Розмова з
апостольським адміністратором Луцької дієцезії Римсько-католицької церкви єпископом
Станіславом Широкорадюком – про віру та руїну, жертовність та слабодухість,
сенс життя та суєту буденності, і – не тільки про це, а й про ще багато
важливих для всіх християн справ.
Із владикою
Широкорадюком зустріч відбулася в точно обумовлений час. У скромних, але дуже
затишних апартаментах римсько-католицького єпископа, що розташовані в древньому
будинку якраз навпроти Луцького кафедрального костелу Святих Петра і Павла.
Його Преосвященство мешкає тут від липня 2012-го, коли був призначений на
посаду адміністратора Луцької дієцезії РКЦ. Спілкування відбувається без
будь-яких обмежень у часі та тематиці, і це робить його особливо щирим та
корисним.
Власне, цим коротким вступом
можна й обмежити передмову до інтерв’ю з владикою Широкорадюком, який понад 30
літ служить вірою та правдою Римсько-католицькій церкві спочатку як простий
священик, згодом як генеральний вікарій Київсько-Житомирської дієцезії та
Президент фундації «Карітас-СПЕС Україна», а вже більше року – і як єпископ РКЦ
тут, на Волині.
– Отже, Ваше
преосвященство, у липні минулого року ви прибули до Луцька. Як призвичаїлися до
нових умов, із чого розпочали свою працю?
– Спочатку – процес
адаптації, вивчення умов… Як завжди, коли входиш у якусь нову реальність, то
доводиться спочатку вивчати істинний стан справ. У моєму випадку це було
визначення, в якому стані перебуває єпархія, віряни, священики, інші служителі,
а також – єпархіальна інфраструктура включно з костелами, монастирями, іншими
спорудами, що належать нашій Церкві. Власне кажучи, слід було зрозуміти, яким є
рівень практикування віри… Єпархія, на жаль, найменша в Україні та потребує
найбільшої опіки. Хоча, на щастя, на Великій Волині є дуже багато споруд, що
становлять величезну духовну, культурну й історичну цінність. За цим показником
із нами може конкурувати хіба що Львівська єпархія. Але шкода, що значна
частина цієї спадщини перебуває в плачевному стані. Тому найскладніше для мене виявилося
усвідомити та сприйняти реальність: єпархія перебуває в руїні. Щоправда,
парафіяни, котрі з гідністю пережили страшний та тривалий період атеїзації
суспільства, зараз дуже активно беруть участь у житті Церкви, цікавляться
життям та служінням Богу своїх священиків та єпископату. Взагалі, Волинь для
мене є знайомим краєм. Ще коли працював священиком у Полонному, то приїжджав
сюди неодноразово. Особливо часто бував у Рівному, Острозі, Костополі та
Луцьку. Навчався я ж у юні роки на залізничника у Здолбунові, потім працював ремонтником
на рівненській залізниці … Тому Волинь для мене не є чимось надзвичайним і
незбагненним. Це така ж часточка нашої України, як і Київщина чи Хмельниччина.
– Після того, як Волинь
залишив ваш попередник – єпископ Маркіян Трофим’як – у вас було якесь
спілкування? Можливо, він щось радив, розповідав, що з початого варто було б
продовжити?
– Ми з ним стали друзями
ще з тих часів, коли були звичайними священиками. Ми знайомі дуже довго, так
само тривалий час спілкуємося. Навіть зараз. Що він може порадити? Розумієте,
людина не може зробити чудо. На це здатен лише Бог! Нам залишається лише
терпляче і щоденно працювати. Тому цим зараз і займаюся. А щоб щось надзвичайне
єпископ Трофим’як розпочав і не встиг завершити, то цього теж немає. Стан
єпархії про це зайвий раз засвідчує. Тому, повторюю, залишається тільки
терпляче трудитися на благо Церкви і во славу Господа.
– В чому причина
не зовсім доброго стану Римсько-католицької церкви на Волині? Ви навіть вжили
слово «руїна»…
– Так, маємо стан
руїни! В чому причина? Їх декілька. Насамперед слід згадати третій поділ
Польщі, внаслідок якого Волинь не потрапила до складу Австро-Угорської імперії,
а стала складовою частиною імперії Російської. Сусіди-галичани, віряни
Римсько-католицької церкви, в цьому сенсі мали більше щастя, бо володіли
набагато кращими можливостями реалізовувати свої релігійні потреби. А царська
Росія на своїх західних територіях більше нищила, ніж будувала. І завжди
норовила в когось щось відібрати і присвоїти собі. Оскільки єдиною церквою для
російських імператорів завжди була російська православна, то аж до 1914 року
все робилося на її користь. Ви, наприклад, подивіться на собор у центрі Луцька
й одразу в особливостях його архітектурного стилю вгадаєте, що спочатку цей
храм споруджувався як римсько-католицький костел! У період самодержавства цю
споруду нагло відібрали в католиків і віддали православній церкві. І таких
прикладів по Волині – дуже багато. А греко-католиків до початку Першої світової
війни тут узагалі знищили.
