Одна
біда на двох – і та відступає…
Тетяна
Пась понад два десятки літ працює в районному управлінні соцзахисту. За ці роки
натерпілася, наслухалася, набачилася різного… А як інакше, коли щодня до тебе в
кабінет йдуть і йдуть люди зі своїми бідами, проблемами, зітханнями? По-всякому
буває: хтось вдячний безмежно за найменшу поміч, хтось на емоціях вихлюпне
просто в обличчя всю свою злість на білий світ. От і того разу розгнівана
жінка, коли почула від Тетяни, що й рада була б їй помогти, але не в змозі, з
усієї сили кинула в обличчя: «А щоб ти ще й у себе таку біду мала!». Гримнула
дверима кабінету – і подалася геть… Колюча фраза різонула до сліз, серце стислося
в камінь. «Ви ще не знаєте, яка вона – в мене…» – тихо відповіла Тетяна. Але
відвідувачка того вже не чула.
Нині
цю гірку історію моя співрозмовниця розповідає з тихою усмішкою… Усе пережите,
переплакане, передумане додає сили й терпіння і, хоч як це неймовірно, вчить
усміхатися назустріч біді. Цій жінці Бог дав зовсім мало часу відчути себе
щасливою і безтурботною мамою двох доньок-красунечок. Зовсім мало. Рівно доти,
доки вона не дізналася про те, що її щебетушечки все життя боротимуться зі
страшним діагнозом. І впала на тендітні жіночі плечі гора безмежних турбот і
гора безмежного терпіння.
А
все було, як у всіх… Дорогою до Каменя-Каширського, куди прямувала на роботу,
познайомилася з хлопцем із сусіднього села – Миколою. Покохали. Одружилися. Одну
за одною народили двох дочок: Оксанку та Інну. Старшій нині 20, молодшій – 18 …
«На
превеликий жаль, хворобу розпізнали дуже пізно. Нічого не вказувало на біду.
Оксанка наша у 10 місяців уже бігала повним ходом. І тільки у 6 рочків раптом
стала ступати на пальчики. Отоді ми й звернулися уперше в районну лікарню. Там,
не задумуючись, відповіли: ДЦП… Згодом у Луцьку почули уже інше. Лікарі
переконували: хвороба спадкова. На ту пору Інночці було 4,5 роки. І повірити,
що і в неї будуть проблеми було нереально! Як? Коли дивишся, а воно – живчик
справжній!»
То
стало справжнім шоком для усієї родини, а найбільше, звичайно, для мами й тата
двох дівчаток. Скільки не зверталися до фахівців, у які двері не стукали:
скрізь чули, що хвороба спадкова. Мовляв, несумісність генів…
І
лише коли жінка вийшла з декретної відпустки, на роботі підказали звернутися у
фонд тодішньої першої леді країни Катерини Ющенко. Якось Тетяна зібралася
силами – та й написала листа. Родину з дітками запросили в лікарню «Охматдит»
для діагностики. Столичних спеціалістів діагноз подивував. А для неньки
прозвучав ще один «вирок»: усі ці роки вони лікували «не те». У її доньок – ознаки
атрофії мозочка, тобто генетична вада головного мозку. Поки дітки були
маленькими, хвороба про себе не давала знати. Чим більшими стають, тим дужче
затискає мозочок…
«Із
тим ми й вернулися додому. Й несемо свій хрест далі», – тихо мовить Тетяна.
Про
все розмовляємо з Тетяною Петрівною дорогою до її рідного Мостища на
Камінь-Каширщині. Хоча надворі на ту пору стояла пізня-пізня осінь, їхня садиба
виглядала і барвисто, і привітно… «Господарство у нас чимале, особливо багато
птиці, – розказує жінка, помітивши, як я розглядаю різних порід чубатурок, що
примостилися на паркані. – Он гойдалку для дівчат велику зробили: вони все літо
на ній висиділи…». А в хаті нас з нетерпінням чекали Інна з Оксаною. Хоча між
дівчатами різниця у 2,5 роки, але вони, каже мама, «мов близнючки»: одна за одною
слідом ходять.
