93 опудала – в хаті | Волинська газета

Про те, що опанував професію таксидерміста, чоловік
дізнався… від школярів!

Якщо шукати Григорія Стаднюка у рідному с. Кульчин, що на
Ківерцівщині, за прізвищем, іменем і по батькові, то не кожен підкаже, де його
хата. А якщо ж питати діда, що робить опудала, то на потрібне обійстя вкажуть
одразу. Григорієві Мефодійовичу – 77 літ. 55 із них він ходив на полювання,
стріляв звіра й робив опудала. Своїми трофеями ніколи не торгував, а відтак на
схилі літ зі звичайної сільської хати став музей. Експонатів назбиралося ледь
не сотня, якщо точніше – 93! При цьому такої справи чоловік ніде не вчився,
навіть досвіду особливого не переймав, до всіх премудростей дійшов самотужки!

Григорій Стаднюк уперше подався на полювання ще в
дитинстві. У 14 таке чоловіче заняття знав добре. За перше опудало взявся у
1958-му (а народився 1936-го). Саме повернувся з армії в рідне село. Як тільки
випала нагода, чкурнув на полювання…

– Перша моя робота – опудало каплана, – розповідає
чоловік. – То – пташка така. Кажуть: озерний нирок, бо в заплавах живе. Це мій
власний трофей! Уполював на озері, що недалеко від села. Викидати шкода було,
бо ж пір’я яке гарне. Того й вирішив попробувати змайструвати опудало. Взявся –
і діло пішло.

Того каплана старенький зберігає і досі. Його роботи
розставлено в хаті, де лише можна. Є навіть опудало… щуки. Хто в цій справі
тямить, той знає: то – вищий пілотаж.

– Не годяться тварини крепко пошкоджені, того мисливцю
треба цілитися так, аби потім ту дірку можна було сховати, – додає Григорій
Мефодійович. – У голову чи шию не стріляють, бо нічого з тим не зробиш.

За 55 літ роботи чоловік практично самостійно опанував
всі нюанси справи. Наголошує, що підучився лише правильно вичиняти шкіру. За
знаннями їздив аж до Полтави. Можливо, й хотів ще щось дізнатися, а ніде було.
Каже, що в часи його молодості таких премудростей не штудіювали, хіба
студентам-медикам короткий курс читали. А йти до якого майстра в учні не було
як: де того фахівця шукати та й хату власну треба було ставити. Тому й подався
Григорій Мефодійович невдовзі після весілля аж у Красноярський край до
Норильська, аби коло Карського моря нафтові вишки будувати. Робота – тяжка, але
платили добре. Що пам’ятає з тих двох років, проведених у холодах? Поїздки на
оленях та те, що молода дружина все в листах кликала додому. Повернувся. Але
невдовзі подався на заробітки до Смоленська. Звідти приїхав героєм – привіз
вагон (!) лісу. Звісно, хату поставив.

Майструвати опудала одне за одним став тоді, коли
влаштувався на роботу до лісу. Спершу, правда, і завклубом довелося побути, й
кочегаром, а тоді уже лісівником у Рожищенському лісництві.

– Багато клопоту з птахами, бо в них шкіра дуже тоненька,
– розкриває деякі секрети старий. – Але коли добре все зробити, то чучело може
віки стояти. От мій перший каплан! Бери скубай, а пір’їну не висмикнеш. Читав,
що в ленінградській кунсткамері є опудало пінгвіна, яке зробили пару століть
назад!

Виявляється, у морозилці тримати тушку тварини не варто,
бо в холоді шкіра швидко висихає й відділити її згодом – діло практично не
реальне. А ще – з великими тваринами менше клопоту, аніж з дрібними. Чому? Бо
до останніх треба мініатюрні інструменті. У середньому робота займає від шести
годин. Зараз Григорій Стаднюк практично не майструє – сили не ті, та й здоров’я
підводить. На схилі літ доводиться опановувати ще одну професію – хранителя
власного аматорського музею, бо до його хати люблять навідуватися туристи (були
навіть з Італії та Франції) та школярі. Ще б пак! Де таке побачиш! От нещодавно
приїздили учні з луцької 12-ї школи. Саме вони й розказали старенькому, що він
– таксидерміст. Бо все життя майструючи опудала, чоловік не знав, як «по-научному»
те діло зветься.

Чи думає майстер про власний музей? У цьому не зізнається
навіть самому собі. Хоча було би добре. Правда, навряд чи онуки зголосилися б
віддати те добро. Григорій Мефодійович розповідає, що його покійна дружина
Катерина Дмитрівна ніколи не нарікала на таку кількість опудал у хаті. Жодного
разу навіть із опалу по-жіночому не погрожувала викинути. Помітно, що
старенький тужить за жінкою. Отаке воно кульчинське кохання… й голуби.

А от передати свої знання й уміння поки нікому не
вдалося. Пенсіонер зауважує: ходили до нього двоє чоловіків, але у жодного
справа не пішла. Певно, не судилося.

Якщо про полювання Григорій Стаднюк переважно розповідає,
бо коли розміняв восьмий десяток, далеко із рушницею не зайдеш, то на риболовлю
ходить часто. І тут не без секретів… У кімнаті чоловіка на столі стоїть
звичайна банка, у якій живуть два в’юни. Опудал із них не буде, адже то –
барометр рибалки. Мовляв, сто разів перевірено: якщо риба – на самому дні, до
річки нема чого йти, клювати не буде, а як плаває й піднімається до поверхні –
збирайся, бо ловитиметься!