Із цього концтабору, любив повторювати його польський комендант, було два
шляхи: в божевільню або ж на власні похорони…
Щоб «ізоляційний табір» сповна виконував покладені на нього функції, його управителі
навіть їздили переймати досвід до Гітлера! Та й ті, кому дивом вдалося
вирватися з лабет сталінського ГУЛАГу, також доповнили уяву про те, як треба
намагатися перетворити людину на істоту…
Так царські казарми у м. Береза Картузька , які задовго до 1934-го назвали
червоними (через мури з червоної цегли), стали справді такими… Точніше –
багряними від страждань тих, хто конав у цих стінах. Серед них було чимало
українських націоналістів, імена яких донині у райцентрі Береза не називають.
Після вбивства у 1934-му міністра внутрішніх справ Польської держави
Броніслава Перацького її глава Юзеф Пілсудські прийняв рішення про створення «місць
відособлення», не призначених для осіб, засуджених чи арештованих з приводу
злочинів». Такими «таємничими» особами стали ті, чиї погляди чи політична
діяльність були неугодні Польській державі. Не секрет, що в основі створення
системи примусової ізоляції людей від суспільства – досвід уже діючих на ту
пору гітлерівських і сталінських концтаборів. Та й «круті» заходи для наведення
порядку йому були притаманні давно: 12 травня 1926 р. він організував
військовий переворот, а вже новий склад парламенту запропонував посаду
президента країни… маршалові Пілсудському. Останній, щоправда, відмовився,
залишивши за собою номінальну посаду Головного інспектора Війська Польського
(фактично керівника всіх Збройних сил) та неофіційного титулу «вождь» (що це
означає, пояснювати не треба). Тому оплотом протидії вільнодумству, що проявлялося
в усіх воєводствах Польщі, і стало невеличке місто Береза Картузька (сучасна
назва білоруською мовою – Бяроза, – авт.) у Західній Білорусі, де
облаштували «ізоляційний табір»…
Замість камер – виставкові зали
Історія цього містечка – древня і повчальна. В ній оповіді про сліпого
старця, який прозрів, коли вмив очі водою з джерела біля берези; про Суворова,
який забув під час наступу на війська Наполеона Бонопарта свого картуза на
березі (з чого, мовляв, і пішла назва), та про унікальний монастир Картезіанського
ордена, де ночував навіть Карл XII під час війни зі шведами.
Картезіанці – древній та дуже заможний орден – стали жертвами придушення
росіянами польського повстання. Тому імператор забрав у ченців усе майно та
величезні скарби і вигнав їх за межі країни (до речі, орден ще існує в Європі,
але, як пояснили в місцевому музеї, його представники навіть чути нічого не
хочуть про свою колишню обитель у Білорусі, а про те, щоби вони тут знову
з’явилися – і мріяти годі! – авт.). Тож саме з цегли зруйнованих
монастирських споруд «москалі» (за Шевченком – рекрутовані на 25 літ служби
військовослужбовці царської армії) збудували казарми для солдатів і
розквартирували там 151-й П’ятигорський піхотний полк. Саме в цих похмурих
спорудах із товстими стінами та глибокими підвалами 1934-го Польська держава
розташувала концтабір для осіб, які «загрожують безпеці, спокоєві та
громадському порядкові».
Бруківка, яку виготовляли бранці жорсткого режиму.
Загалом таких «місць відособлення» існувало кілька. Подібні об’єкти діяли у
білоруських містах Слонім, Пружани та польському Седльці. Однак концтабір у
Березі Картузькій був найбільшим і найстрашнішим.
У листопаді ц. р. уперше у стінах колишнього концтабору побувала делегація
волинських журналістів та представників виконавчої влади нашої області. До
підніжжя монумента, що з радянських часів встановлений на його території,
волиняни поклали вінок у жовто-синіх барвах. І вкотре нагадали тим, хто досі не
хоче говорити про це вголос: серед мучеників Берези Картузької – чимало
українців. Ніхто цього не заперечує, однак від тамтешніх краєзнавців ми жодного
разу не почули прізвищ – Донцов, Бульба-Боровець, Шухевич, Бандера… Досі
найвідомішим в’язнем вважають поета-комуніста зі Львівщини Олександра Гаврилюка,
котрий загинув внаслідок бомбардування гітлерівської авіації Міста лева в
перший же день війни.
