Ця історія – про людину, яка своїми мозолями «сколотила» сімейний бізнес, не дала вмерти колись потужному колгоспу, згодом узялася за садівництво, а сьогодні ще й головує в асоціації фермерів Любомльського краю.
Отож, знайомтеся – Сергій Іванович Козачук. Чоловік місцевий. У с. Бірки (не плутайте з Любешівщиною) родився, там же хрестився, там і донині трудиться. Тільки вже не сам, а із сином та зятем. І не на клаптику городу, а на полях власного фермерського господарства, що гордо іменується «Козацький двір»!
Як сталося, що медик за освітою став чи не найавторитетнішим у районі господарем, Сергій Іванович лише жартує:
– Так мене ж мати, коли жито жала, під копою уродила! І як почав я життя в полі, так на сьомому десятку з тим полем не розлучаюся!
Хоча коли серйозно, то шлях від медицини до аграрного бізнесу пролягав і стернею, і нерідко – трясовиною.
– Починав я з чого? Цигарки й горілку до Польщі возив! А інакше як було вижити? – відверто каже оповідач. – За гроші, які заробив, машину купив. Став за кордон будматеріали «штовхати». А потім, «збивши» невеличкий капітал, вирішив: треба гроші у власну землю вкладати.
Таким чином придбав Сергій Іванович тракторця. Батьківські та жінчин паї став обробляти (бо вони як колгоспники свою землю мали, а фельдшерів – обділили горе-реформатори). Як побачив, що місцевий колгосп-мільйонер от-от розсиплеться, вирішив і тут ініціативу до рук узяти.
– Тоді, у 2007-му, дехто казав: мовляв, забагато беру на себе. Але збори селян усе розставили на свої місця. І з 420-ти пайовиків колгоспу 360 людей мені довірили свої майнові сертифікати. На співпрацю не пішло тільки колишнє начальство: голова, агрономи, бригадири – ті, чиїми «стараннями» той колгосп ледь животів, – пригадує Сергій Козачук.
На запитання, як вдалося такий авторитет у односельців завоювати, співрозмовник руками розводить:
– Так у нас кожен – ніби на долоні. Бали собі здобувати – реклами не треба. Працюй, до людей нормально стався. От і весь секрет! – пояснює.
Щоби довіру селян виправдати, Сергію Івановичу трудитися і вдень, і вночі доводилося. Тому в помічники собі взяв сина й зятя. А в порадники – чималий досвід того, що за кордоном колись бачив.
– До роботи ми приступили комплексно: корівники перекривали, колгоспну техніку (чи то пак –металобрухт) ремонтували, орали, засівали, жнивували. Та й людям помагали. Бо наше сільське начальство так докерувалося, що в селі не було навіть машини, аби небіжчика до церкви та на кладовище завезти, – пригадує Сергій Козачук.
Отож, робота «в три руки» стала давати результат. Господарі «Козацького двору» розширили поля з 15-ти аж до 70 га. Сіючи зернові, експериментували з овочами. І навіть не побоялися стати першопрохідцями у садівництві.
– Щоб не збрехати, в нас фур із 20 великовантажних щодня курсують з-за кордону, везучи до України яблука. То що ми – за поляків дурніші?! Чи землі не такі?! Чи люди?! – збагнули тоді бірківські господарі. І став «Козацький двір» ще й фруктами займатися.
От тільки труднощів тут виявилося більше, ніж думали Козачук із синами.
– Цілих два роки пішло в нас на те, аби врешті оформити документи на 20 гектарів землі під садівництво! Потім три місяці на цих площах десятеро людей хащі вирубували, переорювали, коріння визбирували, – перелічує оповідач. – Аби «елітний» сад розбити, за саджанцями до Польщі їздили, де брали такі перевірені зимові сорти, як «Айдаред», «Чемпіон», яблуко-груша.
Споглядаючи, з яким ентузіазмом «Козацький двір» узявся за яблука, скептики не раз казали: марна справа, люди покрадуть як не саджанці, то плоди. Утім Сергій Козачук із синами не втрачали віри. А невдовзі зрозуміли – правильно робили…
У 2010-му сад заклали. Вже через рік весною він перетворився на царство цвіту й аромату. І навіть став улюбленим місцем закоханих. Бо ліпшого фону для весільних фото годі відшукати.
Коли я запитала про емоції від того першого цвіту, перших плодів на ще молоденьких яблунях, Сергій Іванович зізнався: «Враження – словами не передати!». А ліпше за все про них розповіла скупа чоловіча сльоза…
Трохи себе опанувавши, оповідач продовжив:
– Молоді яблуньки – як маленькі діти: перш ніж родити, мусять окріпнути, крону розвинути. Тому перший рік ми їхній цвіт зрізали, на дереві по п’ять-десять плодів лишали. І дерева нам за турботу віддячили. Через рік, тобто в 2012-му, до ста тонн яблук подарували!
Щоби врожай, як годиться, зібрати, «Козацький двір» запросив до роботи місцевих жінок. Плоди ціленькі, кругленькі, без «парші» господарі по навчальних закладах району порозвозили, частину до волинських супермаркетів доставили, а решту (близько 60 т) на зиму заскладували. Ті ж яблука, що не зовсім товарний вигляд мали, запропонували місцевим жителям безплатно забирати.
– Дуже приємно, що всупереч побоюванням, у нашому саду жодного саджанця не вкрали. Жінкам, які плоди заготовляли, ми не лише по 80 гривень за день платили, а дозволяли яблук брати, скільки донесуть. Діти зі школи вертаються: «А можна яблук нарвати?» – «Та беріть на здоров’я!». І крім того, ми кожному, хто в садівництві помагав, по п’ять саджанців подарували.
Словом, буяють Бірки у цвіту, врожаями радують. Аби продукції для волинян іще більше заготовити, Сергій Козачук із синами заклали фундамент під потужне фруктоовочесховище.
– Те, що маємо зараз, оснащене холодильним обладнанням, яке спеціально в Ковелі замовляли. От тільки розмірами не влаштовує. Тож якщо з коштами поталанить і будівництво швидко вдасться завершити, невдовзі, може, знову візьмемося не тільки яблука, а й овочі вирощувати, від котрих свого часу відмовилися через нерентабельність, – ділиться чоловік планами. – Знаєте, як мовиться: на Бога сподівайся, та сам роботи не цурайся. Тож як і кожен нормальний господар, перестраховуємося. Сіємо та садимо різні культури. Не вродить жито-пшениця, то вродить садок, не вродить садок – буде бурячок.
А як буде «Козацький двір» розвиватися, то й Бірки від того зиск матимуть. Адже то не лише податки до бюджету. То – сільським жителям робота, малозахищеним – благодійницька підтримка.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
На фото автора: Сергій Козачук із бірківськими молодицями.