або Чи з’явиться серед гірників Волині український Герой?
– Яка то важка праця! – прорік один мій знайомий, прочитавши
у «Волинській газеті» про гірників Нововолинська. – Будуємо вже десяту шахту!
За шістдесят років через ці копальні пройшло кілька поколінь, тисячі шахтарів. Цікаво:
скільки героїв праці живе в Нововолинську? Чи є бодай по одному на шахту?
Що найбільше героїв праці – серед шахтарів, дізналися,
переглядаючи нагородні списки. За роки Незалежності це звання отримало понад тридцять
гірників вугледобувної галузі (16 – з Донеччини, 12 – з Луганщини, 4 – з Дніпропетровщини,
1 – з Львівщини). Про радянські часи – нічого й говорити: там лік на сотні.
Про масштаби підземних робіт на Заході України тепер
свідкує місто Нововолинськ. Воно з’явилося завдяки важкій праці не тільки шахтарів.
Ще 1912-го російський учений Михайло Тетяєв припустив, що в районі
Волинсько-Подільської височини можуть бути значні поклади кам’яного вугілля. А
1938-го Сілезький промисловий концерн WIGG відкрив у Львові буровий відділ
геологічного управління під керівництвом Ярослава Самсоновича. Його фахівці і
приступили до пошуків корисних копалин у західній частині Волині. А потім
прийшли «визволителі», і всі результати отримали вже радянські фахівці.
Наприкінці 1948 р. уже «Волиньвуглерозвідка» продовжувала пошукові роботи.
Паралельно місто будувалося і зростало. У липні 1950 р. біля с. Дорогиничі Іваничівського
р-ну заклали першу копальню потужністю 1000 тонн вугілля на добу, а вже 23
червня 1954 р. перші тонни чорного золота видали на-гора гірники шахти №1. Про
важливість саме волинського вугільного басейну свідчить і та обставина, що на
урочисте відкриття Нововолинська прибув сам Микита Хрущов із подарунками!
Починаючи із шістдесятих, чорне золото Волині годувало
енергетику «залізних регіонів» тодішнього Союзу, йшло на експорт. Але ось
дивина: корінних західняків, котрі працювали на рідній землі (і під землею!), тодішня
країна не балувала званнями Героя Радянського Союзу чи Героя Соціалістичної Праці!
За радянських часів наш шахтар міг стати героєм на Сході України чи в Росії, та
тільки не в себе вдома. А вихідці із Волині отримували найвище визнання лише
тоді, коли трудилися за її межами!
Схоже, таку практику успадкувала від старих часів і
незалежна Україна. Найвищі геройські зірки присвоюють луганчанам, львів’янам, донеччанам,
дніпропетровцям, але тільки не нашим шахтарям….
Чому?
Цього року виповниться шістдесят років, відколи на Волині
копають чорне золото. За той час звання героїв соцпраці отримали двоє.
Володимир Сивак – родом із с. Поташ Тальнівського р-ну,
що на Черкащині, трудився у колгоспі, навчався в Криворізькій школі ФЗН, був
електрослюсарем, вибійником шахти №1 «Привільнянська Південна» м. Лисичанськ
Ворошиловградської обл., з 1957-го – робітником очисного вибою шахти №3
«Нововолинська», а з 1963 р. – бригадиром робітників очисного вибою шахти №9
«Нововолинська».
Олександр Разборський це звання отримав,
працюючи на шахті №8, також не з місцевих, був, як і його герой-колега, делегатом
партійного з’їзду.
Олександр Висоцький
А ось із аборигенів – жодного Героя. Хоч інших нагород усе
ж якась квота для волинських гірників виділялася (близько трьох десятків удостоєно
звання заслуженого шахтаря, понад сорок нагороджено орденами і медалями, а знак
«Шахтарська слава» та «Шахтарська доблесть» мають майже 300 гірників). А в
серпні 2013 р. новозапровадженими нагрудними знаками «Шахтарська гвардія
Волині» та «Свята великомучениця Варвара» відзначено 60 гірників.
Що волиняни вміють шахтарювати, підтверджує і колишній
губернатор Криму, народний депутат України ІІ скликання, голова Ради ГО
«Комсомолець Кривбасу», «Заслужений працівник промисловості України», доктор
філософії в галузі права Дмитро Степанюк, котрий звернувся до голови
облдержадміністрації Бориса Клімчука з проханням вшанувати волинських героїв-шахтарів
із нагоди 75-річчя встановлення звання Герой Соціалістичної праці..
