Його Величність Крісло
Усе йде, все минає, тільки
влада вічна… Так було, так є і так, вочевидь, залишиться. Люди не можуть жити в
рівних умовах і з однаковими правами. Завжди хтось має верховодити, хтось –
виконувати, а хтось – стояти «на атасі». Так у дитячому садочку, так у школі,
так на танцях, так в армії, так на роботі і так у політиці.
Скільки би не говорили про
конституційну гарантію для всіх однаковісіньких прав, одні цими можливостями
користуються, а другі змушені допомагати сильнішим успішно долати цей процес.
Особливо чітко то видно під час збурень суспільного спокою. Коли «верхи не
хочуть жити по-новому, а низи не бажають існувати по-старому», в обох
середовищах виникають не лише лідери «за ранжиром», а й провідники за
покликанням. Вони й ведуть за собою. Вони й пожинають плоди перемоги або
сьорбають гірку баланду поразки…
А що цей процес має форму
спіралі і що куля чи камінь у своєму польоті мають насправді траєкторію
бумеранга, то про це, мабуть, зараз треба поговорити докладніше.
Пригадую, як ще в студентські
роки один із однокурсників чи не одразу після прибуття з Буковини привернув до
себе увагу неординарною зовнішністю та поведінкою. Насамперед, як тільки
Григорій Галиць відсвяткував успішне складання вступних іспитів, його ледь не
відрахували з університету. Хлопець на клумбі нарвав оберемок квітів і
подарував дівчатам. Оскільки це відбулося на ВДНГ у Києві і його «вирахували» за
жовтою сорочкою і синіми штанями, то, зрозуміло, відшкодуванням збитків справа
обійтися не могла. Парторг факультету (нині ця жіночка продовжує вести на УТ-1
програму для пенсіонерів) пропонувала позбавитися від такого горе-студента. Ще
хтось із партфункціонерів висловив припущення, що юний представник Карпатських
гір – «український буржуазний націоналіст». Кажуть, урятував… паспорт
громадянина СССР, де чорним по білому в графі «національність» було написано: «румун»… Інші – що дядько,
який працював у райкомі партії…
Згодом Григорія Галиця, як
усіх, забрали в армію, проте після служби в «стройбаті» він повернувся «цілим
старшиною», що свідчило про неабияку здатність не тільки виживати за
несприятливих умов, а й здобувати при цьому певні дивіденди.
Молодий журналіст, щоправда,
не обмежувався лише вивченням газетярської справи, а намагався створювати
вірші, тому невдовзі отримав право відвідувати будинок Спілки письменників, де
зустрічався з «живими класиками», котрі пророкували йому велике творче
майбутнє.
Проте вони помилилися.
Замість творчості Григорій Галиць узяв курс на політику. Коли в Чернівцях 1991-го
народ під стягами Руху штурмом брав обком партії, він був у перших лавах. Мало
того, невдовзі як найбільш «свідомий патріот» здобув посвідчення депутата
облради та навіть своє перше керівне крісло в структурах тамтешньої влади…
І – пішло-поїхало… Кінцевою
зупинкою стала тісна співпраця з Михайлом Папієвим, який до 1997-го торував
дорогу в бізнесі, допоки не пов’язав долі з СДПУ(о) Віктора Медведчука. «Обрізані»
допомогли Михайлові Миколайовичу стати народним депутатом, а в 2002-2005 рр. – міністром
праці та соціальної політики України. На цю посаду він повернувся в серпні
2006-го, а згодом вступив у Партію регіонів. 2010-го цього уродженця Буковини призначили
головою Чернівецької облдержадміністрації.
До чого тут добродій Галиць,
який став уже Григорієм Костянтиновичем? Скільки разів Михайло Папієв був
міністром, стільки ж разів Григорій Галиць був у нього заступником, у перервах
між звільненнями плідно працюючи в центральному апараті Ради Національної безпеки
та оборони України. А коли пана Папієва призначили керувати виконавчою владою
Буковини, то першим заступником став… Правильно вгадали: Григорія Галиця.
І ось споруду органів влади
Чернівецької області мітингарі взяли штурмом. Без крісла і службового кабінету
тимчасово залишився й Григорій Галиць… Той самий, який у часи НРУ особисто
виганяв «номенклатуру» з тих же ж теплих та гарно обставлених кабінетів… Ефект
бумеранга?
Не відомо, чим і як
завершиться нинішнє протистояння в нашому суспільстві, проте можна не
сумніватися: серед нас дуже багато людей, які володіють унікальною здатністю на
хвилі всезагального піднесення досягати найвищих керівних посад. І немає
різниці, чия візьме під час тієї чи іншої революції: за якийсь час «молоді та
незаплямовані» перетворюються на таких самісіньких, із котрими раніше нещадно
боролися, а потім стають об’єктом невдоволення нової генерації бунтарів, які, у
свою чергу, не розуміють, що документ про призначення на посаду – це перша
сторінка справи про неминучу відставку…
Як колись говорив Григорій
Сковорода, «Служить народу – шкода праці: хоч як шануй його в борні, а у
народів, як і в націй, завсіди зверху молоді…».
Єдине, чого не сказав
зображений на 500-гривневій купюрі мислитель: молодість, як і революція, минає
дуже скоро, а Його Величність Крісло – продовжує манити, як удав кролика… І на
Буковині, і на Волині…
Володимир ДАНИЛЮК.