Володимир Данилюк і Віктор Сливка покладають вінок.
«Ми спасли ці наші червоні казарми (в оригіналі «красные» – авт.), –
починає розповідь екскурсовод із Бярози, журналістка місцевої газети Розалія
Карпеш. – Ці величезні приміщення занепадали (військова частина, яка тут була за
часів СССР, переїхала в Росію). У 90-х влада хотіла розмістити в казармах СІЗО.
На щастя, врешті-решт вирішили розташувати у стінах однієї з них єдиний у
республіці дитячо-юнацький спортивно-естетичний центр і філію Бярозовского
краєзнавчого музею «Галерея мистецтв». Дехто був проти, але ми відстояли».
Отак за іронією долі у приміщенні, що слугувало житлом для бранців Берези Картузької,
а фактично у тюремних камерах тепер плетуть соломкою чи малюють …діти. Мало
того, у казармі зараз і дитяче кафе, і ресторан, де люблять гуляти весілля… І це
не заважає краєзнавцям зупиняти погляд відвідувачів на дорозі, що веде до
центрального входу в колишнє помешкання в’язнів:
«Є свідчення того, що однією з найулюбленіших «розваг» першого коменданта
табору Болеслав Грефнера була так звана «красная дорожка». 50 метрів у центрі
казарм були вистелені битою цеглою та склом. Полонених, які провинилися, під
ударами палиць змушували долати цей шлях. На колінах, на ліктях вони повзли,
лишаючи за собою червоний від крові слід. А наглядачі тішилися. Коли полонений
доповзав до кінця дороги, то чув: «Вітаю, ти здійснив подорож до Москви!» –
провадить пані Роза.
Старий памятник на честь жертв Берези-Картузької.
За свідченнями істориків, з 1934 до 1939 рр. через стіни Берези Картузької
пройшло 10 тис. людей. Тут ніхто не затримувався надовго. Табір слугував місцем
«відособлення» для тих інакодумців, які ще не були засудженими чи арештованими.
Зазвичай, полонених тримали три місяці. Потім відпускали, пропонуючи підписати
«покаянну розписку». Якщо людина відмовлялася, вона знову отримувала три місяці
Берези Картузької. Дуже багато хто з концтабору потрапляв у місцеву
психіатричну лікарню.
«Болеслав Грефнер часто повторював, що з Берези-Картузької дві дороги: або
в божевільню, або на власні похорони. Так, там не розстрілювали, але муштра
була такою тяжкою, що багато хто вмирав, не витримуючи фізичних знущань.
Скажімо, на кладовищі у Березі похований поляк Йозеф Недзельський – лідер
профспілки ткачів містечка Лодзь. Його у таборі так тортурували, що він помер
від побоїв. Могилу польського патріота доглядають наші школярі», – зазначає
екскурсовод.
До 1934-го у стінах концтабору були солдатські казарми.
Як бачимо, не тільки історичні розвідки науковців чи спогади очевидців, а й
свідчення сучасних білоруських краєзнавців спростовують відому польську теорію
про те, що концентраційний табір Береза Картузька був мало не санаторієм.
Ця брехня з’явилася, до речі, фактично з появою самої катівні. Замовили її,
як і скрізь, політики, які опинилися при владі, а недобросовісні журналісти розпатякали
її по всьому світові. Наприклад, у Волинському обласному державному архіві й
досі зберігаються пожовклі від часу примірники газети «Волинська неділя». У №27
(296) від 15 липня 1934 р. надруковано статтю під назвою «Відкриття
ізоляційного табору на Поліссю». У ній читаємо:
«Дня 5-го ц. м. відкрито в Березі Картуській на Поліссю ізоляційний табор.
Комендантом призначено підінспектора поліції з Познаня Болєслава Грефнера, який
підлягатиме службово Поліському воєводі Костек-Бєрнацькому, що був у свій час
комендантом Берестя. Воєвода Бєрнацькі їздив в останніх днях до Варшави, де
обговорив справу табору з центральною владою. Опісля він був особисто в Березі,
оглянув табор і видав низку заряджень, м. н. у справі охорони табору та
недопускання до нього сторонніх осіб. Охорону табору несе поліція, а
комендантом поліційної варти іменовано підкомісара Грабовського.
