Наркологічна служба області створювалася у 80-ті роки, коли тема боротьби з алкоголізмом та наркоманією була одним із джерел політичних дивідендів для чинної тоді влади. Однак саме в спадок від тієї епохи в усіх регіонах країни залишилася мережа наркологічних установ. За 20 літ роботи наркологічна служба Волині пройшла період становлення, зміцніла професійно і нині є цілком боєздатною та сучасною установою, що працює на справді високому науковому рівні.
Епоху тотальної боротьби з алкоголізмом згодом наречуть горбачовською. Вона кане в Лету, так і не діставшись бажаної мети. А через 20 років потому Михайло Горбачов скаже: «борьба за трезвость» була хорошою ідеєю, яку бездумно занапастили насамперед через надмірне бажання «наганяти» показники. Однак зелений змій виявився на диво живучим. Він уже давно не зловживає… самогоном, натомість п’яніє від такого спирту, в якому – букет невідомих хімічних сполук.
Утім суспільство сьогодні швидше абстрагується від теми наркоманії та алкоголізму, аніж долучається до подолання цієї біди. Відтак усі клопоти, з цим пов’язані, лягли на плечі невеликої когорти професіоналів та нечисленної кількості громадських і релігійних організацій, котрі їм допомагають. Хто б подумав: нині для Волинського обласного наркодиспансеру найгостріше питання – це потреба у додаткових ліжко-місцях. Пацієнтів стільки, що установа потроху перетворюється на конвеєр. А як інакше, коли строк лікування у стаціонарі для одного хворого мав би становити 14 днів, а тут його можуть тримати лише 8? І йдеться вже про тих людей, у кого важкі форми захворювань. Усіх, хто може, умовно кажучи, триматися на ногах, лікують амбулаторно. Разом із тим у наших головах ще міцно «сидить» страх перед наркодиспансером. Лікарі зізнаються: часто до цієї установи люди навіть за елементарними довідками йти бояться… Але тут нікого не в’яжуть, не тримають силоміць. Тут – намагаються втримати руку на пульсі споконвіку найгостріших соціальних проблем і впоратися з ними. Часто – фактично самотужки.
Які вони – будні волинських наркологів? До розмови на цю тему ми запросили головного лікаря Волинського обласного наркологічного диспансеру Ігоря Шкаровецького (на фото):
Для довідки:
Керівниками обласного наркологічного диспансеру в різний час були: Віктор Сахненко (1980-1982), Сергій Шевчук (1982-1994), Роман Слободян (1994-2000), Микола Дацюк (2000-2013). В окреме приміщення установа переїхала, коли її очолював Сергій Шевчук (народний депутат України 4-х скликань). Саме в ту пору наркологічна служба краю почала потужно розвиватися.
Нинішній головний лікар Ігор Шкаровецький прийшов у цей заклад відразу після навчання (1987 р.) – для проходження інтернатури. Відтоді 26 років віддав наркології. Має вищу кваліфікаційну категорію за спеціальностями «Наркологія» та «Організація і управління охороною здоров’я». З 2000 р. був заступником головного лікаря, з 2013 – керує установою. Тож, за плечима – чималий досвід: і лікарський, і управлінський.
– Ігоре Дмитровичу, якою сьогодні ви бачите наркологічну службу Волині?
– Багато ми вже пережили. Нині це – команда високопрофесійних людей, значна частина з яких працює від початків утворення служби. Усі ті здобутки, які ми нині маємо, фактично поставали «з нуля».
– Тоді – які акценти у роботі волинських наркологів нині є головними?
– Враховуючи сьогоднішню ситуацію, то вважаю, що це передовсім – просвітницька робота. Така… Агресивна, потужна просвітницька робота. Саме через засоби масової інформації маємо донести до людей, що наркоманія та алкоголізм – то є біда, то є проблема. Кожен один на один із тим зустрічається, як не кожна сім’я, то через одну. Але значна частина людей відгороджується від вирішення проблеми. Всі знають, що це погано. Але в той же час суспільство не має якоїсь особливої тривоги з цього приводу. Починаючи з дітей чи підлітків, закінчуючи зловживанням людей у більш зрілому віці. Продавати дітям алкоголь – це все одно що продавати дітям зброю. Ніхто ж над цим не задумується. Нікому ж не спаде на думку продати дітям патрони!.. А продати пляшку горілки чи ще щось подібне – не вважається злочином. Насправді, це катастрофа. Ми нині почали потужну профілактичну роботу серед молоді в навчальних закладах, раз у рік проводимо місячники у всіх школах, спеціальних закладах. Плануємо виїзди лікаря, практичного психолога у школи, аби разом із педагогами з дозволу батьків займатися проблемними дітьми чи підлітками, адже таких теж багато. Необхідно говорити з ними, знати про їхні проблеми, намагатися з різних сторін достукатися до їхньої свідомості чи до свідомості їхніх батьків. Треба максимально дітей від цього відгородити, аби в них навіть думки не виникало про алкоголь.
