Мешканці маленького хутора на Ратнівщині стомилися їздити поганою дорогою і – самі відремонтували 2 км сільського шляху. Тепер хоч хутора Замучениця на карті нема, але дорога до нього – показова…
За легендою, яку з діда-прадіда передають замученицівські аборигени, назва їхньому хутору дісталася така через одну оказію. Мовляв, орав колись хтось із предків на цьому місці поле, та так, що й воли попадали. Відколи тут худобу замучили, місцину нібито назвали Замученицею. Але хтозна… Можливо, через таку назву прадіди передали нащадкам «генетичну місію населеного пункту»: всі, кому судилося тут мешкати, чи то сотні літ тому, чи тепер мусять важко працювати. Бо чекати сторонньої допомоги на самотньому хуторі нізвідки. Тому хуторяни живуть за принципом: на Бога надійся, але й сам рук не опускай!
Певно, саме тому в окрузі вважається (а хутір територіально належить до Самари-Оріхівської сільської ради Ратнівського р-ну і офіційно вважається окремою сільською вулицею з буденною назвою Підлісна), що замученицівці мають свій гонор та характер. Хочете вірте, хочете ні, а молодь із Замучениці (яка таки далеченько від цивілізації) не виїздить. А тому хуторяни зі своєї кишені свій хутір газифікували. Місцева малеча навчається у сусідньому с. Самари-Оріхове, до школи їм – 3,5 км.
За словами Самари-Оріхівського сільського голови Василя Трофімука, нині на теренах Замучениці до 40 осель, більшість із них – старшого віку. Поки реадакційний автомобіль «добирався» до Замучениці, журналістська фантазія уже малювала в уяві хати якщо не під очеретом, то принаймні криті старою польською черепицею, криниці-журавлі на подвір’ях… Аж ні: «журавлі» на хуторі ще живуть, звичайно. Але переважно біля добротних і гарних осель. У дворах можна було помітити і чимало техніки… Туди-сюди вулицею курсували то підводи, то трактори, то легкові автомобілі. Не цураються тут, очевидно, й найпопулярнішого нині у поліських селах транспортного засобу – скутера. «Нічого собі – Замучениця!» – подумалося…
Думки згодом розвіяв все той же сільський голова Василь Трофімук:
«О! Замучениця – то такий хутір, якому дружби не позичати!».
І найліпший доказ цьому – два кілометри дороги, що веде до Замучениці. Давно асфальтований шлях був всіяний ямами. А через те, що хуторянам часто доводиться за межі своєї території виїздити (бо ж у Замучениці з інфраструктури тільки магазинчик примітивний та …зупинка), то підступна дорога допекла всім довго. Терпіти не стали. Скинулися, хто скільки міг, стали гуртом – і залили злощасні ями бетоном. На все про все, кажуть на хуторі, пішло тисяч зо дві. А працювалося навіть весело, бо не долучалися до роботи хіба старі й немічні.
Як довго прослужить дорога до хутора – побачимо. Але тепер вона просто мусить бути перша в черзі на хорошу, якісну реконструкцію. Бо Замучениця того варта!
Олена ЛІВІЦЬКА.