Почавши з суботи, 7-го ц. м., почалося перевоження до Берези осіб,
призначених на інтернування, з цілої Польщі. В першому транспорті із Варшави
прислано вже 11 осіб – 10 ендеків і одного Жида-комуніста, в тому числі 2
адвокатів, 1 адвокатського апліката, 5 студентів, 1 промисловця, 1 фабричного
урядовця. З Українців перевезено з Горлицького повіту трьох, а саме: лікаря,
др. Мих. Гижу, Степана Шевчика і Ярослава Желена…
Інтернованим вручили таке письмо: «На основі приписів параграфу 2 ут. 1
розпорядку президента Річипосполитої з 17 червня 1934 р. в справі осіб, які
загрожують прилюдній безпеці, спокоєві або порядкові, Дн. Р. З. ч. 5, позиція
473, заряджую придержання вас і вислання до місця відокремлення в Березі
Картуській. Пісьмо підписав даний воєвода.
У музеї в м. Береза (Білорусь).
Як відомо, замкнення в таборі тріватиме 3 місяці, але може бути продовжене.
Про затаборенення рішатиме оконечно слідчий суддя для таборових справ, яким
іменовано суддю Вільгельма Кордимовіча».
А як виглядав «санаторій» на ту пору, можна побачити на старих світлинах у
березівському музеї. Територію обнесено колючим дротом, по кутках – сторожові
вежі. В одній казармі (де тепер гіпермаркет) жили охоронці, комендатура та був
склад зі зброєю й провіантом, в іншій (де спортивно-естетична школа й галерея) –
кухня, їдальні та камери для в’язнів.
До речі, у Березі Картузькій заборонили вживати слово «в’язень» щодо тих, хто
перебував у концтаборі. Аби підкреслити: вони – ні в’язні, ні арештанти (бо
тоді мали би певні права), а перебували за колючим дротом «без суду і
слідства».
Польська влада пильно стежила не лише за дисципліною всередині – мешканцям
міста взагалі було заборонено дивитися в бік катівні:
«Усі, хто в’їжджав у Бярьозу, не повинні були повертати голову направо, а
хто виїжджав – наліво. На ту пору серед народу з цього приводу побутувала
приказка: дивитися коню в хвіст, і стосувалася вона саме концтабору, – каже
Розалія Карпеш. – А чужинці взагалі мали отримувати дозвіл на в’їзд до міста в
органах юстиції аж у Варшаві».
Режим був дуже суворим. Прокидалися о 4-й, на сніданок – кава зі збіжжя і
400 г чорного хліба на день. О 6.30 стартували заняття (робота чи гімнастика),
на обід – рідина без жиру, яку називали супом, і порція картоплі. Далі – знову
заняття до вечора.
Полонені згадують: найстрашніше, що доводилося переживати, тортури
гімнастикою… Одна з книг спогадів, що вийшла у Польщі, називається «Бєгом
марш», а все тому, що людей змушували весь час фактично пересуватися бігом,
муштрували фізичними вправами, які могли тривати 7 год. Існувала так звана система
штрафних вправ… Наприклад – «марш качиною ходою» (напівприсядки, руки вгору).
Найбільш уперті потрапляли до «школи підхорунжих», тобто займалися вправами у
бетонній залі, де влітку тесали каміння. Кожне ворушіння там здіймало хмару
бетонного пилу, через що дихати було неможливо. Іноді заняття «школи
підхорунжих» тривали за рогом казарми, де у канави стікала людська сеча. Людей
змушували по ній повзти по-пластунськи. В результаті одяг нестерпно смердів.
У бетонній майстерні в’язні з каміння тесали так звані костки – великі шестигранники,
якими згодом вистелили центральну вулицюБерези.
Ще одна з форм тортур, за словами Розалії Карпеш, – карцер. На території
казарм стояли такі великі «бетонні мішки». Ні лавки, ні стола не було.
