Микола Онуфрійчук: «Депортованих у 1944-1946 роках на Волині живе понад 10 тисяч. Це – переважно тодішні діти й підлітки…»
Якось так повелося: коли згадують про депортацію українців з Польщі, у більшості виникають асоціації з операцією «Вісла». Направду, «Вісла» – це лише чергова акція з тих, які почалися у вересні 44-го на одвічно українських територіях, котрі на ту пору перебували під владою Польської Народної Республіки. Наступного року від тих подій, які досі важко назвати до кінця прочитаними сторінками нашої історії, минає 70 літ. 9 вересня УРСР та Комітет національного визволення ПНР уклали горезвісний договір про «обмін населенням». У результаті з прадідівських земель із корінням вирвали понад 700 тис. українців, розвіявши їх по всій України. Але найбільше депортованих осіло на західноукраїнських землях. У тому числі на Волині, ближче до рідного краю, – 53 тис.
Із головою товариства «Холмщина», яке діє у нас із 1990 р. та об’єднує депортованих українців із Холмщини і Підляшшя, одним із найавторитетніших волинських краєзнавців, заслуженим працівником культури України, ми записували інтерв’ю в його квартирі. Літа беруть своє: Миколі Антоновичу ходити нині важко. Опираючись на паличку, запрошує мене до робочого кабінету, з підлоги до стелі заставленого книгами. Перш ніж говорити «на диктофон» Микола Антонович простягає мені файл із паперами… Це – макет пам’ятної стели. Така собі квінтесенція отого грядущого сумного 70-річчя. Давно холмщаки кажуть про необхідність оприлюднити перелік знищених населених пунктів Холмщини та Підляшшя на пам’ятному знакові депортованим етнічним українцям, що на меморіалі в Луцьку. Це принципове питання. Бо печальний список говорить сам за себе…
– Ще 2011-го обласна рада прийняла план заходів із вшанування жертв війни, репресій та депортацій. Там передбачено і впорядкування кладовищ та захоронень, які є на Холмщині, і оці стели з переліком сіл, – починає розмову Микола Онуфрійчук. – Вважається, що там, на Закерзонні, поляками (і Армією Крайовою, і Батальйонами хлопськими, й іншими підпільними боївками) було знищено не менше 300 українських сіл. Це ті, на які вони здійснювали напади особливо в 42, 43, 44-му, та й продовжували в 45-му. Мені вдалося встановити 213, решта поки вивчається. Силами товариства це зробити ми не можемо, тому звертаємося до науковців. Пам’ятний знак, який є, залишається по центру, а обабіч буде по дві стели. Композиція увінчана образом Холмської Богоматері на чорному граніті. На стелах – напис: «Пам’яті українців Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Західної Бойківщини, Лемківщини, вбитих та закатованих польським збройним підпіллям, депортованим зі своїх прадавніх земель. А також – пам’яті тих боголюбивих поляків, які рятували братів-українців від знищення». А далі: «Антиукраїнські акції польського збройного підпілля, зокрема відділів Армії Крайової та Батальйонів хлопських з чисельними людськими втратами, які в 42-45 роках відбулися у селах…»
– Миколо Антоновичу, а скільки на Волині депортованих у ті роки?
– Товариство має 11 районних і міських відділень, всього – 4,5 тисячі членів.
– Але ж це тільки дещиця холмщаків?
– Після акції переселення на Волині осіло понад 53 тисячі людей із Холмщини та Підляшшя. Є в нас і лемки, і бойки, і надсянці. Я думаю, зараз в області живих депортованих понад 10 тисяч. Решта – повмирали. Лишилися ми, переважно діти й підлітки – ті, кому на ту пору було до 18 літ. У північній частині Волині – мало депортованих. Найбільше – в Луцьку. Перше покоління народжених в Україні холмщаків уже пенсіонерами стало. Тепер нащадки вступають до товариства. Але абсолютна більшість у ньому – ветерани й депортовані. Ми затвердили комплексну доброчинну програму «Пам’ятаймо рідний край». На її основі щороку детально приймаємо робочий план, з яким і працюють районні та міські відділення.
– Тоді, у 44-му, в угоді йшлося про «обмін населенням», взаємні пільги… Фактично етнічну чистку назвали евакуацією, добровільним переселенням. На вашу думку, яким терміном треба означити ті події?
– Ніякого добровільного виселення не було, так як зараз із трибуни заявляють комуністи та інші. Так, в угоді між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення написано про принцип добровільності, що там нас забезпечать землями, житлом. Все це – неправда.
– Скажіть, а ваш особистий вересень 44-го яким був?