– Зрозуміло, що
коли Волинь стала воєводством та увійшла до складу Польщі, то з 1921 до 1939
року картина кардинально змінилася.
– Авжеж! Але польська
влада дбала не лише про римсько-католицьку церкву, а й зробила дуже багато, щоб
відродити величезну культурну та історичну спадщину, притаманну древній Волині.
Проте цей ренесанс тривав лише 20 років… Треба прямо сказати, що Сталін 17
вересня 1939-го пішов на Польщу справжньою війною. Захопивши ці землі, його
режим розпочав масові репресії. Насамперед – щодо духовенства, інтелігенції,
інших освячених категорій населення, значна частина яких були католиками.
Депортації, розстріли, евакуації теж негативно позначилися на житті нашої
Церкви на Волині. Навіть наш настоятель Владіслав Буковінські перед самісіньким
початком гітлерівсько-більшовицької війни 1941 року серед інших ув’язнених
перебував у Луцькій тюрмі. Його теж намагалися розстріляти енкаведисти, проте
він чудом залишився живим… До речі, його, вочевидь, скоро оголосять Блаженним! Проте
нацисти також нічого доброго місцевому населенню не принесли. А коли 1944-го на
Волинь знову прийшли «совєти», то процес боротьби з усіма церквами продовжився.
Але особливо лютували щодо Римсько-католицької церкви, намагаючись довершити те,
що не встигли винищити «перші совєти» та гітлерівці… Коли ж зважити на
страхітливі для вірян наслідки Волинської трагедії (вбивства і кровопролиття,
на жаль, зазнали як поляки, так і українці, що стало нашою спільною трагедією),
то не важко зрозуміти, що парафіян нашої Церкви на Волині дуже поменшало. Їх
майже не залишилося, коли завершився етап «добровільного обміну населенням»,
розпочатий у вересні 1944 року, коли з Волині було наказано виселитися за Буг
усім полякам. Останній етап депортацій стався у 60-х, коли Микита Хрущов
дозволив виїхати за межі СССР усім етнічним полякам. Зрозуміло, що нагодою
врятуватися від радянського режиму скористалися, насамперед, католики, котрі
представляли інші національності. Тому ця земля втратила дуже багатьох людей. А
люди – це завжди найбільша цінність! Тому зараз, коли кажу про руїну, то маю на
увазі, перш за все, невимовні втрати в кількості вірян, які зазнала наша Церква
на Волині. Але поступово, крок за кроком, ми звільняємося від цієї руїни, все
більше й більше людей стають нашими парафіянами. І цьому радію найбільше.
– На Волині є дуже
багато визначних не тільки для Римсько-католицької церкви, а й для всіх
християн об’єктів. Пригадаю хоча б два з них: костели в місті Берестечко
Горохівського району та селищі Олика Ківерцівського. Зрозуміло, що скромними
зусиллями виключно РКЦ відбудувати та повернути до нормального духовного життя
їх важко. Хто повинен допомогти?
– Ті духовні та
архітектурні цінності, які повернуто нашій Церкві, в усякому випадку, вже хоча
б не руйнуються. Ми почали з облаштування дахів, що зупиняє процес знищення
будівель. Наприклад, кафедральний собор у Луцьку повністю перекритий, споруда
єпархіального управління, котра існує з XVI століття, також уже захищена від
атмосферних опадів. У Клевані, що на Рівненщині, величезний храм також отримав
нову покрівлю. Паралельно продовжуємо пошуки інвесторів, які б допомогли займатися
подальшим облаштуванням. Зокрема, з допомогою польської сторони думаємо, як
навести лад в Олиці. Але враховуючи, що цей комплекс споруд є спільною
спадщиною двох народів (поляки будували, українців володіють), то й спільними
зусиллями треба подбати про його збереження. Проте мушу визнати: з боку держави
ніякого сприяння в цьому сенсі ми фактично не отримуємо… Можливо, це пояснюється
процвітанням фази, так би мовити, «дикого капіталізму», коли духовність та
культура відступають на другий план перед преклонінням доларові чи євро?!
