У багатодітній сім’ї Дерлюків, котра мешкає в с. Череваха Маневицького р-ну, нема часу на песимізм: поки одні батьки журяться, як у сучасному світі виростити й поставити на ноги власне чадо – одне-двійко дітей, то Оксана Вікторівна й Іван Павлович по черзі «виводять в люди» аж одинадцять дочок і синів.
Родину (правда, не в повному складі) ми застали, як кажуть, зненацька, адже про візит заздалегідь не домовлялися. Попри це, обійстя господарів – чисте і доглянуте. Іван Дерлюк якраз порався по господарству, допомагали таткові і його маленькі соколята-синочки: акуратно знімали з тракторного причепа достиглі гарбузи.
– Ох, і вродило цього року! – тішився Іван Павлович, а хлопчики, вгледівши незнайомку, зіскочили з причепа й чимдуж рвонули до хати. – То вони стидаються, – пояснив батько. Залишився лише найменшенький, Матвійко – татків «бджолярик» (бо небайдужий хлопчик до пасіки: бджіл не те, що не боїться, а любить цих комах-трудівниць). – Як оса вкусить, то плаче, – провадить батько, – а як бджола, то ні, каже, що не боляче.
Назустріч нам вийшла пані Оксана й запросила до хати. У вічі відразу впав величезний стіл, такий, як у бразильських серіалах, за котрим вечеряють звані гості. Помітивши наш здивований погляд, господиня ще більше спантеличила: «Навіть за такий стіл усі вже не поміщаємося. Але то – не проблема, адже зазвичай одночасно ніхто їсти не сідає, хіба по святах». Правда, раніше всім не вистачало місця не тільки за столом, а й у будинку, та, на щастя, держава допомогла добудувати ще дві кімнати.
Важко уявити, скільки харчів треба, щоби накормити таку велику родину. Господиня каже, всі полюбляють традиційні українські страви – борщ, вареники (гуртом ліплять). Донечки – добра поміч на кухні: щовихідних балують матусю, тата й молодших сестричок і братиків солодкою випічкою.
У парі Дерлюки вже 21 рік. За цей час, звісно, були і негаразди – як і в усіх, та сім’я впевнено долала їх. Що вже казати про фінансові труднощі, адже нагодувати й одягти стільки дітей – непросто. Чоловік спочатку працював водієм, потім кочегаром, сторожем, не цурався й тимчасових заробітків: як голова сім’ї робив усе для того, аби його велика родина жила не гірше, як інші. Дружина певний час працювала прибиральницею в пологовому будинку і школі. Та яка робота, коли її вдома вистачає з таким-то щедрим урожаєм діток!
– Усе життя в декреті, – посміхається Оксана Вікторівна.
Добре походити треба й коло хазяйства: тримають двоє корів, теличку, четверо свиней, курей. Запитую: чи розподіляють домашні обов’язки? «Та ні, – відповідають. – Єдине, що Павлик знає: його справа підстелити худобі».
– Цього року в нас заслабла корова, аби ви бачили, як він плакав! – розповідає господиня. – Настільки любить тварин, мабуть, віддамо його у ветеринарний.
Тож не дивно, що змалечку привчають до праці своє чадо: ціле літо чотири сини і сім донечок Дерлюків буквально не вилазять із лісу. Адже для багатьох поліщуків – і для малого, і старого – його дари – чи не єдина можливість заробити.
– Земля в нас не добра – нічого толком не родить, – каже жінка. – Тож збираємо ягоди, гриби й продаємо. Дітям, звісно, обідно: мовляв, мамо, люди влітку відпочивати їздять, а ми до лісу ходимо… Та що вже вдієш!
Можна сказати, що до школи споряджають дітей за рахунок чорниць. Чи не кожен із батьків жаліється, як, мовляв, дорого школяра до початку навчального року підготувати, а уявіть: цим черевахівським господарям треба придбати шкільні форми й всілякої канцелярії аж для сімох дітей!
– Одного разу продавала ягоди на базарі, – розповідає пані Дерлюк. – Та й чую, як одна жінка причитає, що їй треба до школи аж трьох дітей зібрати. Не могла не втрутитися, тож кажу: «А мені, жіночко, аж сімох». То в тієї пані аж щелепа відвисла…
А як же кожному виділити час у виконанні домашнього завдання? Та, за словами господарів, не надто їхня дітвора дружить із наукою:
– Краще вчаться дівчата, хлопці не дуже. Не знаю, чому, може, лінуються. Окремі з дітей музичну школу відвідували, та й те закинули.
Правда, чоловік із дружиною не переживають із цього приводу, адже на прикладі старших дітей помічають, що ті, здобуваючи спеціальність, навчаються на відмінно.
Найстаршому синові скоро виповниться 20, найменшій донечці нині 5. Частина з них уже на шляху дот самостійного життя: Діана навчається в обласному центрі на швачку, Вадим в армії служить, Роман уже працює. Коли семеро йдуть до школи, поряд із мамою тільки найменша донечка, та й вона наступного року вже сяде за парту. А на вихідні – всі неодмінно з’їжджаються додому. Тоді найбільше радіють батьківські серця.
Універсальної поради молодим сім’ям і тим, кому Господь уже подарував діток, сім’я Дерлюків не має, адже, кажуть, усе робиться тільки з Божою поміччю. Найголовніше – просити в молитвах мудрості, а решта – додасться.
Ірина ВОРОБЕЙ.
Фото автора.