Наталка вискочила заміж ще у 19. Словом, як то буває,
зустрілися вони з Сашком в інституті, одразу кохання-зітхання неземне. Вона
перевелася на заочну форму навчання (бо ж, звісно, дівчинку швиденько
зметикували) – і наші спільні нічні розваги тріснули, як мильна бульбашка. А ми
були кращими подругами…
Минав час. Я ж не дурна. Мені вже 35, а я все літаю. Маю
три вищих освіти – юридичну, економічну і філологічну. Правда, працюю
секретаркою на модній фірмі, де ніхто мене про це й не запитував.
А Наталка… Та вона так погрузла у своїх буднях, що похід
у перукарню був вищою мірою задоволення. Двоє коханих донечок – старшій вже 15,
молодшій 7 років. Зате працювала за спеціальністю – вчителькою рідної мови у
місцевій гімназії. Жили у маленькій «душці» на краю міста. Сашко – постійно на
заробітках. А вона сама – у школу, зі школи, уроки повчили, супчик поїли, зубки
почистили, спати повкладалися… Я їй співчувала.
– Ти, подруго, навіть не уявляєш, як це: кататися на
крутих тачках, відпочивати у клубах, ні про ще не думати! У тебе ж все про одне
й те ж… Та твій коханий, може, давно має когось у своїй Росії. А ти тут, як
ідіотка! – сказала так, бо мені щиро було шкода подруги.
Наталка поглянула в мій бік спочатку вороже, а потім…
розревілася.
– Ти послухай: у тебе ще все складеться, – пробувала
втішити її.
– Так, – вперше за ці роки подруга погодилася з моєю
теорією і твердо заявила: – Я сама його перевірю. Поїду туди. І якщо раптом ти
права, тоді…
Наталка знову розревілася. Та це й зрозуміло. Двоє діток
у її то 35 років, вчительська зарплата. Добре, хоч квартира сяка-така є.
Наступного дня подруга написала заяву про відпустку,
дітей відвезла до мами, ладналася в дорогу.
У мене ж з’явилася пропозиція із розряду «гріх
відмовитися». Один мій підстаркуватий кавалер запросив у Париж. Тож ми з Наталкою
роз’їхалися: вона в Москву – робити своєму благовірному сюрприз, я – у Європу,
споглядати землю з висоти Ейфелевої вежі.
У Парижі я забула про все: що доведеться шукати нову
роботу, бо мене поперли після раптової звістки про відпустку (четверту цього
року), що мій так званий кавалер давно одружений і нікуди від своєї «старої квочки»
не подінеться, що Наталку мало не «вбила» своїми натяками і повчаннями. Дійсно,
що вона там виїздила? Хоча – до біса все…
Додому я поверталася вже не така щаслива.
Романтично-букетний період прогулянок у Люксембурзькому саду відцвів, як
торішня роза. Я була безробітною, самотньою, хоч і доволі впевненою в собі
майже дівчиною. Але на душі було якось тоскно. Невже отак буде завжди: мене
вигуляли, використали і врешті… послали під три чорти. Я згадала про Наталку.
Бідолашна моя подруга, їй, мабуть, зараз іще гірше. Швидко набираю номер подруги.
Наталка запрошує на чай – голос звучить якось незрозуміло тихо. Їду.
– Ти знаєш, я така дурна, що завжди тебе слухаю, –
«тепло» розпочала бесіду подруга. – Якщо думаєш, наче всі навколо такі, як ти, то
глибоко помиляєшся. Не кожен шукає нових відчуттів і дзвонить тобі подібним.
Мій Сашко тепер – бригадир на фірмі, я йому вірю, а тебе більше бачити не хочу…
Чай ми так і не пили. Тепер у мене не було ще й подруги… Наталці
телефонувала майже щодня, пояснювала, що не зі зла, просто її було шкода.
Зрештою, вона дозволила відвідувати їх, тож я періодично забирала додому її
доньку-першокласницю.
– Тьотю Аню, а ти була би гарною мамою, – якось ошелешила
мене Ангелінка. – Я тебе люблю, – і дівчинка щосили притиснулася.
Наталчин Сашко повернувся додому через півроку – на
шикарному БМВ із величезним букетом. Якраз був День святого Валентина… Такої
любові, як у їхніх очах, не завжди побачиш у молодят під час весільної
церемонії.
Як же нестримно (вперше!) мені захотілося родину, ось
таку – щоб назавжди.
Злата ВОЛЬНОВИЧ.