Хоча тепер йому вже цілих 83 і цей досі кремезний чолов’яга давно навіть не парубок, його тут усе одно кличуть Владиком. Так звикли. А ще він Новчук. Ім’я та прізвище разом гонорово звучать, із натяком на приналежність до іншого, геть не тутешнього роду.
Понаїхали, кажуть місцеві на таких, як він, переселенців. А правильніше говорити – понаходили. Бо з рідного села Которів, що на території польської Люблінщини, його разом із родиною довезли у товарняку в Дніпропетровську область, а звідти вже – майже весь життєвий шлях вони сходили ногами.
У Білополі Локачинського р-ну дід Владик такий не один: тут трохи холмщаків прижилося. Хоча ні: такий – лише він. Бо хто ще у вісімдесят три стане косити поле у три гектари, а коли впорається, піде збирати бульбу, потім її мішками поносить у клуню, прийде додому, вип’є холодного компоту, через що… нежить клята вчепиться.
– А ти, дитино, зможеш так? – трохи хвалькувато каже і хитрувато посміхається.
Мовчу. Але дідові Владику відповіді і не треба. Махає рукою: мовляв, ех, що з вас, молодих, тепер візьмеш. Не та молодь тепер, не та…
– Та я із села по хліб до Луцька пішки ходив! Разів зо сім! – додає до свого мальованого образу ще більше героїзму білопільський переселенець. – То тако: купляв пару буханців. А поки вертався назад, дорогою півтори штуки з’їдав. Більш не смів, бо ж додому треба принести. Двоє суток на це витрачав – день туди, день назад. Мені тоді було 16…
А починалося все так. Була війна, потім визволення. Як каже Владик Новчук, не зрозуміло, ким і навіщо. Словом, наказали їм усім селом збирати необхідне, якого мало бути загалом геть небагато, і котитися під три чорти, лишивши все нажите роками комусь. А якраз було Різдво 1944-го… Тож люди, складені штапелями, покотилися у старих і ржавих вагонах товарних потягів аж до південно-центральної України. На Дніпропетровщині горе-переселенцям обіцяли всі умови. Але обіцянка-цяцянка. Як виявилося, у тих краях було голо-пусто. Знову їхали – вже на волах. Так добралися на Хмельниччину.
– У селі Медисівка нам хату дали. Невелика така, ше й на дві частини поділена. А нас багато було: крім мене, ше три сестри. Але так ми прожили до 46-го року, – пригадує юність, котра мала би стати найщасливішою порою, дід Владик.
А потім… Потім був голод. Поки мали поїсти хоча би щось, то ще терпіли, а тоді довелося втікати. Розбіглися, як руді миші, – хто куди. Чимала частина тих переселенців подалася на Волинь. Бо їм розповідали, що там, на Заході, принаймні є можливість вижити.
– Нє, тоді, шо не кажіть, тут добре було. І є добре… – Владик Новчук не просто говорить – він каже щиро. Щоби ми всі почули і добре запам’ятали!
Знайомство із Волинню їхня родина розпочала з Луцька. Добрі люди пустили цілий гурт переселенців у хату, обігріли, напоїли, чимало часу їх терпіли. Хоча ні, не терпіли. Дід Владик каже, що два місяці, прожитих у стінах чужого дому, були порівняно щасливими.
