26 грудня Луцький міський голова Микола Романюк відкрив
для повноцінного руху відреставрований міст через р. Стир у районі вул.
Карпенка-Карого, яка після перехрестя з Дубнівської веде до с. Рованці. Його
довжина 110 м, ширина – 15.
Міст із десятьма «ногами» – стільки металобетонних опор –
схожий скорше на міцну сороканіжку, аніж на синього дерев’яного коника, який із
31 січня вступить у владарювання за східним календарем. Та наїзники сталевих
коней вже встигли назвати його голубою мрією водіїв, адже ремонтні роботи
почалися ще у червні. І хоча рух ні на мить не припинявся, створилися значні
незручності для проїзду. Мостозагін №60 ПАТ «Мостобуд», який виграв тендер на
проведення робіт, почергово ремонтував спочатку одну, а потім другу частину
моста-велета.
– Його здано в експлуатацію на початку вісімдесятих, –
каже начальник Луцького мостозагону №60 Олександр Семенюк, – відтоді ні разу не
ремонтувався. Ми відновили деформаційні шви, поміняли компенсатори (старі
прогнили), обробили бетонну поверхню антикорозійними матеріалами, облаштовували
гідроізоляцію тротуарів та деформаційних швів, замінили 56 зливних лійок для
забезпечення водовідведення.
ТзОВ «Луцькавтодор-сервіс» облаштувало нове
асфальтобетонне покриття проїзної частини моста і тротуарів. Міський голова
роботою залишився задоволений. Зізнався, що це – один із найдорожчих новорічних
подарунків для лучан: вартість мостобудівних робіт сягнула 845 тис. грн, дорожнього
полотна – 903 тис. грн. І хоча «голуба мрія» служить не тільки лучанам, а й
перевізникам усієї України та зарубіжжя, її повністю оплачено виключно коштом
луцької громади.
– Яка пропускна спроможність мосту? – цікавлюся у прораба
Луцького мостозагону №60 Василя Пшеничного, котрий саме керував підйомом важких
бордюр на КрАЗ (досі вони стримували інтенсивність руху). Підйомний кран
вкладає останню бетонну перепону. Рух відкрито! «Голуба мрія» запрацювала на
повну потужність.
– Після ремонту інтенсивність руху збільшиться в декілька
раз, – каже Василь Іванович. – Та ми зараз порахуємо…
Щокожні п’ять хвилин проїжджає вісімдесят автівок. Фур-фур-фур…
Ледь встигаєш лічити. А до ремонту машини, мов клешнясті раки, по яминах та
вибоїнах хвилин п’ять міст перелазили. Мчать легковики і важка техніка, багато
фур, самоскидів, трактори. Усі з вантажем. Але навіть при такому ритмі міст
працює не на повну потужність. Інтенсивність руху може ще збільшитися! Добрий
результат.
Василь Іванович, який від початку керував ремонтними
роботами, розповідає про безпосередніх виконавців робіт. Серед них – Петро
Котюга, Володимир Голянський, Володимир Мокійчук, Володимир Квят, Микола
Шемедюк, Анатолій Кобзар, Віктор Коханець, Віктор Гурко… Водії, кранівники,
стропальники, ковалі, робітники…
– А ще ж про жінок не згадав. Дуже допомогли Валентина
Фірич і Галина Ярмоленко, які в’язали сітки… – і, помітивши мій здивований
погляд, роз’яснив: – На мості використано найпрогресивніші технології, всі
матеріали поліпшеної якості. Сітка, щоб не руйнувалося дорожнє покриття… Для
міцності в асфальт «Луцькдорсервіс» додавав різні суміші, аби мостова дорога
була довговічніша. Самі бачите, які вантажі тут провозять.
Василь Іванович, як кажуть, мостобудівник від Бога. Вже
32 роки прокладає мости по всій Україні.
– Від Карпат і до Харкова! – уточнює. – Найбільший міст,
який довелося будувати, пройшов через Ларгу поблизу Кам’янця-Подільського. Його
висота – 54, а довжина – 800 метрів.
За скромними підрахунками, Василь Пшеничний брав участь у
будівництві близько сотні найбільших українських мостів та шляхопроводів через
Дніпро, Дністер, Західний Буг… Так званий Кирповський міст у Києві, підпірна
стінка у Рахові, Сихівський шляхопровід у Львові, багатометровий повітряний
переїзд над ставками поблизу Водолаги на трасі Москва – Харків – Сімферополь,
Хлібна гавань в Одесі, у Чорнобильський зоні…
А починалося з того, що двічі за конкурсом не міг
потрапити в Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка, тож подався у
Київський технікум транспортного будівництва. З тих пір, жартує, вдома ночує
лише по вихідних та у відпустку, якщо дадуть. Дружина Олена терпляче чекає з
усіх його мандрів, гордиться, що чоловік робить таку важливу державну справу. У
них троє дітей – доньки Тетяна і Марина, син Андрій, який пішов батьківським
шляхом і працює в мостозагоні, вже мають п’ять онуків – Володю, Соломійку,
Віку, Віталіну і Вероніку. Наш герой-мостобудівник живе у с. Плоске
Дубнівського р-ну на Рівненщині, хоча народився у Донецьку. Каже: батько дуже
любив Україну, не міг без неї жити, тож і переїхав на Рівненщину.
Василь Іванович – також великий патріот України. Шкодує,
що тепер майже не будують мостів. Каже, транспорту збільшується, він стає більш
швидким і мобільним, а містобудівництво занепадає.
Тому луцький міст – ще приємніша подія для
загальноукраїнської мостової галузі.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото автора:”голуба мрія” – міст; Микола Романюк дякує Василеві Пшеничному
за відремонтований міст.