«У 50-60-х роках минулого сторіччя на будови
Кривбасу з’їхалися хлопці й дівчата з восьми областей Західної України, –
написав до очільника області. – Це була, як правило, сільська молодь із
початковою освітою, дуже дисциплінована, працьовита і відповідальна, здобувала
належну освіту і професії в системі профтехосвіти, на робочих місцях, у
вечірніх школах робітничої молоді, технікумах, вузах. Багато залишилося
працювати на побудованих об’єктах, стали керівникам виробничих колективів
різного рівня, видатними партійними, радянським, профспілковими,
комсомольськими і державними діячами. Серед них – чотири герої Соціалістичної
Праці, уродженці славної Волині. Ці видатні особистості стали гордістю і славою
трудового Кривбасу, Дніпропетровщини і є прикладом того, як через працю молоді
люди досягали успіху в житті, всенародного визнання».
Павло Гіль.
Хтось може подумати, що Дмитро Петрович ностальгує за
«героїчним радянським» минулим. Ні, але дотримується думки, що саме завдяки
героїчній праці твориться історія та державність.
А хто ж бо вони – волинські Герої, що стали такими за
межами Волині? І чи пам’ятають про них у рідному краї?
Андрій Петрук.
Серед володарів золотої Зірки – уродженці с. Кульчин
Ківерцівського р-ну Олександр Висоцький (1966 р.), с. Олеськ Любомльського Павло
Гіль (1988 р.), с. Смоляри Маневицького Андрій Петрук (1971 р.), с. Кучани
Головнянського (тепер Любомльського р-ну) Антон Солодуха (1981 р.).
Антон Солодуха.
– Про своїх героїв ми знаємо, – каже директор
Любомльського краєзнавчого музею Олександр Остапюк. – Маємо цікаві світлини,
торік присвячували їм виставку. У с. Головне ще живуть дві родички Героя Антона
Солодухи – Марія Пишук та Ганна Солодуха, котрі добре його пам’ятають, а
поверхом нижче мене комп’ютерником працює внучатий племінник. Але ні пам’ятних дошок,
ні іменних вулиць у районі нема. Та й даних небагато.
Уродженець с. Кучани (тепер це куток с. Головне) Антон
Солодуха після закінчення Криворізького технікуму рудничної автоматики працював
машиністом вантажних машин, прохідником шахти ім. Кірова, бригадиром прохідник
шахти №1 ім. Артема РУ ім. Кірова. Був новатором виробництва, раціоналізатором,
організатором швидкісних проходок, ініціатором почину передання кращого досвіду
в кожну бригаду. Першим у Кривбасі впровадив бригадний підряд. Делегат ХХVІ
з’їзду КПУ. Автор брошури «Кроки бригадного підряду» (1986 р.). Нагороджений
золотою медаллю «Серп і молот» і двома орденами «Леніна», «Трудового Червоного
Прапора», «Знак Пошани».
Павло Гіль закінчив П’ятихатське училище механізації
сільського господарства, працював люковим на шахті №5 РУ ім. Фрунзе, піднімав
цілину в складі Урумкайської МТС Кокчетавської обл., працював бульдозеристом,
помічником екскаваторника, машиністом екскаватора, бригадиром комплексної
бригади ЦГЗК Кривого Рогу, одним із перших у Кривбасі впровадив бригадний
підряд, був ініціатором руху екскаваторників – двічі «мільйонерів», упродовж
1975-1995 рр. його бригада встановила 2 світових і 5 всесоюзних рекордів,
завдяки йому тривалість циклу екскавації доведено до 21-23 секунд проти 32. А
ще активно виступав у пресі, був депутатом Верховної Ради СССР 10, 11 скликань
(1979-1989 рр.), лауреат Державної премії України (1976 р.), Державної премії
СССР (1987 р.). удостоєний Дніпропетровської обласної премії ім. Бабушкіна,
нагороджений золотою медаллю «Серп і молот» і двома орденами «Леніна», орденом «Трудового
Червоного Прапора», знаком «Шахтарська слава» третього ступеня, відзнакою
Криворізького міськвиконкому «За заслуги перед містом».
Олександр Висоцький, закінчивши Криворізький
гірничорудний інститут, вищу партійну школу при ЦК КПСС, працював бурильником,
бригадиром шахти ім. 1 Травня, ім. Ворошилова, «Саксагань» РУ ім.
