Якщо правова система
зазнає тиску звідусіль, годі сподіватися на об’єктивність, законність та
справедливість…
Коли громадяни України в залі
суду звертаються до служителя Феміди «Ваша честь», то це не дань моді чи
відданість протоколу. Саме така форма звертання апріорі стає синонімом високої
поваги до «людини в мантії», котрій суспільство та держава доручили займатися
чи не найважливішою у всі часи та за всіх народів професією: захищати Закон та
Справедливість.
Щоправда, ніколи так не
буває, щоби дві сторони, котрі опинилися по різні боки судових барикад,
залишилися повністю задоволеними. Бо хто б і як майстерно не намагався
передбачити у різноманітних кодексах всі особливості людського буття, завжди
знайдеться мінімум два варіанти, як можна вчинити в кожному конкретному випадку
і на яку норму закону при цьому послатися… От і виходить, що одні залишають дім
правосуддя в доброму гуморі та потираючи руки, а інші – з прокльонами та
агресією.
Звичайно, менше лиха було б,
якби закони стали ідеальними, а ті, хто їх застосовує, безгрішними. Але ні того,
ні того немає, і мало хто знає, чи колись наступить така епоха… Тому доводиться
обходитися, чим є. А воно, правду кажучи, викликає не тільки оптимізм, але й
песимізм. Вселяє віру в кращі часи постійне та результативне намагання наших
суддів та законотворців скерувати систему підготовки кадрів та контролю за
їхньою діяльністю в цивілізоване русло. Проте каменем на шиї під час руху до
«світлого майбутнього» висить важкий та ганебний вантаж величезної кількості
випадків, коли після судових вердиктів доводиться згадувати стару приказку про
«закон як дишло»…
Так, робота суддів –
відповідальна, важка, почесна і дуже часто невдячна. Тільки лютому ворогові,
наприклад, можна побажати опинитися в ситуації, коли ще до початку розгляду
справи хтось на чолі колони автомобілів прибуває під двері суду та вимагає в
такий «демократичний спосіб» вирішити справу на свою користь! Про яку об’єктивність
тут узагалі можна говорити? Та й питання довіри до судової влади також викликає
додаткові питання… Наприклад, чому
навіть на стадіонах трибуни так часто ревуть «Суддю на мило» або «лайнсмена –
на дрова?». І чому так почастішали факти фізичної розправи з окремими
українськими суддями після оголошення резонансних рішень?
Але якби людям у мантіях було
би важче, ніж представникам інших професій, то на кожному стовпі ми б читали
оголошення про заповнення вакантних посад. І жили б вони в «хрущовках», а
їздили би на «запорожцях». А раз цього немає, то, виходить, існує у коридорах
та кабінетах судової влади щось таке, що притягує до себе, наче магніт,
кожного, хто хоча би раз проголосив «Іменем України…»! Хоча, цілком можливо, що любов до професії та громадянський
обов’язок у цієї категорії населення України особливіші, ніж в інших.
З іншого боку – зайве
вимагати від служителів Феміди бути святішими від Папи Римського, коли вся
«паства» демонструє явно грішні підходи до налагодження взаємодії з ними. Бо що
суддів треба захищати від свавілля, то це ні в кого сумніву не викликає. Тільки
ж не треба цей процес перетворювати на фарс!
Пригадаймо, як було
підготовлено та 16 січня ц. р. в авральному порядку проголосовано Закон України
«Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та
процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян». З такою
ж швидкістю цей документ 28 січня був скасований. Не знаю, хто з творців цього проекту долучився
до фрагменту про визначення переліку т. зв. «близьких родичів» та «членів
сім’ї» служителів Феміди, проте в остаточному варіанті до нього зараховано
«чоловіка, дружину, батька, матір, вітчима, мачуху, сина, дочку, пасинка,
падчерку, рідного брата, рідну сестру, діда, бабу, прадіда, прабабу, внука,
внучку, правнука, правнучку, особу, яка перебуває під опікою або піклуванням, а
також осіб, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні
права та обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не
перебувають у шлюбі»? Залишилося сюди дописати ще хресних батьків та
похресників, однокласників, однокурсників, сусідів та односельчан, а за потреби
– коханців, і на тому перелік «підзахисних» був би максимально точним…
Коли ж урахувати, що кожен із
«недоторканих» отримав би право на зберігання та застосування з метою
самозахисту травматичної чи вогнепальної зброї, то могла б виникнути ситуація,
що бабусі суддів у торбинках носили б на базар пістолети, а онуки служителів
Феміди під час шкільних перерв не сніжками кидалися б, а з балончиків в
однокласників сльозогінний газ пускали…
Який вихід? Дуже простий.
Створювати закони, за які не соромно. Навчитися їх чесно застосовувати та
виконувати.
Але чи всіх цей вихід
влаштовує?
Володимир ДАНИЛЮК.