Голова Любешівської райдержадміністрації Василь Корець попри те, що працює в «найкомуністичнішому» районі, напевне, не тільки нашої області, а й усієї України, вміє, перебуваючи на такій серйозній посаді, залишатися поза політикою. І напевне, той факт, що він головує на Любешівщині вже тривалий час, – перший тому доказ. Себе Василь Трохимович передовсім вважає господарником, хоча присягу державного службовця прийняв ще далекого 1994-го.
Коли мова заходить про досвід, Василь Корець усміхається і традиційно каже: «Стільки дехто не живе…». Перебільшує, звичайно. Але досвід голови райдержадміністрації, безумовно, грає на користь не лише йому, а й усім мешканцям району. Бо тільки той, хто ніколи не був у селах Любешівщини, може вважати, що тут – край світу. Той час, коли із с. Ветли до Луцька літали «кукурузником» через банальну відсутність дороги, давно минув… А що про прийдешнє Любешівщини каже голова тамтешньої райдержадміністрації Василь Корець?
У кабінеті…
Іноді речі, які оточують людину, можуть більше розповісти про її справи, аніж вона сама. У кабінеті голови Любешівської райдержадміністрації, окрім традиційних атрибутів робочого місця управлінця такого рівня, є деякі цікаві предмети. Тож ми напросилися на коротеньку екскурсію, а Василь Трохимович погодився розповісти читачам «Волинської газети» про речі, якими він оточив свої робочі кабінетні будні.
По праву руку голови – масивний апарат для телефонного зв’язку. «Це ще партійний! – пояснює керівник. – Але служить справно. Ми тільки йому, так би мовити, надали сучасного обрамлення, встановили у нову тумбу». На робочому столі – майже порожньо. А от за плечима – на полицях, де зазвичай у чиновників – грамоти, конституція та портрети перших осіб, чимало цікавого. Першим впадає у вічі чималий фотоколаж. На фото у великій рамці – зафіксовано моменти з відкриття реконструйованого торік любешівського спорткомплексу на фоні зображення стадіону в усій, так би мовити, красі. Василь Трохимович не приховує: то – об’єкт його гордості. З допомогою небайдужих до спорту благодійників вдалося дати стадіону друге дихання… На передньому плані подяка управління у справах сім’ї, молоді та спорту облдержадміністрації за підготовку до фестивалю фізичної культури, що відбувся на реконструйованому спорткомплексі. Тут же і цікава мідна фігура косаря. Нагорода з Польщі, де любешівці три роки поспіль здобували призи на змаганнях із косовиці. Тепер проводять косовиці у себе… Є тут і барометр, і спортивні трофеї державних службовців району, і статуетка Ейфелевої вежі, привезена Василем Корцем із самого Парижа (А підсумком цієї поїздки стала презентація у червні цього року спеціалізованої машини-амфібії Труксору, яка вже очищає русла річок Стохід та Прип’ять від рослинності!)… Поруч – кілька полиць із різними іконами та зображеннями ликів святих… «Часом є потреба звернути погляд на них», – пояснює голова. У шафці за зачиненими дверцятами – деякі грамоти, книги і колективні світлини з колегами з інших районів – на згадку. Найціннішою, на думку голови, тут є світлина Любешова з висоти пташиного польоту.
На полицях по ліву руку – символічна гетьманська булава, ікона, що «символізує державну службу», герб Волині, кілька дипломів за відмінну роботу… і фото, на якому Президент України Віктор Янукович спілкується із народним депутатом, донедавна першим віце-спікером українського парламенту Адамом Мартинюком.
– Василю Трохимовичу, не помилюся, коли скажу, що багатьох цікавить одне: чи є життя в Любешівському р-ні після того, як найвідоміший виходець із району і його постійний меценат Адам Мартинюк фактично програв вибори до парламенту (а якщо точніше – зняв свою кандидатуру з передвиборчої дистанції на Маневицькому окрузі №23 і пройшов до Верховної Ради з допомогою політичної сили, а не виборців рідного округу)?
