Недолік
– відсутність природного газу – нині більшість жителів Любомльського краю
воліють розцінювати як… плюс. Усе просто: люди, знявши рожеві окуляри, чітко
прорахували що й по чім. А відтак не бажають обзаводитися благом, котре
запросто може стати непосильною ношею. Про це в інтерв’ю для «Волинської
газети» розповів голова Любомльської райдержадміністрації Олександр Дзядук. Мовляв,
питання є, але воно не належить до категорії болючих. Та й місцеві (а кожен
другий не раз побував за кордоном, хай і у ролі «човника», бо ж Європа – поруч,
за Бугом) бачать, на що націлюються сусіди, як живуть, чим заробляють…
Підгледіли, а тому у прикордонному краї, котрий зважаючи на географічні
особливості та наявний природний ресурс, ніколи не був волинською житницею,
беруться розвивати сільське господарство.
Якою
є роль місцевої влади в цих та інших процесах? Це питання ми зачепили в розмові
з Олександром Григоровичем. Зрештою, як і чимало інших, котрі стосуються життя
Любомльщини.
–
Олександре Григоровичу, Любомльщина – ворота в Європу. Тож наявність митниці на
території краю, якщо не акцентувати на зборах, – то благо чи радше клопіт для
тих, хто сидить у високих кріслах?
–
Історично склалося, що Любомльщина і в Європі, і в Україні славилася як транспортний
коридор. Три міста мали Магдебурське право: Любомль уцілів і нині це – районний
центр, а ще – Опалин, який спалили 39-го, та Угровськ. Два останніх мали порти на
Балтійському морі. Тракт Варшава – Київ – потужний і досі. Зараз торгівля – теж
пріоритетний напрям у районі. В цій сфері працює багато підприємців краю.
Колись були «човниками», а тепер мають магазини, супермаркети, дехто – дрібне
виробництво. Коли відкрився кордон, люди почали більше їздити до Польщі – і митниця
почала розвиватися. Перше благо – з’явилося багато робочих місць. І не лише для
прикордонників та митників, а й для обслуговуючого персоналу. Окрім того, відкрилися
різні брокерські фірми, банки, готелі, ресторани. Люди, яким вдався бізнес,
накопичили трохи коштів і почали інтенсивно будуватися. Це теж благо. До того
ж, є 25 автозаправочних станцій, де працює багато людей. Правильно чи неправильно
з точки зору екології? Це – інше питання. Але щодо працевлаштування, то – супер
для району. Зрозуміло, не слід відкидати благоустрій, інфраструктуру, доїзд до
району: самі бачите, якою є траса. А ринок землі! Вона подорожчала. Через
аукціони стали продавати. Ті сільські ради, що розташовані коло траси і здають
в оренду землю, отримують нормальну орендну плату.
–
Про які суми йде мова, адже ставка орендної плати може коливатися від майже
символічних 3% від вартості й до 12%?
–
Було зроблено оцінку. Й уся комерційна земля «йде» за максимальною вартістю –
12 %. Це – нормальні кошти.
–
Ворота у Європу передбачають і хороші дороги. Траса М-07, що веде від Ягодина
до Ковеля й до Луцька, – одна з кращих, проте є одне але: досі не всі смуги
відремонтовано…
–
Свого часу вирішили робити саме чотири смуги, а на подібне давали добро не на районному
й обласному рівнях, а у столиці. Але, як виявилося, того, що маємо зараз,
цілком достатньо. Було велике навантаження від Любомля до митниці, то зараз там
– чотири смуги. Далі? Потрібно було б облаштувати стільки ж і у Ковелі. Скажу,
що заплановані роботи виконано, а тендери проведено ще до 2009 року. Щодо
заморожених робіт. Хвала Богові, що при Президенті Вікторові Януковичу справа
зрушилася з мертвої точки, й найкоротший шлях від Варшави до Києва – у хорошому
стані. Щось, звісно, й недороблено: потрібно зупинки коло сіл облаштувати,
наприклад, у Хворостові й Вишневі.
–
Хороше покриття на трасі – це ще й проблема для мешканців сіл, розташованих
поруч: горе-водії не їздять, а «літають». Аби не наражати на небезпеку худобу,
на Любомльщині мали намір облаштувати спеціальні переходи. Зробили чи лише про
це поговорили?
–
Звичайно. Зробили проколи-тунелі коло Машева, Хворостова, Підгородного, Вишнева
та Римачів. Але цими переходами майже ніхто не користується.
–
Чому?
–
Бо, чесно кажучи, коли те питання піднімали, то не обійшлося без політики.
Траса ж не розділяє населені пункти. Сільські ради – так, а села – ні. Стояло
питання про вигін худоби. Сільські голови навели лад із пасовищами: облаштували
їх, де була пайова земля. А до них проходами йти не потрібно. Не буду говорити,
що то марно витрачені гроші. Що проектом було передбачено, те й зроблено.