– У ваших словах
відчувається песимізм… І ви його демонструєте, коли Україна так хоче долучитися
до Європейського Союзу, де будують саме капіталізм, а не комунізм!
– ЄС – це велика
надія! І там існують чіткі вимоги, як зберігати та доглядати за об’єктами
історико-культурної та духовної спадщини, яких усі дотримуються. Якщо все буде
добре у Вільнюсі, то сміємо також сподіватися, що отримаємо з Брюсселя посильну
поміч для збереження великої кількості унікальних об’єктів Волині. Бо ж
Україна, врешті-решт, мусить стати справді великою та європейською державою!
– Ви – за
Асоціацію?
– Звичайно! Що таке
Європа, добре знаю не з чужих слів, адже бував там неодноразово. Звичайно,
Європейський Союз – це не рай на землі, але порівняно з деякими іншими нашими
можливостями інтеграції ЄС – поза конкуренцією! Тому якщо й існують у
європейському співтоваристві якісь недоліки, то під час вибору слід пам’ятати
просту істину: коли й обирати зло, то – найменше.
– Зло… А вони ж
різним буває… Аналізуючи окремі вимоги ЄС до України, дивуюся гріховності
окремих зауважень! Я нічого не маю проти німців, які кілька термінів поспіль
обирають мером Берліна гомосексуаліста, який і не криється щодо своїх
сексуальних уподобань. Але я не переконаний, що механічно цю ситуацію разом із
іншими європейськими цінностями треба прищеплювати Україні, де інші традиції та
культура! А що ви думаєте з приводу пропаганди гомосексуалізму та лесбійства?
– Наша церква –
однозначно проти! Я переконаний, що в об’єднаній Європі Україна стане поруч із
тими державами, які в цій делікатній сфері дотримуються принципів християнства
та здорового глузду. Наприклад, Польща, Словаччина, Литва, Латвія, багато інших
країн сповідують традиційні сімейні цінності. Навіть у згаданій вами Німеччині
не все так однозначно у ставленні до цих… Я скажу російською – «однополых
браков», бо шлюбом це збочення назвати язик не повертається… Що «брак» – то
брак! Але треба ж знати всю правду! В Німеччині юридичну силу мають контракти.
Наприклад, господар бере когось до себе на квартиру і юридично обумовлює права
та обов’язки сторін. От хтось окремим пунктом і виписує якісь одностатеві інтимні
стосунки… Щоправда, в Європі є країни, де на законодавчому рівні визнано право
осіб однієї статі офіційно оформлювати свої сімейні стосунки. У Франції, на
превеликий жаль, це стало реальністю, хоча мільйони людей категорично
протестували проти цього, але нинішня влада не врахувала позиції своїх
громадян. Думаю, французи зроблять належні висновки на наступних виборах… Тому
цінності Європейського Союзу насправді мають дуже малий стосунок до теми, що ми
з вами обговорюємо. Правда, шанувальники одностатевих сексуальних контактів
себе поводять доволі активно, хоча насправді мали б тихо соромитися свого
гріхопадіння…
– У нашій області
завжди була гарна взаємодія релігійних організацій та органів влади. А що ви
скажете з цього приводу? Знаходите розуміння з православними владиками?
– Дуже радий, що
релігійна толеранція вже давно стала візитною карткою Волині. Маю засвідчити,
що ці добрі традиції продовжуються.
– А коли в
середовищі тих же ж православних немає єдності щодо канонічності-неканонічності,
коли протестантські течії мають свої цінності, все це не заважає вам знаходити
спільну мову з усіма?
– Ми шануємо кожного,
хто вірить у Бога. Щодо внутрішніх православних дискусій про канонічність, то я
завжди намагаюся окреслити точку зору Римсько-католицької церкви у цьому
питанні дуже просто. Якщо ми сьогодні хочемо дружити навіть із невеликими
протестантськими християнськими течіями, то хіба ми можемо сказати, що вони
більш канонічні від когось іншого? І якщо це нам усім не заважає взаємодіяти в
певних справах, то чому ми повинні думати, що Українська православна церква
Київського патріархату є менш канонічною? Має в усьому бути здорова логіка. УПЦ
КП керується в своєму служінні Господу тими самими обрядами та канонами, що й
інші православні Церкви. Мало того, тисячу років тому Християнська Церква
взагалі була єдиною! А раз так, то треба шанувати вибір наших братів-християн.