– По-перше, Адам Іванович вибори не програвав. Просто він пішов за партійними списками, – одразу зауважив Василь Трохимович. – Район живе і, як і раніше, відчуває постійну турботу Адама Івановича. Ми продовжуємо нині розпочате дещо раніше будівництво школи у селі Гірки. То буде двоповерхова сучасна установа майже на 200 місць. Нещодавно перед початком навчального року за сприянням Адама Мартинюка виділено майже 200 тисяч на заміну обладнання харчоблоку Любешівського навчально-виховного комплексу.
– Чи є в районі такі школи, які потребують негайної реконструкції? Як, скажімо, в Осівцях на Камінь-Каширщині…
– Ні. На щастя, в нас такої школи нема. З усією відповідальністю можу заявити, що це – факт. Нещодавно, до речі, в районі була й перевірка по лінії Кабінету Міністрів. Ми не возили представницю міністерства в кращі заклади, вона сама обирала маршрут. Усе нормально. В яку школу не зайди, скрізь порядки. Тривожить мене нині єдина школа. Та, що у селі Лахвичі. Ну, Гірки я вже автоматично викидаю з цього переліку, бо, думаю, за рік-два ми її закінчимо. У Лахвичах школа функціонує, дітки вчаться. Незручності лише в тім, що заклад освіти розташований у чотирьох чи п’яти корпусах. Село там невеличке, усього до ста школярів. Але після закінчення гірківської школи, сподіваюся, приступимо і до цієї.
– Нещодавно Любешівський район прозвучав у дорученні Президента України Віктора Януковича, сформованому за результатами його робочої поїздки на Волинь. Це і міст через Прип’ять, і дорога Луцьк – Маневичі – Любешів – Дольськ…
– Я з великою увагою слухав Президента. Особливо – його доручення, що стало, так би мовити, квінтесенцією його приїзду. Встаємо з колегами після наради під головуванням Віктора Януковича, і я кажу: «Знаєте, як задоволений нарадою з Президентом України! Тому що із чотирьох об’єктів, які прозвучали в дорученні глави держави, два стосується Любешівського району. Ну, хіба це погано?». Я думаю, що все буде виконано так, як сказав Президент! Дорогу Маневичі – Любешів – Дольськ – зробимо! Міст у селі Щитинь, в якому дійсно є потреба, – теж. Бо це і повеневий захист, і дорога Черче – Щитинь – Залухово, що сполучає різні райони…
– Звучала в тому дорученні й тема протипаводкових заходів. Знаю, що чимало за останні роки в районі вже зроблено. І це такі речі, за які десятиліттями ніхто не брався і за якими судитимуть про владу ще багато літ поспіль. Що ще треба зробити, аби люди у місцевих селах без остраху чекали весну?
– Зараз проблемою номер один є два населені пункти: Зарудче, де буквально 10 хат у зоні ризику. Ситуація складна, бо необхідно вклинюватися в русло річки. Природоохоронні органи мають із цього приводу певні застереження, тому не хочуть погоджувати проект. Ніхто не може передбачити, які наслідки матиме зміна русла річки. Хоча ми думаємо, як це зробити. Тут і люди, звичайно, дещо винні. Але ж добре влітку: збудували собі бесідки, виходять засмагають до річки, є куди птицю свою вигнати… Все гарно. Але весною за це доводиться платити. Бо заливає всю красу. Ми просили селян знести будови, щоби можна було насипати греблю. На жаль, ніхто не відреагував. Усе залишилося на місці. Другий об’єкт – село Заріка. Там побував перший віце-прем’єр Олександр Вілкул. Облетів територію, подивився – і на сьогодні ми маємо виділених 700 тисяч гривень. Наше управління водного господарства уже приступило до роботи. Триває очищення від заростей. Казначейством буде профінансовано роботи найближчим часом. А поки попросимо нашого другого народного депутата Ігоря Єремеєва виділити в борг кошти на пальне – і приступимо.
