Згодом знахідка почала виблискувати позолотою.
Історії про те, як релігійна громада обирає, де саме будувати церкву – численні: зазвичай Господь, стверджують священики, дає знак угодного місця. Коли 1999-го парафіяни розпочинали зведення храму Преображення Господнього УПЦ КП на одній із вулиць Луцька, натрапили на дивну знахідку в землі…
Нині в церкві вже здійснюють службу, та роботи досі не завершили. Адже офіційно земельну ділянку під будівництво міська рада виділила лише 2011 р. Поки славлять Господа у скромній будівлі, однак на майбутнє вже є проект розкішного храму.
– Я прийшов працювати сюди 1999 року, – розповідає настоятель церкви отець Борис Григлевич. – Мав завдання організувати будівництво храму поряд із цвинтарем, що розташований у передмісті Черчинці (тепер – вулиця Шевченка). Не дарма обрали це місце, адже є згадки про те, що ще на початку 16 століття тут існував жіночий монастир. Зокрема в одній зі статей, уміщеній у «Волинських губернських відомостях» за 1895 рік, ідеться про це. Відомо, що фундатором монастиря був український шляхтич Адам Урсула-Руденький, а опікувалися ним князь Костянтин Острозький та митрополит Петро Могила.
Як свідчить історія, з 1652 р. Черчинський монастир став жіночим і незабаром обитель перейшла в уніатство. Нові господарі довели його до повного занепаду. Відомо, що згодом – в першій половині 18 ст. – на його місці діяла церква. Тут була ікона «Розп’яття» , написана 1737-го Йовом Конзелевичем. Але не відомо, чи була церква монастирською чи звичайною парафіяльною. Сучасні же дослідники висловлюють думку, що то взагалі була Спасопреображенська церква, котру 1707 р. перевезли із с. Красне (у 1891 було включене в територію міста) у Черчинці. Цікаво, що останній опис церков 1911 р. її не згадує.
Славна історія колишнього передмістя – не єдина причина, чому духовну обитель зводять саме тут: спиралися також на те, аби прихожанам було зручно. Однак, каже святий отець, не годиться будувати новий храм на місці старого, адже якщо він був зруйнований, то Господь допустив це. Тож Борис Григлевич почав оглядати територію довкола й шукати підходяще місце. Погляд священика зупинився на глибокій ямі неподалік захоронень. Спочатку священнослужитель вагався, чи слід починати роботу саме тут, та все ж почали звозити землю, аби засипати її.
– Не знаю, звідки та земля була, – каже настоятель храму. – Коли висипали її, я і знайшов хрест. Він був чорний і від землі, і від старості. Тоді й зрозумів: то – знак, тому церкву слід зводити саме на цьому місці.
Цікаву знахідку священик помив, почистив і помістив згодом у тимчасовому храмі коло жертовника. Та вже через два роки хрест дав знати про себе дивним чином:
– Кілька міліметрів покрилося золотом, – мовить отець Борис. – До того то був звичайний почорнілий фарфор. Із часом позолоти ставало все більше.
Незадовго священик розповів про диво прихожанам і помістив хрест посередині храму, аби кожен мав можливість приклонитися над ним. Однак там сакральна пам’ятка перестала проявляти себе: вочевидь, коло жертовника якраз було угодне місце. Не вагаючись, священнослужитель переніс хрест назад, і понині він – там.
– Сьогодні трапляється немало див, котрими Бог нам дає знати про себе, – каже настоятель храму. – Та кожен знак – то привід і для щастя, і для переосмислення.
Ірина ВОРОБЕЙ.
Фото автора.