І раз Українська православна церква Київського патріархату, що народилася та
функціонує в Незалежній України, прагне мати автокефалію, то вона має право
цього домагатися. Така традиція Східної (Православної) Церкви – кілька
єпископів можуть провести собор і визначити особливості свого функціонування. В
Римсько-католицької Церкви трішечки інший порядок – усе вирішує Папа Римський.
Проте й у нас кожен єпископ на своїй території є суверенним ієрархом, хоча і
підпорядкований Папі Римському і Конференції Єпископів своєї держави.
– За час, що минув
із моменту вашого призначення, щоб, Ваше преосвященство, в роботі собі записали
як беззаперечний плюс, а які справи ще треба вирішити?
– Дуже добре, що
збільшилася кількість священиків. Це – нова сила! Дуже добре, що паралельно з
цим зріс інтерес прихожан до нашої Церкви. Найголовніше – авторитет
Римсько-католицької церкви на Волині є добрим і це мене найбільше тішить. А що
хотів би зреалізувати найближчим часом? Більше розгорнути працю з дітьми та
молоддю, та й харитативна діяльність тут, порівняно з іншими областями України,
ще слабенька. Якщо, наприклад, у цілій державі маємо багато центрів опіки над
дітьми, то на Волині діє лише один – на озері Світязь. Треба більше уваги
приділяти молоді, родинам, людям старшого покоління. А також – дітям-сиротам:
по Україні маємо понад 20 будинків для обділених батьківською турботою діток, а
тут, на жаль, ще жодного не відкрили…
– Чому ви це
прагнете зробити?
– Бо це найголовніша
інвестиція – інвестиція в людину! То – свята справа! І коли діти-сироти будуть
за нас усіх молитися в умовах спокою та добробуту, це допоможе краще жити всім
людям.
– Владико,
нещодавно перебуваючи в Польщі, дивився телесюжет про діяльність так званих
«Віконець життя». Римсько-католицька церква по всіх найбільших містах відкрила
при храмах спеціальні місця, куди будь-яка жінка інкогніто може віддати свою
дитину, коли з тих чи інших міркувань не може сама дати їй ради. Ви плануєте
запровадити цей досвід?
– Схожі центри
існують і в Україні. Наприклад, у Вінниці. Щоправда, за три роки ще жодної
дитини туди не принесли. В Києві, щоправда, було кілька випадків… Але нам
підкидають немовлят і без «Віконця життя». У костел Святого Олександра кілька
літ тому дитя хтось приніс просто в поліетиленовому пакеті, залишивши на лавці.
– У нас не
приносили?
– Ні. Знаєте, в нашій
області, як на мене, дітей люблять по-особливому. Тут і сиріт менше, ніж по всій
Україні, і багатодітних родин усе дедалі більшає. З чим це пов’язано, сказати
не беруся. Але що факт – то факт!
– У Луцькому
кафедральному костелі Святих Петра і Павла є стенд, який розповідає про земне
життя єпископа РКЦ Шельонжека, щодо якого Церква розпочала процес беатифікації.
Розкажіть, будь ласка, детальніше про цю духовну особу…
– Біскуп Шельонжек у
Волинському воєводстві працював не так довго, але зумів досягнути багато чого.
На його єпископську долю випав період дуже великих змін, пов’язаних із Другою
світовою війною. Але він мужньо переборов всі труднощі і як істинний пастир не
залишив своїх вірних, навіть ризикуючи власним життям! Він показав, що пастир
не може залишати свою отару та не повинен боятися диких вовків у людській
подобі! У 1939-1944 роках він постійно перебував на Волині. А коли в процесі
«добровільного обміну населенням» йому наказали негайно залишити Луцьк і
виїхати по той бік Західного Бугу, владика категорично відмовився це зробити.
Як наслідок – був репресований та тривалий час перебував у київській тюрмі,
звідки вже насильно його вивезли за кордон, у Польщу. Знаєте, якби в той період
усі громадяни діяли б аналогічно, то шлях України до Незалежності був би
коротшим. Та й зараз хіба є багато людей, здатних пожертвувати собою задля інших?
Тож ця людина віри, людина молитви, людина жертовності заслужила право на
беатифікацію…
– До речі, а які параметри
визначення святості?
– Це можна визначити
мінімум за трьома критеріями. По-перше, яким життя було в людини. В оцінці,
щоправда, може бути якийсь неповний висновок, бо усього про когось іншого ніхто
знати не може. Друга ознака – смерть: як помирав, із вірою та смиренням чи в
муках та зневірі? Як правило, великі люди відходять у Вічність дуже легко і з
великою радістю. А грішники залишають нас із ненавистю та прокльонами. Це дуже
страшна смерть, що стає апогеєм усього гріховного життя…
– А третя ознака?