–
Окрім головної магістралі, в районі є ще й чимало місцевих шляхів. У якому
стані дороги любомльської глибинки?
– Ситуація
така: є дороги комунальної власності, тобто місцеві, є ж загального та
державного значення. Щодо останніх, то – це Київ – Ковель – Варшава та Павлівка
– Піща, так звана львівська траса. З дорогами загального значення, тобто обласного,
ситуація наступна: фінансування не з районного бюджету, а з обласного, тож
здійснювали роботи там, де найбільш необхідно. Одначе тепер ситуація змінилася,
і нам у комунальну власність передають чимало шляхів. Про це багато говорити не
буду, краще розповім за комунальні. То – дороги міста та сіл, під’їзди до кладовищ
і звичайні провулки. Якою є ситуація? Фінансуються ті дороги сільськими радами.
Є транспортний збір, реєстраційний збір. Тож одна сільрада дістала 40 тисяч
гривень, інша з цих податків – 120, Любомльська міська рада – 600 – 800 тисяч.
Місто могло би щось зробити за ці кошти, а за 40 тисяч у селі хіба проект
вдасться виготовити на кілька метрів дороги. Тому ми пішли наступним шляхом: я
переконав голів закумулювати ті гроші, тобто всі передавати у районний бюджет.
Дістали приблизно один мільйон 200 тисяч гривень. За такі гроші можна зробити 5-6
кілометрів хорошої дороги з твердим покриттям, але про асфальт не кажу – за
білощебеневе. Ті сільські ради, які мали виготовлені проекти й прийняли шляхи
на свій баланс, стали в чергу, умовно кажучи. За три роки в такий спосіб ми
зробили близько 40 кілометрів. Звісно, допомогла й державна субвенція. А ще, бо
ми вчасно виготовляли проекти й накопичували кошти, область також давала певну
суму. У 2013-му, наприклад, близько трьох мільйонів гривень. У нас зосталося
зовсім мало сільських рад, де ми нічого не робили з дорогами. Але… Якщо не
зачіпали шляхів, то ремонтували садочки.
–
Найболючіші місця – це…
–
Кожна сільська рада має такі болючі місця. Щодо доїздів до кладовищ, то з таким
практично повністю розібралися. Зосталося два чи три об’єкти, тож цього року до
червня впораємося.
–
Швидка може дістатися без проблем до кожного села?
–
Стовідсотково! У нас немає недоїзних сіл. Звичайно, є дороги, тобто сільські
вулиці, які потребують ремонту, а то й будівництва. Якщо розібратися, то за
двадцять років незалежності жодного кілометра дороги не було збудовано, а я вам
розповідаю про сорок кілометрів вкладених шляхів. Тобто предмет розмови є.
–
Свого часу директор Любомльського краєзнавчого музею розповідав, що до храму
історії району митники неодноразово передавали цінні експонати із конфіскату.
Але проблема в тому, що музею бракувало приміщень під виставкові зали…
–
Щодо передачі конфіскованих речей із митниці, то подібне практикували раніше. Про
музей… 2013-го ми зробили ремонт, придбали нові стелажі для виставок. Звичайно,
приміщення бажає кращого, воно не розраховане саме під музей. Але… Є на
території Любомля два городища: одне – під Меморіалом слави. Отам є підземелля.
Доволі велике. Легенди розповідають, що ходи ведуть до Холма й Зимненського
монастиря. Підземелля ретельно ніхто не вивчав, тому стверджувати не беруся. Є
ще гілка до палацу Браницького, там склепіння капітальні. Так, вони трохи
протікають, але нещодавно їх інспектували. 2014-го плануємо робити ремонт, правда,
ще потрібні різні дозволи. Потужний музей можна було б оселити у палаці
Браницького, та приміщення є пам’яткою архітектури державного значення, і ми не
маємо права витрачати на таке районні кошти відповідно до букви закону. А
змінювати статус було би неправильно. Та є спільна з поляками програма-проект, за
якою 15 мільйонів передбачено на реконструкцію палацу Браницького, благоустрій
території. Програму довели до завершального етапу, але на так званій
європейській комісії пріоритети були іншими. Але справу ми не полишили – в
майбутньому музей буде там!
–
Волинська трагедія зачепила й Любомльщину. В Острівках, куди мав свого часу приїхати
Президент України Віктор Янукович, є польське кладовище, котре – не закинуте й
не забуте. Представники влади районів Волині теж беруть шефство над
українськими кладовищами в Польщі. Ви долучилися до такої справи?
–
Звісно. 60 осіб їздили до Польщі. Почистили кладовище від дерев та кущів.