Всередину карцера заливалася вода. В’язень мусив стояти біля мокрої та холодної
стіни і коли щогодини у двері стукав поліцейський, треба було відповідати
польською мовою. Коли людина непритомніла чи мовчала, усередину вривалися
поліцейські, били. Поки не чули відповіді…
Власне, «Волинська неділя» в липні 1934-го надрукувала репортаж із цього
страшного місця під назвою «Один день в Березі Картузькій». У ній збережено для
нащадків характерні деталі:
«…О 3 год. пополудню я знову під брамою табору. В’язні працюють дальше
(частина з них занята біля впорядкування табору), все під дбайливою опікою
численних поліцаїв. Ще раз перебігаю оком по обличчях в’язнів. Їхні лиця мають
вигляд втоми і апатії. Лопати безупинно вглиблюються в землю і викидають її на
беріг паркану. Коли я підходив до вартового при брамі, явився якийсь під
комісар поліції. В’язень, що найближче стояв, людина старша, досить грубий
бльондин в очицях, звернувся до під комісара зі словами:
– Пане підкомісар! Ця лопата для мене заважка. Чи можу просити про якесь
інше знаряддя праці?
Відповіді я не почув. Поліцай, що пильнував в’язнів, зробив рух рукою, й
ізольований, що жалувався, вернувся до праці.
…Інспектор Грефнер все усміхається, є веселий і дотепний. В одному менті,
коли говорю про харчування в’язнів, говорить з усміхом:
– На сніданок дістають шоколаду й булочки!».
…Нині території колишнього концтабору, на узбіччі однієї з центральних
вулиць містечка, – пам’ятник, увінчаний п’ятикутною зіркою.
«Його встановили у 1962-му», – підказує екскурсовод. Спостерігаючи за тим, як
головний редактор «Волинської газети», голова правління громадської організації
«Форум українських журналістів» заслужений журналіст України Володимир Данилюк
та заступник начальника управління інформаційної діяльності та комунікацій із
громадськістю облдержадміністрації Віктор Сливка разом із журналістами
провідних ЗМІ Волині покладають жовто-блакитні квіти до підніжжя монумента,
Розалія Карпеш чомусь змовчить про те, що донедавна поруч із пам’ятником була й
невелика за розмірами бетонна споруда із малими віконечками. На радянському
знімку, якими проілюстровано статтю про Березу Картузьку у Вікіпедії, її можна
побачити. Це і є згаданий карцер, де відбували кару особливо непокірні. Серед яких
– Роман Шухевич, Дмитро Донцов, Тарас Боровець, лікар і громадський діяч із
Володимира-Волинського Арсеній Річинський, навіть рідня Ярослава Галана… Навряд
чи бетонний карцер впав під вітрами історії, скоріше за все – не вписався у
концепцію архітектури білоруського райцентру.
Уже згодом, так би мовити навздогін, волиняни поцікавляться у екскурсовода:
чи правда, що серед в’язнів Берези Картузької був і Степан Бандера? Краєзнавець
категорично заперечить таку думку. Зазначить лише, що, за архівними
документами, які зберігаються у місцевому музеї, Бандера сидів у брестській
тюрмі й сюди не потрапив «по чистой случайности».
А у вересні 1939-го гряне війна. Комендатура і поліціянти повтікають,
почувши, що німці наближаються до міста, хоча першими сюди вступили червоні
«визволителі». Тому замок на брамі табору відчинять мешканці Берези…
Але хіба вони знали, що, ліквідувавши «ізоляційний табір» довоєнної Польщі,
людство ще довго втрачатиме своїх найкращих синів та дочок у концентраційних
таборах гітлерівської Німеччини та в безмежній імперії сталінського ГУЛАГу?.. І
що зовсім скоро в радянських та нацистських концтаборах опиняться серед інших і
чимало поляків, які в 30-х рр. стояли на державницьких позиціях, і колишніх
в’язнів Берези Картузької, і навіть дехто з її охоронців?…
Побачити Березу Картузьку волинським журналістам було важливо ще й тому, що
цього року депутати Волинської облради на одному із сесійних засідань
обговорили ідею встановити на цьому сумному місці пам’ятну таблицю на честь
усіх українців, що без суду і слідства у 1934-1935 рр. мордувалися в цьому
«ізоляційному таборі». Для цього, звичайно, й треба було побачити все на власні
очі. А ще поспілкуватися з представниками місцевої влади, котрі, в принципі, не
заперечують реалізацію цієї ідеї, але говорять про те, що сторони повинні
обговорити всі деталі.
Можливо, переговори завершаться до чергового ювілею – 80-річчя з дня
відкриття «ізоляційного табору» в Березі Картузькій, яке припадає на 5 липня?
Олена ЛІВІЦЬКА, Володимир ДАНИЛЮК.
Фото Олени ЛІВІЦЬКОЇ.