Мій колега журналіст Василь Гінайло познайомив мене із
уродженкою села П’яннє колись Острожецького, а тепер Млинівського р-ну
Рівненської обл. Ганною Куманською. 13 липня їй виповнилося 86 років. Однак, незважаючи
на хворобу і поважний вік, ще жвава на розум і добра душею. Вона – знаменита
цілителька, допомагає від багатьох хвороб, дивлячись на людину, може нагадати
їй про вчинки далекої молодості. Але цього разу мова зайшла про жіночу долю…
Від кого вона залежить, чи можна привернути добру, а злу – відвернути.
– Ми до розписі шість раз ходили, аж поки не принесли дві
літри самогонки і хліба, – згадує Ганна Улянівна, й у її вже виголубілих очах
спалахують промінці. – Хліб був житній, спечений на черені, пахтів на весь
будинок. Завідувачка сп’яніла, стала співати «Раскинулось море широко», а за
нами – ще шість пар. Але нас розписала.
Цей післявоєнний роман почався з випадкового знайомства.
З Німеччини повертався додому Андрій Куманський. Парубок ішов із Луцька пішки через
село, а вона якраз воду тягнула з колодязя. Була босоніж, в одній блузці.
Хлопець закохався з першого погляду. Попросив напитися води, мати вгостила
пирогами і молоком. От і все знайомство. А перед Спасом прийшов із товаришем свататись:
«Я тебе дуже люблю!». Дівчина засоромилась: «Прийдеш, як мій батько із війни
повернеться».
Батько прийшов у жовтні, а він – на Різдво, а ввечері на
Водохреще приїхав зі сватами. На конях. Із хлібом-сіллю, горілкою. Повна хата
людей. Хресний, брати… Отаке було сватання.
– Я не мала совісті, щоб відказати, – згадує тепер Ганна
Улянівна. – Та й кавалерів у мене не було.
У 1946 р. відгуляли весілля.
– Віднині я твій батько, і твій чоловік, і твій бог, –
здається, навік запам’яталися слова судженого.
Чоловік забрав її у братову хату, а через рік під лісом
збудували власну, посадили сад. У нім були щеплені черешні і вишні, сортові
яблуні і груші. Розжилися. Обзавелися дітками. Їх у Куманських троє – сини
Василь (мешканець Луцька, у нього і познайомились із Ганною Куманською), Володимир
та донька Галина.
А ось у мами Ганни Улянівни – Софії Гаврилівни – було аж 17
сватачів. Вона вдалася красунею, а ще була з багатого козацького роду, мали 25
гектарів землі і семеро дітей. Сватались свої і чужі, серед них заможні й
багаті, а мати вибрала бідного, бо міцно любила. Народила йому п’ятеро дітей.
Коли 1956-го він помер, до неї приходив і 18-й сватач. Та вона і йому відказала.
– Не любила дівкою і вдовицею не хочу, – мовила.
Кажуть долю і конем не об’їдеш, а її мати обрала, яку
любила.
А був на її віку випадок, коли сватач прилетів із неба.
– Мені було років десять, – розказує Ганна Улянівна. –
Над селом кружляв літак, тож усі повиходили надвір. А він зробив два кола, знизився
і сів на поле, та й побіг у бік села, до хати поляка Мартина Ковальського. Дівочу
хату й з неба видно. Вперся аж у будиночок, навіть вікно вибив. Усі, хто був у
хаті, повискакували на вулицю. А що поблизу школа і млин, то і звідти
поприбігали. Півсела зійшлося. З літака виліз схвильований льотчик, побачив
симпатичну господареву доньку Хелю і закохався, вони скоро й побралися.
Отакі три різні долі.
– Ганно Улянівно, а як бути теперішнім дівчатам?
– Чекати на свою долю, – радить, – бо чужа не обігріє. Доля
кожного пишеться на небесах, для кожного – вона різна. Хто яку заслужить, таку
і матиме. За це й потрібно змагатися добрими дівоцькими справами та молитвою.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