Подумуємо за встановлення огорожі. Слід би було встановити й пам’ятний хрест.
Але українцям таке робити складніше, аніж полякам на нашій території. До нас
вони приїздять практично вільно й мають можливість без проблем займатися
громадськими роботами: ми їх забезпечуємо технікою. А для нас потрібно брати
дозвіл у ксьондза, в старости гміни, є й політична складова…
–
Пропоную змінити тему… Розумію, що Любомльщина ніколи не була й не буде
промисловим гігантом, але чи реалізовуються якісь інвестиційні проекти?
– Скажу
кілька слів про екологію. Маємо проблеми, бо наявність митниці – це ще й чимало
сміття. Аби організувати прибирання, доводиться витрачати кошти з сільських та
районного бюджетів. Величезна кількість транспорту курсує, маса людей, а відтак
– і сміття. І смітників вистачає сповна, але… Добре було би запровадити
екологічний збір, але законодавство цього не дозволяє. Тому все це – на плечах
району. Найбільше потерпає Рівненська сільська рада, поруч якої – «Ягодин». Ще
одне: сміття потрібно кудись вивозити. Якщо сміттєзвалища для потреб селян
вистачить на 100 років, то при нинішніх навантаженнях – на 20. Так, проблема є,
але ми її вирішуємо. Впроваджуємо проекти, залучаємо грантові гроші, і це у нас
виходить. Щодо промисловості, то в районі функціонують лісогосподарські
підприємства. Хоча переробки вже немає. Є будівельні підприємства: тримають
об’єкти, виготовляють будматеріали. Інвестори – це сільське господарство.
Наприклад, «Волиньагро». Є підприємство, яке має намір займатися ВРХ, уже
виготовляють документи й триматимуть 500 голів. Сади вирощують «Голдсад»,
«Волиньсад». А це – податки до рад.
–
Але простий люд живе із землі…
–
Коли відбулося розпаювання, то крепкі господарі взялися за діло: привезли якусь
техніку із Польщі, щось там підгледіли. Вдарили по картоплі, садили по 2-3
гектари. До речі, цього року не мали проблеми зі здачею, бо люди поробили
сховища й притримують урожай до найвищої ціни. Звісно, буває й такий рік, що
мають збиток. Але це вчить працювати інакше: тепер вирощують моркву, буряк, кукурудзу,
зернові. Є можливості придбати хороше насіння, а відтак і мати хороший врожай.
У нас ячмінь добре родить, тритікале. Діють не лише обласні програми підтримки
селян, а й районні. Фермер, який зареєстрований і має землю, звертається, то на
початок року може отримати кредит на насіння, пальне, міндобриво. Коштами можна
користуватися півроку, але повернути до встановленого терміну. За рахунок таких
програм розвинулося кілька господарств. До речі, фермер Капітанюк зі Скибів (він
– із «програмників») тепер забезпечує молоком увесь Любомль: садочки, школи та
лікарні. Працюємо й над тим, аби цей фермер вивозив щодня на міський ринок
свіже молоко. Взагалі розробляємо програму розвитку дрібного підприємництва.
–
На одній із сесій обласної ради хтось із депутатів розповів, що на Любомльщині
є проблема із поштарями: мовляв, катастрофічно бракує охочих працювати, бо
доводиться розносити не лише пенсії та пресу…
–
Дійсно, але достукатися до «Укрпошти» дуже складно. Розумію, що не вистачає
ставок і зарплат для листонош, але й працювати потрібно. Можливо, варто
залучати центр зайнятості? Як на мене, відомству потрібно інакше працювати.
Раніше поштарка в селі була особливо шанованою людиною, а тепер бояться ходити
з пенсією в сумці. Думаю, варто пошті виїздити з торгівлею в ті села, де немає
магазинів. І дохід буде, бо кожен купить хліба. Отак і кореспонденцію розвезуть,
і якісь гроші зароблять.
–
Любомльщина – край, де немає газу. Що в перспективі і чи населення все ще
марить цим благом?
–
Газ – це комфорт, але й дуже дороге задоволення. Так, приїздили інвестори,
котрі планували встановити газгольдери, куди закачували би розріджений газ, а
далі – в газопровід і розповсюджувати населеним пунктом. Таке діло мало би бути
у Любомлі та Вишневі. Вже й людей збирали. Я сам поїхав на зустріч. Кажу:
підтримую ідею, але одразу розкажіть, скільки то все коштуватиме. Провести
гілку – 7 тисяч на одну хату, підключити оселю – ще стільки ж, плюс інфляція,
тож разом нарахували до 20 тисяч гривень. А ще ж оплачувати за спожитий газ!
Люди встали і розійшлися. В нас є багато деревини – різних відходів, сухостою.
Тому паливом люди забезпечені.
Розмовляла
Світлана ГОЛОВАЧУК.