хоче поговорити Олег Михайлович» – « А хто це такий?» –
кажу. Він на мене накинувся: «Як?! Ви не
знаєте свого секретаря обкому партії?». Кажу, мовляв, знаю своїх безпосередніх
керівників, а інших…
Знову тиша. Чекаю. Я – як у тумані. Нарешті –
телефонний дзвінок. Він вхопив трубку і каже: «Слухаю! Ми вас чекаємо». Тоді ми
пішли. Знову порожнім коридором. Аж ось – прийомна. Дівчина відчинила двері.
Було двоє дверей, за другими – ще вищий керівник. Олег Михайлович Швидак
запросив мене сісти і став говорити про створення письменницької організації.
Мовляв, хто може претендувати на головування. Я назвав усіх: Струцюк, Богачук,
Мах… Він розсердився на пасивну реакцію свого заввідділом, котрий нічого не
говорив. Мовляв, чому не записує прізвищ?
І ще одна деталь. Олег Михайлович запитав, чи ходжу
в театр? А я кажу: «У мене щодня безкоштовні вистави за вікном» – «Але я хотів
би, аби ви все ж сходили і сказали свою думку». Може, він хотів мене десь
прилаштувати, бо ж не мав тоді посади. У театр я так і не пішов. А звідти втік,
радий, що мене не беруть в оборот. Поїхав на своє Полісся.
1980-ті:
«Ходив з приводу квартирного питання. Секретар обкому партії Поліванов. У
перепустці він мав зробити відмітку, аби я назад вийшов. Тоді признаюся, що я
не до нього йшов, а до інструктора з ідеології Кондратика. Він так розсердився.
Одразу ж виписав чортів міліціонеру Івану, який стояв на вході. Бо, коли
виходив, той на мене накинувся, як на хулігана».
2013-й: Заходжу і я у стіни колишнього обкому. Як
пояснила начальник відділу з питань управління об’єктами спільної власності
територіальних громад сіл, селищ, міст області Волинської облради Лілія Кашева,
нині приміщення належить до власності територіальних громад, точніше –
перебуває на балансі обласної ради. Тепер тут – тихо і порожньо. Хоча в окремих
аудиторіях – працюють. З колишніх – тільки редакція «Радянської Волині», тепер
– «Волині – нової».
Вахтер у холі покосився на фотоапарат. Видно
помітив, як я знімала указ Кравчука про створення університету – там, де колись
був, швидше за все, гімн СССР… Попоклали колись «трудящі» паркету в коридорах адмінбудинку. Тепер він ще служить.
Коридори. Коридори…Скільки доль у них вирішувалося! Скільки ці стіни чули!
Обкомівська обитель мало чим відрізнялася від розкішних віл царських
поплічників на південному березі Криму: колони мармурові увінчані ліпниною.
Сходи з мармуровими перилами. От тільки ажіотаж студентського життя, що панує
тут, дисонує із зовнішнім і внутрішнім начинням. І замість портретів вождів –
портрет Лесі Українки… Перший поверх – дещо скромніший. По лампах видно: знизу
невеликі, з напівкулястими абажурами, вгорі – крупні, у важкому бронзовому
«обрамленні». Відразу згадую приказку: чим далі
в ліс, тим жирніші партизани.
Але «далі в ліс» пробратися не вийшло. Маю на увазі
підвальні приміщення. Там – і студентська їдальня (яку багато хто зі старших
досі називає обкомівською, куди пускали тільки за спецперепустками), і більш
затишне місце для фуршетів, де колись, певне, обідали партійні боси. І, мабуть,
ще багато чого цікавого, включно з бомбосховищем.
З вікон обкому – дійсно гарний вид. З високих
кабінетів – на парк і замок. Зі сходів – на дорогу, що веде до СІЗО…
Зовні споруда досі вражає монументальністю. На сірих
обмурівках – таблиця: «Пам’ятка архітектури та містобудування. Адміністративний
будинок. 1958 р. Охоронний №7-Вл. Охороняється державою. Пошкодження карається
законом». За спиною Шевченка, на місці,
де колись фасад споруди був увінчаний скульптурною композицією з гербом СССР, …майорить жовто-синій стяг.
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.