– Але силами наркологів цієї проблеми не вирішиш. Згадайте хоча б, як важко даються органам місцевого самоврядування рішення про заборону торгівлею алкогольними напоями чи то біля навчальних закладів, чи в нічний час…
– Так, тут треба підключатися всім. 20-30 наркологів, дійсно, погоди в області не зроблять і не зроблять великої антиалкогольної політики. Але запускати певні ідеї в маси ми повинні. Ось останні 10-15 років тут, на Волині, ми активно боремося з наркоманією. Стабілізували це захворювання. А про алкоголізм… забули.
– Волиняни стали більше зловживати спиртним?
– Зараз іде страшна алкоголізація населення. Ситуація набагато гірша, ніж була 20 років тому.
– А коли було найгірше?
– Бачите, в різні періоди по-різному ставилися до тієї проблеми. Коли за «сухі закони» взявся Андропов, а потім Горбачов ще додав, багато хто тоді просто наганяв показники, так би мовити, під одну гребінку. У час становлення незалежної української держави по суті все почалося заново. Взагалі сплески захворюваності відбуваються кожні 12 років. Зараз був період відносної стабільності щодо наркотичних захворювань. Однак якщо останні 2-3 роки відбувалося зниження захворюваності на наркоманію на 20-30%, то зараз знову маємо певний ріст.
– Із чим пов’язане збільшення кількості залежних від алкоголю? З рекламою? Низьким рівнем життя?
– Пов’язувати це з чимось конкретно не можна. Напевне, тут даються взнаки всі чинники відразу. Зараз спиваються молоді люди. До нас поступають пацієнти віком 25-26 років. Раніше, за Радянського Союзу, я таких хворих бачив тільки після 30-40 років алкоголізації. Коли прийшов на інтернатуру, то за рік побачив тільки два випадки «білої гарячки», а зараз по п’ять, по десять таких в одному відділенні лежить. 25-річні хлопці вже, умовно кажучи, – без мізків… То вже не люди, а овочі. З серйозними діагнозами, галюцинаціями, коли вони вже не можуть реально оцінити ситуацію… Пояснюється це все, по-перше, масовою алкоголізацію. По-друге, неякісною продукцією. Коли на селі люди пили самогон, то не було такого. А зараз – спирти невідомого походження.
– Цікаво, а на фоні інших регіонів Волинь – твереза територія?
– На цю тему цікаві дослідження статистичних даних провів харківський інститут. Вони є у нас на офіційному сайті (volnarco.lutsk.ua), будь-хто може з ними ознайомитися.
– В Європі подібні медичні установи діють?
– Звичайно. Нещодавно на запрошення Товариства Червоного Хреста України на Волинь приїздила делегація з Німеччини, ми спілкувалися з німецькими фахівцями. Причім там функціонують державні заклади наркологічного профілю, а не приватні. Це взагалі соціальні заклади, соціальна медицина. Наші хворі як такі були потрібні державі тільки тоді, коли вони пиячили, пропивали десятками років десятки тисяч, на яких багатіла спиртогорілчана галузь. Тоді було все добре. Алкоголь, наркотики, зброя – це прибутки, а значить – податки. А тепер, коли у цих хворих – проблеми, держава не хоче брати на свої плечі догляд за ними.
– Якщо говорити про процес лікування…
– Це другий важливий напрямок у діяльності служби. Алкоголіками не народжуються. Коли і в кого виникне залежність, ніхто не може сказати. Один може постійно вживати алкоголь до 90 літ і вмерти у доброму здоров’ї, а другий – на третьому десятку має проблеми. Але все ж допомогу надавати таким людям треба! Відхреститися від них не можна. То є батьки, матері, діти, брати, сестри… Лікування потрібне. Найчастіше не амбулаторне, а стаціонарне. А тому необхідно розвивати службу. За статистикою можна легко побачити, що забезпеченість ліжками на Волині вдвічі нижча, ніж по Україні. У нас – 0,7, по Україні – 1,4 (на 10 тисяч населення).
– Тобто ліжок бракує?