Хоча,
направду, і говорити, і ходити їм уже надзвичайно важко. Можна тільки уявити,
скільки треба мати у собі сили волі та віри, аби так щиро усміхатися, як вони.
«Буває
різне, – зізнається мама. – І нерви, і розпач, і сльози. Вони ж у мене –
красунечки. Дуже люблять, коли до них приходять друзі (у нас щонеділі гості!).
Люблять гарно вдягнутися. Хочуть жити, як усі дівчата у їхньому віці. А тут…
Але нічого – ми молимося».
Запитую
про те, як минув рік… Коли більшість часу провести у стінах однієї, хай і дуже
затишної оселі, так мало можливостей залишається для подій та новин. Але Оксана
з Інною тут же заперечують. Як мінімум дві події вагомих цьогоріч у них
сталося: перша – вони отримали в подарунок від Ігоря Єремеєва ноутбук; друга –
голова Камінь-Каширської райдержадміністрації Іван Вовк, зачувши, що дівчатка
із Мостища мріють про Інтернет і спілкування з друзями (бо коли вони дізналися,
що проводового Інтернету через певні технічні причини у них бути не може –
впали в розпач), на День народження Інночки організував такий презент – подбав
про доступ до супутникової мережі. Долаючи біль, у буквальному сенсі змушуючи
свої скуті хворобою руки працювати, дівчата швидко освоїли всесвітню павутину,
зареєструвалися у «Контактах» і левову частку часу проводять у спілкуванні з
реальними та віртуальними друзями. Здається, дрібниця… А для Інни та Оксани –
то мрія.
«Вам
навіть не уявити, якою подією для нашої сім’ї був отой Інтернет. У дівчат моїх
горіли очі. Вони аж ожили!» – переповідає пережите жінка.
Доля
склалася так, що Тетяна Пась бачить біду не тільки вдома. Понад 20 літ вона
працює у сфері соцзахисту начальником відділу обслуговування інвалідів,
ветеранів війни і праці та контролю за пенсійним забезпеченням управління
соцзахисту Камінь-Каширської райдержадміністрації. «Із тих людей, які до нас
звертаються, більшість – зі своєю бідою. Часто просять: кому палицю, кому
милиці, кому стати на чергу на автомобіль… Пояснюєш, підказуєш. А буває, й не
можеш нічим зарадити. Зразу як стала начальником відділу, то наче в якомусь
шоковому стані перебувала. Думала: видно, мій керівник чомусь хотів, аби я
слово «інвалід» не забула, скільки буду жити… І тільки потім зрозуміла, що він
мав на думці зовсім інші міркування: коли тим сам знаєш біду, ніколи не
повернешся спиною до інших. Отак надивлюся того горя, й звідкілясь береться
сила. Думаю: «У людей буває гірше…Он у Качині є сім’я, де четверо лежачих (!).
А мої дівчата якось ще зі всім борються».
Тетяна
Петрівна не приховує: хвороба бере своє, як би мужньо доньки з нею не боролися.
Мріє ненька лише про одне: аби дівчатка мали силу рухатися самотужки. Та все ж
здаватися у нерівному бою мама не збирається. Невідомо звідки й черпає сили для
терпіння. І щиро радіє кожній маленькій перемозі…
А
перемагати доводиться щодня. Поки дівчата демонструють мені вправність у
користуванні Інтернетом, озираюся довкола: у кімнаті – бездоганна чистота,
кругом квіти… «Як ви встигаєте так прибирати? – мимоволі запитую у Тетяни
Петрівни.
«А
я не прибираю. То – вони. Ходять, за стіну тримаючись, але мені замітати не
дають. …Помаленьку, на колінах з віником чи ганчіркою в руках – все вичистять
до блиску. Отакі – вперті!» – пригортаючи до себе двох красунь гордо заявляє
ненька.
Олена
ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.
P.S.
Жінка, яка кинула у вічі Тетяни колючу фразу, згодом через знайомих передала:
зробила це ненароком і вже тисячі разів пошкодувала. Але й Тетяна на неї образи
не тримає.