– Мені тоді ще й шести років не було. Але добре пам’ятаю деякі фрагменти. Особливо, коли на село нападали банди, грабували, вбивали наших людей. Навіть такі деталі, які батьки мої не закарбували в пам’яті. Коли я прочитав їм свою повість «Солона грудка Холмської землі», вони дивувалися. Багато мені підказував старший на 10 років двоюрідний брат, який тоді вчився в Холмі у сільськогосподарській школі.
– Це ж була не перша депортація для вашої родини?
– Так, бабця Меланія, єдина з чотирьох моїх дідів і бабусь, яка вижила під час депортації українців після Першої світової. Їх розсіяли по всій Росії: і в Сибіру, і Ташкенті, і Середній Азії. Більшість із них помирали, як мухи. Бабуся Меланія з дітьми і чоловіком потрапила на Оренбуржчину. Батькова родина – за Волгу, в Самарську губернію. Фактично в 21-му всім дозволили повертатися. Приїхали – і застали попалені села. Польська влада їх, українців, не приймала. Церкви наші позакривали, потім почали їх нищити або на костели перетворювати… Наше село називалося Путновичі. У 44-му ніхто з дому й не думав їхати: озиминою засіяли поля, нову хату поставили, кузню, стодолу, хлів, колодязя викопали, садок почав родити… Тільки живи! У батьків був я, первісток. У листопаді нападає на село польська боївка, озброєна автоматами, кулеметами, на підводах. Уночі, коли вже всі заснули. А ми зібралися в бабці. Раптом чути: стрілянина – страшенна! Чоловіки (які тоді по ночах чергували, бо напади траплялися часто) зуміли майже всі втекти, бо, як правило, їх вбивали. Тільки мій дядько Роман Малащук кинувся до польової груші, за ним на коні поляк з автоматом. Чергою пропустив. Дві кулі через груди – і так він біля тієї груші на своєму полі впав. Років 40 мав. Господар хороший. Навіть поляки приходили хоронити і шкодували (бо місцеві селяни не брали участі в цьому). Є така підозра, що очолювати цю банду міг хтось від евакуаційної комісії. Бо до нього намагалися звертатися російською, якщо котрийсь із поляків володів, і називали «товариш командир». Була з ними й жінка… У світлому пальтечку, чобітки такі гарні. Дивилася, як били мою тітку. Піймали тоді і Володю Вовчука, нашого родича, побили, що живого місця не зосталося: топтали ногами, на голові розбили дерев’яні ночви, залізний чайник. Ми думали, що він неживий. Але почали відливати – і прийшов до тями. Він приїхав сюди. А от дядька хоронили там… у сусідньому селі Бусні, де було православне кладовище. Як ми вже виїхали, то до нас дійшла інформація, що поляки розрили могилу, зняли з нього костюма і черевики. Зараз я їздив, то знайшов там тільки могилу нашого священика отця Михайла Трофимовича, якого закатували поляки на Зелені свята, 25 травня 1942 року. Ми, казали батьки, не хотіли виїжджати. Але подумали: залишимося – поб’ють. Життя дорожче. І все-таки сподівалися вернутися… Як зробила свого часу бабця Меланія з дітьми… Мама моя Марія, повернувшись у своє село, закінчила вже не українську школу, а польську. Але ж була українкою. Знала мову, вірші, пісні. Сина виховувала в тому дусі. Мене, трирічного (!), такого гарного вірша про Шевченка навчила…
– Пам’ятаєте?..
– Я навіть пишу книжку «Дорога до Тараса», з нього починаючи. Бо з нього моя дорога до Тараса почалася: «Я маленький хлопчик, третій рочок маю, але про Шевченка вже багато знаю. Нині нам про нього матінка казали. Рушничком новеньким ми портрет прибрали. Принесли ми жміньку рути і барвінку. Наш кобзар коханий достойний пошани. Він дитя з-під стріхи, він – в селянській свиті, а придбав нам славу, як ніхто на світі. І та наша слава не вмре, не загине. Наш Тарас Шевченко – сонце України!». Коли родичі на гостину сходилися, мене ставили на табуретку – і я з такою радістю його декламував!..
– А який слід залишила по собі нова «батьківщина»?