– До речі, Ігор Єремеєв часто буває в районі?
– Часто. Цікавиться. Допомагає. Відбуваються зустрічі… Ми працюємо з усіма, хто допомагає нам покращити життя наших любешівців.
– Минулої зими на сесіях гаряче обговорювали питання надання дозволу на геологічне вивчення територій, багатих торфом. Підприємство «Зелена енергія В» погодило такі дозволи і на теренах Любешівського району. Дослідження провели? Потенційні інвестори ще не втратили інтересу?
– Це надзвичайно складна тема. Ми погодили. І обласна рада теж. Але треба ще отримати ліцензію на видобуток корисних копалин. То їхній клопіт. До цього ще далеко. Та й процес – непростий.
– Чи є інші цікаві інвестиційні проекти в районі?
– Інвестиції є. Є й цікаві пропозиції. Для прикладу, нещодавно був представник нідерландського підприємства, який теж зацікавився торфом, зокрема – його придатністю для вирощування кімнатних квітів. Висновок експертів позитивний. Наразі триває переговорний процес. Але від району тут мало що залежить. Справа вирішуватиметься на рівні держави. Хоча в разі позитивного фіналу це було б непогано, адже підприємець обіцяє поставити тут пакетувальну фабрику і створити до 500 робочих місць. Для району надзвичайно важливим є залучення інвестицій у сільське господарство. На сьогодні є реальний інвестор, залишається тільки втримати його на Любешівщині.
– Василю Трохимовичу, ви як лісівник із величезним досвідом і як управлінець – за чи проти створення нових заповідних територій? Для прикладу, нещодавно довелося почути думку Богдана Колісника, головного лісівника області. Він вважає, що, можливо, варто було б і зменшити кількість заповідних площ в області, адже тримати в порядку такі великі території важко. Солідарні з такою думкою?
– У нас 40 тисяч гектарів так званих заповідних площ. Я абсолютно впевнений, що ми правильно свого часу зробили, що на теренах Любешівського району заснували природно-заповідний парк. Біля витоків цього стояв я, бо на ту пору працював екологічним інспектором. То були 1992-1993 роки. Території лісів ми практично не займаємо. Це все болота, неугіддя. Рай для водно-болотної живності і птахів та території, непридатні для господарювання. Були, звичайно, скептики, які казали: «Коли стане тут парк, то не буде людям де косити, рибалити, корови пасти…». Що нині? «Політика» вже інша. Сьогодні люди самі не хочуть іти в те болото косити. Це ж надзвичайно велика праця, бо траву скосити – то одне, а її треба ж перевезти через річку. Добре, коли морози, а як нема? Вплав? Човнами? Нині люди мають можливість виростити сіянку, піти в капцях скосити, згребти і без затрат привезти додому. Можливо, щодо Цумані можна й погодитися з Богданом Івановичем. Там треба мати змогу дати лад усьому.
– Ви – зі старої обойми керівників райдержадміністрацій. Працювали за часів «Нашої України», тепер при владі Партія регіонів. Разом із тим на Любешівщині завжди актуальна Комуністична партія України. А що ж із вашими особистими партійними вподобаннями?
– Як вступив після КПУ в Аграрну партію, котра потім як Народна Партія увійшла до блоку Литвина, так відтоді – нікуди… Не перебігаю з однієї в другу. Вважаю за доцільніше бути господарником. Ви ж знаєте: свого часу я керував двома лісгоспами (Любешівським та Камінь-Каширським). Люблю конкретику, а не політику.
– Щойно минули так звані Дні партизанської слави. Традиційно відповідні урочистості відбуваються і у вашому районі, бо тут є партизанська Мекка – Лобна. Але нині у багатьох дещо інший погляд на партизанський подвиг. Ви як сприймаєте такі оцінки?
