Юлія Прянек, 17 років, студентка:
– В Луцьку на Євромайдані я була з 22 листопада. Але свідомо налаштованою
громадянкою стала не сьогодні і не вчора. Як член молодіжної націоналістичної
організації, давно вже відстоюю патріотичні ідеї. Як тільки ми дізналася про
те, що підписання угоди у Вільнюсі під загрозою, закликали: «Люди! Треба щось
робити!» Я без вагань долучилися до акції на підтримку євроінтеграційних
прагнень України. Відразу хотіла їхати до Києва. Але мама заборонила, оскільки
я неповнолітня. Тому свою громадянську позицію лишилася відстоювати на Волині і
Євромайдан тримати тут, у Луцьку.
Оскільки закордонного паспорта ще не маю, то за межі нашої держави не
виїжджала. Проте це й не обов’язково робити, аби зрозуміти: Росія нас давить,
принижує, обмежує наші права як суверенної держави. Так є і так було багато
віків. Натомість ЄС – це союз, у котрому цінується думка кожної країни-члена.
ЄС – це співдружність рівноправних держав. Окрім того, мені та друзям, із якими
разом вистояли на майдані, хочеться жити так, як нашим ровесникам на Заході. Мій
тато має фірму в Чехії, постійно розказує, наскільки високий там рівень життя,
наскільки хороші дороги. У нас теж так буде. Має бути. І ми, сподіваюся, стали
частинкою історії, яка приведе нас до омріяного майбутнього.
Віктор Кінаш, 66 років, військовий у відставці:
– На Євромайдан мене серце покликало. До речі, я, мабуть, один із небагатьох
там присутніх, брав участь у Помаранчевій революції. І не просто брав, а був
серед перших трьох активістів, котрі дев’ять років тому розгорнули намети на
Театральному майдані. Хоча не всі з тодішніх гасел стали реальністю, я все одно
вірю: Україна буде жити по-новому! Чому обираю саме європейський шлях? Бо хочу,
аби мої сини, котрі сьогодні не можуть працевлаштуватися й змушені їздити на
заробітки в Польщу, врешті отримали стабільність. Щоб молодь – розумна,
дипломована – не перетворювалася на закордонних рабів.
Як живуть мої ровесники, наприклад, у Німеччині? Так, що нам і не снилося!
Захотів – удома господарюєш. Захотів – у морський круїз вирушив. Там на пенсії
життя тільки починається, а в нас – закінчується. Змін вимагає система охорони
здоров’я. В ЄС людина має страховку і не переживає, що грошей на лікування не вистачить.
Натомість українському пенсіонерові часом легше померти, ніж вилікуватися.
Коли у відпустку мій син прийшов з армії в розірваних чоботах і наполовину
зчухраною підошвою, я разом із ним поїхав до командира й запитав: «Невже так
мають виглядати захисники Вітчизни?! Сором і ганьба такому війську». Думаю, зі
вступом України до ЄС ми будемо спокійні за нашу територіальну цілісність і
зможемо не боятися «випадів» у наш бік Росії чи будь-якої іншої держави. Так,
на все це знадобиться час. І це не буде манна небесна. Але знаю, ми зуміємо
пройти всі перепони. Вірю, що зможемо, як поляки чи балтійці, стати частинкою
євроспільноти.
Олексій Безіменний, 23 роки, громадський діяч:
– Тут я був із першого дня. Причому мене не агітували ні друзі, ні рідні.
Вийти на мітинг примусила совість. Бо не можу і не хочу миритися з тим, що в
Україні не виконуються закони, що їхні порушники лишаються безкарними, що людина
в нас розглядається тільки як електорат. Якщо за кордоном депутата чи урядовця
звинуватять у якомусь злочині, він іде у відставку. У нас – продовжує жити,
радіти і ставитися до простих людей, ніби ми бидло. Так не повинно бути! Влада – це делеговані
нами особи, обов’язок котрих – поліпшувати життя кожного українця. А виходить:
життя вони поліпшують лише собі. Мої тітка, брат, друзі вже багато років їздять
за кордон. На власні очі бачили, який там рівень достатку, яка
платоспроможність громадян. Враження тільки позитивні. Звісно, в Євросоюзі також
є проблеми. В тих же Греції. Іспанії, Португалії. Але те, що в них проблема, в
українців – за щастя.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.