– Ми опинилися біля українського села Заможне Запорізької області на території колишньої німецької колонії Старий Мунталь. Там ніхто нас не чекав… Батько з мамою так важко працювали. Привезли свій реманент. Тато зібрав там комбайна, ніколи раніше не бачивши такої техніки! А як побачили, що за ті трудодні отримали, то й вирішили їхати назад. Батько приніс додому два пуди зерна з остюками, велику миску винограду і пару кавунів. От проживи… Тож і поїхав тато сюди в розвідку, в Ківерці. Ми ж листувалися зі своїми. Знали, що тут колгоспів ще нема, що люди з голоду не мруть, що сюди навпаки «мішочники» зі Сходу йдуть, привозять дітей і залишають на зиму в місцевих сім’ях… Тоді, до речі, ніхто бандерівців не боявся. Ніхто наклепів тих не зводив. Це ж був час протистояння. Були вояки УПА. Але ж мирного населення не нищили. Нищили тих, хто заганяв у колгоспи, хто вивозив в Сибір під виглядом розкуркулення. Молодь ішла туди, щоб боронити свій народ. Не забуваймо: на Західну Україну було заслано понад 150 спецзагонів підготовлених чекістів, які кашкети з тризубами одягали, вбивали мирне населення. Я не можу гарантувати на сто відсотків, що між вояками УПА, між нашою партизанкою чи між червоною не було мародерів. Зараз фактів можна знайти будь-яких достатньо. Але перевірити, як насправді, це дуже тяжко. І цю брехню треба припиняти. Думати за ту державу, яка є. Хоча дехто зацікавлений розпалювати протистояння на Волині. Ніби на Галичині менше люду загинуло… Я писав про те, що є 28 українських сіл (тільки на території нашої області!), на які АК здійснила свої напади ще до волинської трагедії, до липня 43-го року. На Сході досі люди зомбовані, бандерівцями перелякані. Треба час, і щоб освіта й наука молоді подавала історію такою, якою вона була. Сіли під українську національну символіку, мають блага не менші, ніж рядовий отой, котрий постраждав за державу, і виступають проти тих, хто боровся на ділі за незалежність.
Візьміть Сагринь. Уже п’ять років, як ми добилися спорудження там пам’ятника за бюджетні кошти. Одні дані свідчать, що понад 800 людей там було вбито, інші – 1240. Коли почали говорити, що там поляки не з мирним населенням воювали, а тільки з вояками УПА, мені вдалося з’ясувати, що не було там УПА! Дійсно, діяла поліцейська станиця, де було шестеро осіб, серед них і поляки, і українці. Існувала й сільська самооборона. Вночі, о 3.40, майже 800 вояків АК, до зубів озброєних автоматами, гранатами, кулеметами, оточили, запалили село… Там 280 садиб згоріло, православний храм закидали гранатами, де жінок із дітьми було багато. Хоч і пізно вже, але я почав шукати. І поіменно склав список на 660 осіб, яких було знищено в Сагрині. З них майже 300 – жіночої статі, 80 – похилого віку, 160 дітей, 150 осіб з інших населених пунктів. Так проти кого ви воювали? Про все це я писав, говорив. Наші всі ніби оглухли… До цього часу візит президентів у Сагринь не відбувся. В Україні тричі освячували пам’ятники, встановлені на вшанування поляків, за участю президентів: на Львівщині, у Львові й у волинській Павлівці. В Польщі ж – тільки в Павлокомі, де Кваснєвський та Ющенко відкривали пам’ятник закатованим українцям. Сагринь – то символ Холмщини, символ знищених наших сіл! А хто там насідає? Їхні «комбатанти», «кресов’яки» – проти участі президента Польщі у освяченні пам’ятника в Сагрині…
– Миколо Антоновичу, свого часу ви працювали в луцькому міськкомі й обкомі ЛКСМУ. Тоді стояли на прорадянських позиціях, а нині кардинально змінили думку…
– Нас виховувала радянська школа. Ми вірили в ті ідеї. Ми вивчали Леніна, причому я, наприклад, досить глибоко. Не можна сказати, що після війни щораз гірше і гірше жилося. Не було ж такої біди, як перед війною (скажімо, Голодомор). Ми, переселені, про це менше знали, а східняки добре відали про все, але мовчали. Говорити почали тоді, коли Україна була проголошена незалежною. Потім, як закордон почав про це говорити, то ми вже отримували циркуляри з ЦК, що Голодомор, мовляв, вигадки буржуазної пропаганди. Коли я почав листування з представниками Інституту дослідів Волині, що у Вінніпезі (Канада), вони мені багато чого повідали. Надсилали літературу (Уласа Самчука, Оксану Лятуринську, Івана Огієнка…). В ту пору перший пам’ятник Голодомору на Лубенщині постав під опікою Українського фонду культури, який я очолював на Волині, а Борис Олійник – в Україні. Коли почав зустрічатися з людьми, які вижили після репресій та повернулися сюди, я побачив, що то ніякі не вороги народу. Я мав 10 програм у фонді культури: «Шевченко і Волинь», «Леся Українка і Волинь», «Діти молоді й культури», «Волинь пам’ятає»… Тож спілкувався з багатьма людьми, які пережили Голодомор, репресії і постраждали за боротьбу за незалежну Україну.