– Однозначно. Але якщо в когось 1,4, то значить: хтось має 200, а хтось – 10, разом вийде 100%… Так? У нас ліжко «працює» не 365 днів у році, а навіть 400 чи 420. Про що це говорить? Іде елементарний конвеєр… Люди не доліковуються. Бо мінімальний термін лікування повинен становити 14 днів, у нас він – 8,5. Маємо 27,8% повторної госпіталізації. Ми не беремо таких, котрі ногами ходять, умовно кажучи. Цим опікується амбулаторна служба. У нас – лише алкогольні психози, інші важкі стани…
– Чи є перспективи збільшити кількість ліжок у стаціонарі? Довкола ж медична реформа, все оптимізують…
– Ми ведемо переговори з управлінням охорони здоров’я облдержадміністрації. Богу дякувати, там усі ці питання розуміють. Будуть ці проблеми вирішуватися, аби збільшити кількість місць у стаціонарі. Готуємо обґрунтування, статистику… Зі 115 ліжок у нас 40 дерматовенерологічних і 75 наркологічних. Це єдиний випадок в Україні, де в наркодиспансері є дерматовенерологічне відділення. Оцих 75 ліжок для нас дуже мало. Якщо брати мінімальні терміни лікування (14 днів), то в нас, відповідно до настанов МОЗ, має бути 135 ліжок наркологічних. Тому треба нарощувати лікувальну базу.
– Чи відповідають сучасним стандартам умови, в яких перебуває і медперсонал, і пацієнти?
– Приміщення у нас – достойне. Практично 10 років поспіль проводимо постійні ремонти. З нашим контингентом хворих ясно, що ми кожного року мусимо робити ремонти в стаціонарних відділеннях. Ми хоча зараз і не обласна лікарня, але маємо добротні умови. Кожен корпус має свою котельню. Люди в теплі, в добрі, нагодовані… Нам не соромно показати себе колегам з інших регіонів. Щоб себе не перехвалити, але скажу: ми в п’ятірці (якщо не в трійці) кращих наркодиспансерів України. Може, не все прекрасно виглядає зовні. Та принаймні всередині ми постаралися створити достойні умови. Але, звісно, немає межі для вдосконалення.
– Банальне питання: алкоголізм – виліковний?
– Як гіпертоніків нині вчать постійно приймати ліки, так і тут. Алкоголізм має циклічний характер. Людина не п’є, не п’є, а через декілька місяців проявляється патологічний потяг до алкоголю… Майже всі зриваються. Без підтримки важко. Періодично треба або медикаменти тривалої дії вживати, або проводити психокорекцію. Контролювати ці процеси важко. Будь-який емоційний зрив – і… Важлива постійна підтримка як родичів, так і лікарів. Вважаю, що тим людям треба створити певні умови для лікування. Наркодиспансер не має бути закладом, який всі обходять стороною. Це є відкритий лікувальний заклад. Де ніхто нікого не змушує лікуватися. Люди йдуть самі. Нема такого, як колись: голова колгоспу одного разу привіз 40 чоловіків у автобусі. «Ото, – каже, – всіх пролікуйте». І відділення зайняли на два місяці.
– Це – реальний факт?
– Так. Лише тоді курс лікування тривав два місяці, включав реабілітацію, трудотерапію. А нині у нас по суті наркологічна реанімація. Відсотків 20-30 хворих – ті, які не мають нічого за спиною. Часто навіть без одягу приходять. Їх треба нагодувати, одягнути… Тут ми тісно працюємо з благодійними організаціями.
– А ціла армія соціальних працівників, які віднедавна трудяться при сільських радах області?..
– Соціальні служби більше опікуються сім’ями з дітьми. Звичайно, що маємо налагоджену співпрацю з ними, однак – вони більше зорієнтовані на молодь. Ми ж не можемо викинути на вулицю, скажімо, людей без постійного місця проживання. Виводимо їх із запоїв. Це питання складне. Державної структури, яка б займалася такою категорією населення, поки нема. Або ж не відпрацьований механізм. Є релігійні організації, які опікуються такими людьми. Хлопці, що змогли взяти себе в руки, є прикладом для інших… Ми вітаємо таку співпрацю з релігійними структурами. Хто б що не казав, релігія – це постійна психотерапія, вплив на мозок. Алко- чи наркозалежний краще вже хай буде більш релігійним, але не вживатиме наркотичних речовин, не крастиме, не вбиватиме, не мучитиме свої родини. Це вже, власне, третій напрямок нашої діяльності – безпосередня реабілітація. Але лікар не може вести людину по життю. Добре, коли є родина. А коли нема? Є десятки прикладів, коли алкозалежні ставали потім успішними бізнесменами, але в певний критичний період хтось мусив надати їм підтримку. Ось тому медичну реабілітацію ми проводимо самі. Хворий може прийти до нас, із ним працюватимуть психологи, психотерапевти, ми допомагаємо людині пройти крізь життєві негаразди навіть з медикаментозною підтримкою, аби вона вийшла від нас в нормі й пішла далі жити та працювати.
– Успіхів! Дякую за розмову.
Спілкувалася Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.