Хто поцупив цінне храмове начиння, селяни не знають і досі!
Із чого споконвіків жили мешканці с. Житані, що на Володимир-Волинщині, зрозуміло одразу: сіяли жито, пшеницю й всіляку пашницю. Одначе цей невеличкий населений пункт, де сьогодні не налічиш навіть трьох сотень жителів, цікавий не лише хліборобськими традиціями. Це село і з церквою, і без неї одночасно. А все тому, що місцевий невеличкий храм стоїть на кладовищі за Житанями й правиться там не кожної неділі. Одначе церква має свою історію.
Нині чи не в кожному другому селі парафіяни беруться споруджувати храм, а подекуди й кілька. Таким уже нікого не здивуєш, бо, мовляв, село без церкви – й не село зовсім. Тому в Житанях неабияк дбають про існуючий. Воно й закономірно, бо для тамтешніх жителів – то не просто культова споруда, де можна почути слово Боже, а й спомин про батьків та дідів. Бо саме вони свого часу підняли церкву з руїн. Нещодавно селяни святкували 150-річчя храму.
Чому Церква Різдва Святої Богородиці винесена за село прямісінько в поля? Все просто. Колись Житані були значно більшим населеним пунктом, і храм заклали на його окраїні. Нині богослужіння відбуваються лише на свята, але в ті дні тісненька церква ледь може вмістити всіх охочих.
– Колись то правилося щонеділі, – розповідає місцева жителька Наталія Євтух. – Прихожани як найдуть, то й на сходах стоять і довкола церкви… Але люди повмирали. Мати розповідала, що мій дід, Антон Поліщук, як був молодим, на церкву возив дерево. Коли то було? А Бог його знає! Вже он мені 85 літ.
Зрозуміло, що тримається храм переважно на ентузіазмі. Місцеві роблять усе, аби в ньому жевріло життя. Ініціативу підтримує і священик. Отець Олександр – духівник на три села й аж на три храми. Найбільша церква – у сусідньому с. Селець. Її, єдину в окрузі, в непрості радянські часи оминуло закриття.
У Житанях старожили вже не пригадують точної дати, коли на дверях храму з’явився чималий замок, а піснеспіви стихли на багато років. Чи то сивочолих у селі вже мало зосталося, чи то й досі вважають за ліпше не порпатися у споминах тих літ, бо ще не стерлися враження від утисків. Хтозна… Проте навіть молодь знає, що у храмі серед церковного начиння були цінні речі. Розповідають про якесь Євангеліє та плащаницю.
– Нашу церкву закрили, коли прийшли совєти, – продовжує розповідь бабця Наталія. – Складу чи школи не зробили, але будівля майже зруйнувалася. Та ще ж і все цінне десь поділося. Хоча його не вивозили, як то робили в інших церквах.
Грішать місцеві на своїх же. Але, кажуть, що за руку того чоловіка не спіймали. Відтак тепер найбільшою цінністю є сама парафія. Сільські ентузіасти 20 літ тому взялися відновлювати храм. Збирали по копійці, і це в ті часи, коли колгоспи порозвалювалися, а зарплату люди бачили раз у півроку. Несли до церкви хто що мав: дошки, фарбу, занавіски й рушники.
На святковий молебень із нагоди 150-тої річниці до Церкви Різдва Святої Богородиці прибуло чимало поважного духівництва. Не обійшлося й без подарунків: для храму священики Володимир-Волинської єпархії передали… церковне начиння. Відтак у старенької церкви – нова сторінка в історії!
Світлана ГОЛОВАЧУК.
Фото автора.