– Це історія. Це не фотографія, частину якої можна відрізати і викинути (якщо тобі не подобається хтось із зображених на світлині). Так?.. То наші батьки, діди, прадіди. Трактувати однозначно не хочу і не роблю цього. Тим паче, що у нас специфічний район. Наразі з трьох ветеранів ОУН-УПА, які мешкали донедавна на Любешівщині, немає жодного.
– Тобто ви стараєтеся не загострювати теми?
– Не хочу загострювати. Тут, слава Богові, спокій та мир. А озвучувати ці всі питання – це будити в людях якусь агресивність, якийсь неприємний спогад. Думаю, що цього не варто робити.
– Любешівський район – один із тих небагатьох, де нема краєзнавчого музею. Але є музей у Лобні, який довгий час виконував функцію ідеологічного об’єкта. Знаю, що нині там проводять і краєзнавчу роботу, та за суттю заклад все одно залишається музеєм партизанської слави… Потреби у повноцінному краєзнавчому музеєві нема?
– У нас краєзнавчі музеї є майже в кожній школі, найбільший із них діє при навчально-виховному комплексі в Любешові. Але справді районного краєзнавчого музею нема. Хоча, думаю, чимало цікавих експонатів зібрано місцевими істориками. Головне, що треба приміщення. А це непросто. Зараз, для прикладу, думаємо, як вирішити проблему з нашим НВК. Там навчається більше тисячі дітей, які мусять ходити до школи у дві зміни. Натомість свого часу прикордонному загону ми, як щирі й добрі господарі, віддали безплатно в користування двоповерхове приміщення. Аби повернути його, писали листи і в наш Луцький прикордонний загін, і командуванню прикордонними військами. Думаю, що до командуючого (Миколи Литвина) той лист не дійшов. Тому зараз маю намір усіма можливими шляхами проситися на прийом до Миколи Михайловича, аби розповісти йому правду. Бо волинські чиновники, і командування прикордонними військами відписуються, що це приміщення буде переобладнане під житло. Хочу сьогодні заявити вам, що в нас по Гірках, Ветлах, Дольську стоять пустками будинки, які свого часу були зведені саме для прикордонників і наразі не використовуються. Про яку потребу в житлі можна вести мову? Але коли їм треба було піти назустріч, ми з поліською щирістю радо це зробили. Натомість забрати – зась… А повернути це приміщення ми хотіли б для того, аби переселити туди відділ освіти, а в звільненій споруді розташувати гімназію. Тоді ми б майже вкладалися в одну зміну. На жаль, є бар’єри в нашій роботі, які не так легко побороти.
– Ви маєте чималий досвід управлінської роботи. Зрозуміло, що є вже багаж здобутків, об’єктів і рішень, за які відчуваєте гордість. А чи є такі справи, про які шкодуєте? Яку помилку хотілося б виправити?
–Так відразу важко відповісти. Певне, що є. Не все так гладко, як дехто думає. Мовляв, влада – то все. Влада – то надто велика спокуса. Тому нею треба вміти розпоряджатися. Комусь вдається, комусь – ні: подібних життєвих прикладів трапляється чимало. Можливо, і не все із запланованого зроблено. Але за останні роки позитивні зміни в соціально-культурній сфері району – вагомі. І вони – очевидні. Зокрема, побудовані установи сучасного типу в Любешівській Волі, Селіску, Ветлах, Великій Глуші, «Народний дім» – в Мукошині, соціально-культурний комплекс – у селі Щитинь, центр розвитку дозвілля – у Люб’язі, сучасний стадіон «Колос» у селищі Любешів… Безперечно, попереду у нас – ще багато важливих та необхідних завдань. І я впевнений, що спільними зусиллями ми зможемо їх реалізувати.
–Щиро зичу успіхів. Дякую за розмову.
Спілкувалася Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора: Василь Корець у робочому кабінеті.