– Що після смерті
діється. Тут теж нічого не підробиш. Бо святість людини проявляється зазвичай
після смерті набагато більше, ніж за її життя. Й роками люди стають свідками
справжніх чудес. Щодо владики Шельонжека, то зібрано достатньо прикладів, які
дозволили розпочати процес долучення його до лику Святих.
– Як довго цей
процес триває?
– Може відбуватися
рік. Інколи – довше. Але ніхто спеціально не прискорює подій, як і не гальмує.
Ви згадайте, як віряни всього світу благали, щоби Папу Римського Іоанна Павла
II Римсько-католицька церква долучила до лику святих, бо люди наводили дуже
велику кількість чудес, із ним пов’язаних!
– Було б цікаво
довідатися про те, як ви особисто вирішили стати священиком?
– Трудно сказати,
коли саме виникла ідея присвятити все своє життя служіння Богові. Після
закінчення училища пішов трудитися на залізницю. Потім мене призвали на
строкову службу в армію. Тож слідом за ідеєю стати професійним залізничником
якось промайнула в голові ідея стати військовим… Чому? Завжди подобалися
дисципліна та порядок, а це для залізничників чи військових є основоположні
речі. Але коли усвідомив, що життя кожному дається один раз і треба знайти таке
місце в ньому, щоб потім не шкодувати, то, замислившись, дійшов висновку:
священик – це саме та дорога, якою повинен іти. За 30 років роботи у священстві
я жодного разу не розчарувався, мало того, почуваюся щасливим від того, що
роблю задля Бога, Церкви та людей.
– А як
відреагувала ваша родина?
– Наша сім’я – із
Хмельниччини. Вона завжди мала добрі екуменічні традиції. Щоправда, батько
Євген був православним, а мама Марія – католичкою. Вони вирішили побратися
доволі в ранньому віці: татові було лише 17 літ, а мамі – 18. Оскільки батько –
сирота, то, звісно, грошей не мав. А в церкві їм за вінчання встановили таку
ціну, що майбутні молодята ледь у розпач не впали…
– Владико,
перепрошую, що перебиваю на півслові! Але мушу запитати: як ви ставитеся до
різноманітних тарифів на послуги церковників? Мене особисто дуже обурює, коли
людям доводиться платити за хрещення чи похорон… В одному випадку майбутній
християнин через свій малолітній вік ще не може заплатити гроші, а в іншому,
вибачте, покійник уже не може дістати з кишені гаманця! Звідки взялися ці
узаконені побори?
– Я однозначно
негативно оцінюю різні прейскуранти на обрядові таїнства, про які ви вище
згадали. Так, кожна Церква потребує якоїсь пожертви, проте фіксована плата
часто призводить до непоправних наслідків! Приклад нашої родини: юний тато та
мама, не знайшовши на вінчання 5 рублів, вирішили звернутися в
римсько-католицький костел. Там священик не тільки не вимагав у них грошей, але
й, дізнавшись, що батько сирота, дав їм із собою кілька рублів як подарунок на
весілля!.. З тих пір мої батьки хрестили всіх своїх дітей у костелі. Тато ще
живий, а мама, на превеликий жаль, уже померла…
– У вас є рідні брати
чи сестри?
– Дві сестри – Галина
і Валентина – живуть у Хмельницькому. Біля однієї з них і тато живе. Є в мене
також молодший брат Віктор, який виїхав до Польщі, де й мешкає.
– А племінників
маєте? Хотіли, щоб хтось із них став саме католицьким священиком, яким
заборонено одружуватися та народжувати власних дітей?
– Є
племінники, а один із них уже давно – римсько-католицький священик! Мало того,
я навіть зараз не можу усвідомити, звідки в нього взялася така нездоланна сила
духу: виїхав займатися місіонерською працею в далеку Африку! Юрій – перший і
поки що єдиний католицький місіонер-францисканин, який родом із України, але
здійснює місію в Кенії! Ми регулярно спілкуємося. І коли я поцікавився, чи не
бажає він нарешті повернутися чи додому, чи в якусь іншу європейську країну, то
почув відповідь: не тільки не бажає нікуди з Африки вирушати, але й мріє, щоб
його там поховали після смерті!
– Дякую, Ваше
преосвященство, за те, що приділили час для спілкування з представником
українських медіа. Переконаний, що ваші слова знайдуть відгомін у душах
багатьох християн.
– Я також вдячний за
змістовну розмову.
Спілкувався
Володимир ДАНИЛЮК.
Фото автора.