Учора,
5 лютого, минув рік, як закінчилася земна дорога освітянина і талановитого
господарника Андрія Максімова.
Мене з
Андрієм Дмитровичем розділяв лише один випуск у Доросинівській школі, що в
Рожищенському р-ні. Учнівські шляхи тоді не часто перетиналися, бо мій 10-й і
його 9-й класи були розкидані по різних приміщеннях. Але зі слів двоюрідного
брата Петра Демчука я знав, що його однокласник добре вчиться і ходить в
активістах. Після уроків він старався якомога швидше йти у Раймісто, до якого
було щонайменше 6 км, щоб встигнути допомогти батькам у домашніх справах.
Потім
наші шляхи ще більше розійшлися. Кожен обрав професію до душі: він – учительську,
я – журналістську. Познайомитися ближче із добродієм Максімовим довелося років
через 15, коли я вже працював на Волинському радіо і приїжджав у відрядження в
Ясенівку, де Андрій очолював учительський колектив. А пізніше – в с. Щурин,
куди його направили головою місцевого колгоспу «Світанок» і де він вирішив
заочно здобути ще одну вищу освіту у Львівському сільгоспінституті.
Господарство невдовзі на рівні області вийшло в лідери. Високі прибутки сприяли
добрій зарплаті хліборобів, тваринників, механізаторів. Як гриби почали
виростати господарські, соціально-культурні об’єкти, на всі ґрунтові дороги
поклали тверде покриття. На вулицях трьох сіл – Щурина, Квітневого і Тристеня,
які об’єднував колгосп – піднімалися гарні будинки їхніх мешканців. Мої
земляки-доросинівці із білою заздрістю казали: «Раніше ми ходили в передовиках,
а тепер сусіди заткнули нас за пояс. І це завдяки вмілому керівнику!».
Про
управлінський хист Андрія Дмитровича, його принциповість як депутата обласної
ради, ініціативність та вміння і в період реформування агрогалузі втримати на
рівні «Світанок» чимало було сказано в різних періодичних виданнях нашого краю.
Тож не буду повторюватися. Бо прагну акцентувати на його людських якостях: він
був людиною слова, щирої душі, приділяв постійну увагу потребам селян, чуйно
ставився до ветеранів війни і праці, підтримував запити молоді, багато робив
для створення належних умов праці і змістовного відпочинку. Яким би Андрій не
був заклопотаним, знаходив час для спілкування з людьми, і ті платили йому щирою
взаємністю та словами вдячності.
Окремо
хочу відзначити його добродійність. Коли я готував до друку п’ять
художньо-документальних книг нашого вчителя Степана Шванса, Андрій Дмитрович
разом з іншими вихованцями Степана Миколайовича брав посильну участь у фінансуванні
видання цих творів: тепер вони є в усіх сільських і шкільних бібліотеках
району. Допомагав він стареньким батькам однокласників і не тільки їм: підтримував
теплим словом і матеріально дружину Шванса – Олександру Захарівну, за що вона
була йому вдячна. «Наш Андрій», – так прихильно казали про нього вчителі і
випускники школи, яку він закінчив у далекому 1958-му. Його завжди брали в
тісне коло не тільки однокласники, а й учні інших випусків, які приїжджали на
традиційні лютневі зустрічі. Він притягував до себе своєю скромністю, бажанням
поділитися життєвим досвідом.
Коли два
роки тому помер мій тато – він зі співчуттям розділив наше горе. Останнього
літа, дізнавшись, що я в Доросинях, приїжджав декілька разів, але і словом не
обмовився про свою важку хворобу. Був втішений, що улюблена внучка Аліна обрала
фах журналіста. Радився, у яких обласних виданнях їй краще всього проходити
виробничу практику.
…За
життя ми щиро бажаємо один одному зустріти свої сто літ. На жаль, Всевишній
покликав його світлу душу в 70. Але і за ці роки він встиг надзвичайно багато
зробити доброго, корисного. І я вірю, що пам’ять про нашого одношкільника,
чудового освітянина, вмілого господарника, чуйної людини надовго залишиться у
серцях не лише рідних, колег, друзів, односельчан, а й усіх, хто знав його і
спілкувався з ним.
Великі
дні праці Андрія Дмитровича хай достойно продовжать його земляки!
З печальним
словом
Василь
ФЕДЧУК,
Заслужений
журналіст України.
На
фото з архіву: Андрій Максімов.