Дзержинського, був секретарем партійного комітету, заступником головного інженера,
знову бурильником шахти №1 ім. Артема, головою комітету народного контролю РУ
ім. Кірова, депутатом Верховної Ради СССР 7-9 скликань. Ініціатор почину за
особистий трудовий внесок у п’ятирічку. Брав участь у створенні нових
технологій і техніки. Випробовував дослідні зразки. Встановив всесоюзний рекорд
проходки – 511 м підповерхових виробок. Учасник виставки народного
господарства. Нагороджений золотою медаллю «Серп і молот» і орденом «Леніна», орденами
«Жовтневої Революції», «Трудового Червоного Прапора», відзнакою Криворізького
міськвиконкому «За заслуги перед містом».
Усі троє спочивають у криворізькій землі, яка стала для
них рідною.
Уродженець с. Смоляри Маневицького р-ну Андрій Петрук –
єдиний із чотирьох волинських ще живих героїв – мешкає у Кривому Розі.
Спробували йому зателефонувати, але слухавку підняв родич. «Андрій Дмитрович –
у лікарні», – повідомив. Наступного разу на зв’язок вийшла онука Ірина (у неї
ще є сестра Марина), яка й розповіла, що дідуся на Миколая забрала швидка. Йому
виповнилося вісімдесят три… У с. Смоляри Маневицького р-ну, де народився, живе ще
його племінниця. У молодші літа він провідував рідню, тепер розповідає про свій
лісовий край Андрійкові та Маші – онукам, яких дуже любить. «Після середньої
школи мій дідусь працював на станції «Ковель», – каже Ірина Віталіївна, що, до
речі, носить прізвище дідуся. – Був помічником машиніста вантажної машини, 1957-го
очолив бригаду прохідників шахти Північна РУ ім. Кірова». Андрій Дмитрович – новатор
виробництва, раціоналізатор, наставник молоді, а ще – майстер швидкісних
проходок, ініціатор трудових починів, випробовувач нової техніки, володів всіма
гірничими професіями, Почесний гірник СРСР (1965 р.), делегат ХХУІ з’їзду КПСС
(1981 р.), учасник ВДНГ, нагороджений золотою медаллю «Серп і молот» і двома
орденами «Леніна».
– Він дуже шанована людина, – каже онука Ірина. – Був
знайомий із багатьма легендарними людьми, зустрічався і з героями-земляками
Павлом Гілем, Антоном Солодухою, Олександром Висоцьким, дехто із них бував у
нас дома. Мій дідусь пам’ятає про Волинь, передає усім її жителям найкращі
побажання і вітає з Різдвяними святами.
Ось такі легендарні героїчні особистості вийшли з Волині,
своєю працею здобули шану людей, прославили рідний край і Кривбас.
Можна писати книги і про самого Дмитра Степанюка, котрий
клопочеться про життєпис українських гераклів. Один перелік його регалій займе
кілька сторінок. То ж згодом розповімо і про цього уродженця с. Бужковичі
Іваничівського р-ну.
Сподіваємося, що і серед шахтарів Нововолинська з’явиться
власний Герой України. До цього кличе шахтарська слава видатних земляків.
– Невже на волинських шахтах не було «самовідданої
шахтарської праці», «досягнень», «високих виробничих показників у видобутку
вугілля», «особистого внеску у розвиток вітчизняної вугільної промисловості,
зміцнення енергетичної безпеки держави»? – запитую в керівника шахти №10.
– Були, є і будуть! – каже директор Нововолинської шахти
№10 Петро Солоп, який особисто знає багатьох шахтарів Донеччини, Луганщини,
Дніпропетровщини, Волині, та й сам працював і на власні очі не раз бачив, як
вони трудяться у забоях. – Нововолинські шахтарі – не менш героїчні, аніж їхні
побратими з Дніпропетровщини, Луганщини і Донеччини. Більше того, часто-густо
умови праці набагато складніші через високу загазованість у копальнях.
Що ж, будемо на це сподіватися. Тим більше, на
урочисте відкриття суперсучасної волинської копальні обіцяв прибути й Президент
України. А на такі урочистості гості високого рівня з порожніми руками
приїжджати не звикли.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото автора та з архіву Дмитра Степановича шахта №10. В очікуванні нової шахтарської зміни. Волинські Герої.