Ненька ж за той час обійшла наш край вздовж і впоперек (тато помер, коли ще жили на Дніпропетровщині). Вона шукала хату, бо ж не станеш добрим людям весь вік набридати. Згодом таки пощастило – перебралися у Білополь. Відтоді Владик Новчук ці землі не полишав. Хату змінили ще не раз, поки свою не купили. Правда, каже чоловік, і тої вже давно нема: коло самого Стиру стояла. А потім похилися набік, аж поки геть не впала. Стали ґазди потроху багатіти: взяли сім гектарів землі, вклали у неї всі сили, потім купили конячину, котра добряче допомагала у селянській справі. За рік те поле виробили, планували, чим та коли засіватимуть. Але це й без них зробили – колгоспники. Бо і та коняка, і город клятий стали спільною власністю сільської громади та єдиної держави. Влада помінялася, тепер нові порядки, пояснили людям. Усі – кроком руш до комунізму, де нема поділу на куркулів і бідаків, а є щастя на всій землі…
Тож і цієї «радості» довелося засьорбнути Владикові Новчуку, причому сповна, бо праці в колгоспі чоловік віддав 52 роки молодого життя. Ну, принаймні, заробив на старість без злиднів – тепер має цілу тисячу з копійками пенсії в національній валюті!
– А ще – пільги як учасник війни. Ото й всьо, – сміється дід Владик, але сміх той нещирий.
Він ще й Колиму побачив, бо свого часу судилося стати «врагом народу».
– То якась кумедія, – знову нещиро всміхається. – Пішов в армію – як положено. А потім сказали, що ми служили проти держави, яка про нас заботилася. То й відправили на Колиму – заключонних охраняти. А там – чорна біда і холод собачий. Плюнеш – до землі не долітає, льодом стає.
Звісно, ніхто там тим воякам теплого одягу не видавав. Але Владик Новчук каже, що їм було ще нівроку. А тим, кому випало за якісь страшні гріхи відбувати термін за колимськими ґратами, взагалі горе. Вмирали страшно: від холоду, бруду і голоду. Тюлькою без хліба годували тих в’язнів. То не раз, каже дідусь, крадькома передавав їм шматок якоїсь перепічки. Боявся, бо ж за таке могли запросто вбити.
Він ту життєву науку тоді добре запам’ятав. Донька Ніна Вішнер розповідає, що досі всіх учить цінувати найбільше хліб. «Діточки, бережіть хліб, – каже. – А як хто не має, то дайте свій шматок».
Потім, через 15 літ, коли Владик Новчук повернувся у вже рідні йому волинські краї, випадково зустрів одного із колимських в’язнів. Той Григорій сам із Зимного Володимир-Волинського р-ну. Обнялися, пригадували все, навіть плакали…
Ну а Польща… Туди Владик Новчук у роки незалежності вже стиг із десяток разів катнути.
– Мені паспорта безплатно дали, візу. Казав посол польський (очевидно, котрийсь консул РП у Луцьку, – авт.), шоби я приходи ше, то мені пожизнєно її дадуть. О… Там так файно до мене говорять, по-важному ставляться, – гонорово мовить дідусь, постійно втираючи рукавом хворого носа.
Звісно, нічого, ніколи і ніхто вже дідові не поверне. Польські землі лишаться рідними лише в його пам’яті, на котру літній чоловік поки не скаржиться. А в їхньому грубешовському обійсті хазяйнувала колишня сусідка: вона вчасно встигла повернутися додому. Та й її вже нема, як і хати. Нині у тих краях переважно українці мешкають (їх з-за Бугу туди переселили). Останніх два роки дід Владик вже й не їде, а то, каже, п’ять літ підряд туди-сюди катався. Там товариш його іще жив, то й було до кого. Тепер же – хіба на цвинтар, відвідати та поприбирати могилки, де на хрестах написи із рідними серцю іменами.
Бо ж лишилося там у кровного волинського напівполяка – всього нічого. Хіба спогади та стара висока груша. Дід Владик каже, що довгий час там іще була криниця, у якій вода – напрочуд чиста. Але тепер і ту нащось засипали.
На прощання показує закордонного паспорта – єдине, що в житті йому дали просто так. Жартує:
– Он скільки місця є на візи, ше можна їздити і їздити…
Та можна. А життя…
– Коли мене питають, як там діла, завжди кажу – як у шістнадцять, – жартує дід Владик. От тільки доля у нього така, що мені навіть важко визначити: добре то чи нехай Бог боронить пережити таке у світлих 16 літ…
Світлана ДУМСЬКА.