– Коли ви вперше відвідали Холмщину?
– У 60-х роках, коли працював у комсомолі, мав гарні стосунки з молодіжними організаціями просоціалістичного спрямування. Ми проводили спільні акції. Тоді під час поїздок на Холмщину я двічі просив заїхати в рідне село. Але, видно, вони щось знали, що наша садиба спалена… А тому жодного разу тоді я у своє село не потрапив. Побував там не так давно. Збереглася лише стежка до річки Вовнянки, якою бігав малим. Поряд місця, де наша садиба була, – старенька сусідська хата. Ніяк не можу застати вдома жінку, яка там живе…
– Але все-таки польські «кресов’яки» активніші у відстоюванні своєї позиції на фоні українських організацій. Чому?
– Наші люди доброзичливіші. Ми їм давно пробачили.
– Яку політичну силу товариство «Холмщина» нині підтримує?
– Ми фактично підтримуємо і розуміємо тих, хто боровся за незалежну Україну, хто веде відповідну політику у верхніх органах влади. Звертаємося до кожного з президентів, до голів Верховної Ради, до урядів. І колись, і зараз. Я знаю: більшість наших людей голосувала за національно-демократичні об’єднання та їхніх лідерів. Вони у Верховній Раді нас розуміють, вони – за те, щоб було парламентське слухання, поки ми, депортовані, ще не вимерли.
– Чому ви так затято добиваєтеся парламентських слухань?
– Щоб розглянули проблеми, породжені депортацією. Сказати правду про те, що цей народ пережив, які в нього є потреби. Цих людей необхідно захистити. Прийняти відповідні угоди на міждержавному рівні з Польщею – і вирішити питання про можливість відвідувати свої села, недоруйновані могили, святині, роз’єднані родини.
– Невже ніколи не було жодного сприяння?
– До минулого року візи в консульстві відкривали у відповідь на наші звернення товариства і на запрошення Люблінсько-Холмського архієпископа Польської православної церкви Авеля. Хто бажав – міг їхати. Завжди ж коли їхали, то старалися на два дні, щоб першого дня на могилах побувати, впорядкувати поховання… Однак тепер візу можна отримати тільки через візові центри, треба платити чималі гроші. Стало надто складно: консульство виконує вимоги Євросоюзу. Скажімо, цього року мали бажання побувати на Холмщині понад 600 осіб, візи отримали лише 60… Натомість для поляків, які їдуть в Україну, – безвізовий режим.
– А як зі сприянням депортованим у Польщі?
– Сейм розглянув ці проблеми 2005-го. І впродовж 2005-2008 років переселеним з України в Польщу виділили відшкодування. Йдеться всього-на-всього про 10% таких людей. Коли поляків депортували, їм давали наші землі, будинки або на понімецькі землі направляли…, а 10% людей не мали землі, не отримали тоді відшкодування, от вони і скаржилися. Зрештою, сейм зібрався – і їм виплатили ці кошти. А в нас до цього часу… Як товариство у 1990-му році виникло, я щороку (а очолюю організацію вже 13 літ) із цим питанням не даю спокою. Не тільки ми звертаємося. Всі разом діємо, бо є не одна організація. Глухо!
– Ще свіжі сліди вшанування 70-х роковин Волинської трагедії. Якої позиції у трактуванні цих подій дотримуються холмщаки?
– Ми були за те, щоб вшанувати невинні жертви, яких зазнали поляки як на Волині, так і на Східній Галичині (і брали участь у відповідних заходах). Разом із тим ми вимагали, щоб одночасно було вшановано жертви, яких зазнало українське мирне населення Волині, Галичини та інших етнічних територій.
– Відомо, що керуючі евакуацією сиділи в Любліні та Луцьку. Ви не знаєте, хто у нас відповідав за ці процеси чи в якому приміщенні перебували представники евакуаційної комісії?
– У мене є відомості про те, хто входив до цих комісій. Ці документи опубліковані у книзі «Депортація». То не так важливо. Важливо те, що до цього часу 22 роки Верховна Рада нас не чує. Які тільки теми парламентарі не обговорюють! А нас більше як півмільйона вигнали сюди (всіх депортованих – не менше 700 тисяч) із нашої одвічної землі, де ми жили, починаючи від племен, від держави, яку очолював наш Данило Галицький зі столицею у древньому місті Холм (а не Хелм, як нині часто на догоду польській стороні люблять писати).
– Дякую за відверту розмову.
– Спасибі й вашому виданню за бажання говорити на такі теми.
Спілкувалася Олена ЛІВІЦЬКА.