Цією фразою переможниця нашої передплатної лотереї Зінаїда Андрощук із Княжого града, чесно кажучи, приголомшила. Зазвичай усі, кому всміхнулася фортуна говорили, що то – вперше, мовляв, навіть не с подівалися. А тут –абсолютно протилежне. Тож поговорили і таки збагнули, в чім тут секрет цієї жінки із чарівною посмішкою.
Її життя – бібліотека. Зінаїда Володимирівна, звісно, – на робочому місці. Ідеально рівні ряди книг, підшивки газет, написи, зроблені каліграфічним почерком (це особливо привертає увагу нашого ока, дещо втомленого неживими стандартними, хоч і гарними комп’ютерними буквами).
– То ваших рук справа? – запитую.
– Так, готуємо добірку робіт нашого геніального вчителя Василя Сухомлинського. Та й не тільки це, адже так багато хочеться встигнути – незабаром наше професійне свято, – відповідає.
І хоча з першого погляду помітно, що пані Зінаїда живе улюбленою роботою, під час зустрічі ми розмовляли здебільшого про неї – улюблену газету.
– Та вона її і на роботі читає, і додому носить! – коротко, але так красномовно розповідає колега нашої переможниці.
– Бо на роботі я читаю офіційні повідомлення – це необхідно, а вдома, коли домашні впораюся із домашніми клопотами, знову відкриваю газету, – наче виправдовується Зінаїда Володимирівна. – Тільки вдома гортаю інші сторінки, ті, де про людські долі. Ви й про наше місто чимало пишете, і про людей, котрі живуть тут.
Ті слова, котрі так щиро говорила постійна читачка про наше видання, особливо зворушували. В такі моменти відчуваєш потрібність тим, заради кого насправді й працюєш. А Зінаїда Андрощук знає за прізвищами всіх журналістів, особливо відзначає літредактора, мовляв, її око тішиться грамотністю і гарною побудовою речень…
Тепер про неї – саму пані Зінаїду. Скромна жінка. Не любить розповідати про себе. Мовляв, немає нічого особливого. Народилася тут, у Княжому граді. Тут і зростала, вчилася, народила дітей, вийшла заміж. Професію обрала до душі. Та інакше й бути не могло: Зінаїда Андрощук із родини працівників культури – місцева інтелігенція. Її тато – скрипаль Володимир Біскар. Його вже десять літ, як немає, але пам’ять живе й досі. Та й сама Зінаїда Володимирівна вже 35 років віддала бібліотечній справі.
а інше. Вона – щаслива жінка, мама і бабуся.
– Донька з онучкою вже давно мешкають у Португалії, син – у Польщі, – розповідає пані Зінаїда і показує фото, котре постійно стоїть на її робочому столі. – Я теж часто буваю у Польщі, але тільки так, аби дешевше купити продукти й одяг. У доньки в гостях була. Гарно там люди живуть, у достатку.
Жінка наводить цікавий приклад:
– мене спочатку здивував такий факт: у доньки вдома плита застелена. Звісно, одразу запитую: «Доню, а ти що, їсти не готуєш?». А вона мені: «Якщо хочеш, то можу приготувати тобі щось, але»… У них дуже дешево поїсти в кафе чи взяти будь-що у готовому вигляді в супермаркеті. А наші жінки постійно з повними торбами: вдома після роботи – друга зміна.
Позітхали ми з пані Зінаїдою, але недовго, бо ж вона переконує: дуже скоро і в нас так буде. А їй, як показує досвід, можна довіряти.
Зінаїда Андрощук на життя взагалі не скаржиться, бо не вміє. Її оптимізму, здається, вистачило би на десятьох. Колеги теж розповідають, що вона – наче згусток позитиву: яка б ситуація не була, жінка дивовижним способом примудряється знайти щось таке, що можна назвати добрим.
– Бо живу за принципом: все, що відбувається, – на краще, – посміхається жінка.
– Та у неї взагалі всі задуми стають реальністю! Все вдається, що захоче. От і цього разу так було. Каже: «Ларисо, я надішлю квитанцію на розіграш, бо ж обов’язково маю щось виграти». І от, самі бачите, не помилилася! – розповідає колега.
– То ви маєте якийсь дар? – дивуюся.
– Як і кожна жінка, повірте, – загадково усміхається пані Зінаїда.
Що ж, тепер холодні осінні і зимові будні Зінаїди Андрощук стануть теплішими – вона щоразу, готуючи запашний чай, згадуватиме, як одного разу передбачила свою нехай маленьку, але таку приємну перемогу.
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.