«Не
повіримо, доки не побачимо!» – заявили переможці лотереї з Рожищенського р-ну.
Історія
нашої сьогоднішньої переможниці Наталії Пащук направду дивовижна. І не лише
тому, що жителька с. Залісці Рожищенського р-ну отримала річ, котрої ніколи раніше
в руках не тримала й не бачила. Електрокоса була потім, після лотереї від
«Волинської газети». А початком усього цього діла стала звичайна робоча поїздка
в район.
Візити
до райцентру сільські бібліотекарі здійснюють регулярно. То книги забрати, то
періодику передплатити, то звіти чи інші папери поздавати.
– Так
було й того разу, – з інтригою в голосі розпочинає Наталія Сергіївна. – Я
зайшла до нашої методистки. Кількома словами з нею перекинулися. Звіти здала,
папери забрала й пішла собі.
Втім, як
виявилося, забрала, та не всі. На столі в колеги зосталася передплатна
квитанція «Волинської газети». А методистка методи роботи знала: «корєшочка»
того – у конверт, на конверті «Луцьк, Лесі Українки, 9» написала й у поштову
скриньку кинула.
Чи мало,
чи багато часу минуло – тепер не так важливо. Головне, що в січневій лотереї серед
переліку щасливчиків опинилося й прізвище Пащук.
– До
Рожища цей номер «Волинської газети» вже в четвер зранку прийшов, – продовжує Наталія
Сергіївна. – Відповідно моя колєжанка першою тижневик переглянула. А як глянула
– очам не повірила!
За мить
у Залісці вже пішов виклик мобільного, й одна подруга іншій у трубку кричала:
«Наталю Сергіївно! Готуй могорич!!! Ти в лотереї виграла!». – «В якій?! Щось ти
наплутала!» – «Та ні! У «Волинській газеті прочитала!»
– Я до
останнього не вірила. Навіть тоді, коли ви мені подзвонили й запитали, куди
подарунок привозити, – сміється пані Наталія. І мені згадалася ця телефонна
розмова зі словами «Ой Боже!», «А то як?» та в кінці: «Нагадайте-но, що за
приз! Бо я з того всього вже забула!»
Словом,
Фортуна – штука не проста. І часом, аби її впіймати, рука друга стає в пригоді.
Втім головна умова – вірність «Волинській газеті» – лишається незмінною.
– Читати
я справді люблю, – підтверджує наша переможниця. – Тим паче, коли цікавих
публікацій вистачає. Шкода тільки, що умови для перегляду преси не зовсім
належні. Стеля сиплеться, кімнатка бібліотеки не обігрівається. Тому сільрада,
бібліотекар, соцпрацівник – усі разом тулимося в кабінетах як не голови, то
бухгалтера. А зігріваємося добрими новинами від «Волинської газети».
–
Найбільше нашим читачам подобаються життєві історії, – каже бібліотекар. –
Часом, буває, дивуюся, як сільським жіночкам вдається викроїти хвильку, аби
чергову розповідь переглянути. Я навіть стараюся щоразу, як із Рожища
повертаюся, купити якийсь роман чи жіночий журнал. Бо нашим людям справді
хочеться за таким чтивом відпочити від сірих буднів і тяжкої праці.
А що
праця у селян тяжка, сумніватися не доводиться. Кожен клаптик поля в Залісцях
обробляють. Кожна хата старається агробізнесом займатися. Хто на підйом тяжкий
– збуває продукцію відразу в селі. Однак більшість везуть товар як не до Луцька
на базар, то в Рожище.
Щоб
дізнатися, де запрацює електрокоса нашої переможниці, розпитую в Наталії Пащук
за сім’ю, роботу, господарство.
– Ой! –
каже жінка. – Працювати є де і є кому. Чоловік, син, донька. Діти вже дорослі,
свої сім’ї постворювали. Тож для нас із чоловіком найбільша втіха тепер –
онуки. Часом телефонує колєжанка із бібілотеки Кременця й сміється: «Твої малі
вже у мене були. Формуляри помагали заповнювати». Мені це чути приємно. Але не
хочу, щоб людям докучали. Тож оце подзвонила і кажу: хай у Залісці приїжджають,
бабину електрокосу оцінять, – сміється Наталія Сергіївна. – А якщо серйозно, то
маємо біля хати садок. Старі дерева викорчували, молоденьких насадили і
хочеться, аби й трава в садку зеленіла, все підкошене було. А з такою електрокосою
не тільки мій господар, а мабуть, онуки зможуть працювати.
Натомість
у пані Наталії з’явиться більше часу як не книги читачам розносити, то
художньою самодіяльністю займатися.
– Так, у
селі ми – як велика сім’я. Просять учні літературу зі шкільної програми
принести – в сумку й пішла. Є троє вже стареньких читачів – їм теж додому книги
приношу. А принесеш – мусиш посидіти, за життя-буття розказати. Шкода тільки,
що друковане слово все менше шанувальників має. – зітхає бібліотекар. – Коли 25
років тому я тільки почала у книгозбірні працювати, навіть трактористи до мене
записувалися. Прийде перед вихідними, а я сварюся: «Ти мені геть книгу
засмальцював!». А він: «Ну дай, Наташо, щось про війну почитати…» Тому як із
чоловіком у Рожище за новими виданнями їздили (він на колгоспному автобусі
працював), то книги тюками завантажували. Тепер же навіть періодики – на
пальцях перелічити.
А от що
в Залісцях не в’яне, так це любов до народної пісні.
– Отой
кістяк художньої самодіяльності, який у нас іще 30 років тому сформувався, досі
зберігся. Колгосп, який нам помагав, розпався. І дуже шкода. Не раз колись,
бувало, прийде голова й до нас: «Ану бігом на поле». Ми костюми парадні
вдягаємо і – концерти давати: на буряках, на току – кругом, де люди працюють.
Часи
змінилися, костюми зносилися. Але співати залісцівські соловейки не перестають.
Яке більше свято – неодмінно мусять дати концерт. Не раз і до Рожища їздять. Із
вбранням районний Будинок культури помагає. Із новинами й темою для розмов – «Волинська
газета».
До речі,
стати переможницею лотереї пані Наталії випало вперше за всі 53 роки життя.
Коли з чоловіком радістю поділилася, він сказав: «Не повірю – доки не побачу!»
Тепер і повірив, і перевірив. Шкода тільки, нема на чому випробувати. А вазони
чіпати жінка заборонила.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.