У державі відбувається багато змін. Про ситуацію на
Волині розмовляємо з Богданом Колісником, адже у «списку люстрації», який
склали місцеві революціонери, управління лісового та мисливського господарства
фігурує чи не першим. Кажуть, що дехто із радикально налаштованих людей навіть
після заяви начальника на звільнення не залишає управління, щодня керуючи
справами як в області, так і на місцях.
Що про це все думає сам Богдан Колісник, до речі – діючий
депутат облради від Маневицького округу №21?
– Богдане Івановичу, як ставитеся до таких кардинальних
змін?
– Є такий вислів: найбільше покарання Господа – жити у
період воєн, революцій і реформ. Але я підтримую перетворення, які мали би відбутися
в державі. Хоча були й упущення з мого боку. Перш за все, це у співпраці з
деревообробниками області. Коли панувала диктатура цін, не завжди міг сказати
«ні», відстояти інтереси Волині перед вищими структурами… Лісівники Волині
розуміли потреби суб’єктів господарської діяльності області. Всі лісові
регіони, і Волинь зокрема, не мали можливості впливати на ситуацію. Була
диктатура центральної влади.
– Як оцінюєте те, що відбувається зараз?
– Ситуація досить неоднозначна. Думаю, усі сподіваються,
що Майдан не був даремним, а інтереси деяких людей не сплюндрують інтереси
держави, і таки відбудуться зміни на краще.
– А яка ваша думка щодо розрекламованої екскурсії «межигір’ям»
Колісника?
– Ставлюся з гумором. Думаю, хто там був, переконався, що
я живу досить скромно. Так, на подвір’ї охайно. Але так має бути у кожного
господаря. Щодо готелю, ставка, альтанок і мисливського будинку, які також
показали на фото і приписали мені, то багатьом відомо, що це все – власність
держави. Мене не буде, а це залишиться. Для людей, для Волині. Тому не треба
мені приписувати те, до чого не маю стосунку. Я не вважаю, що людині в цьому
житті взагалі потрібно дуже багато. Мене влаштовує моє помешкання. Хоча дехто,
може, навіть тихо кепкує, що у Колісника, мовляв, така проста хата. До речі,
маю дім ще у Лопатні. Теж нічого надзвичайного… Але жити можна. Мені
подобається. Я люблю простоту. Мені не треба палаців.
– У нас багато що зараз робиться через залякування…
Нещодавно говорила з колегами із Литви. Вони впевнені, що на страхові не
побудуєш держави. Кажуть, що на автошляхах тепер рідко побачиш поліцію, але всі
намагаються їздити за правилами. Це – самоорганізованість. А як у нас із цим?
– Тут криється відповідь. Бо залякування і демократія – абсолютно
різні речі. Наша держава вже переживала періоди цькувань. Люди мовчали і таїли
в серці біль та злість. Може, через це й не могли жити цивілізовано та розвиватися?
Ми повинні зрозуміти: не можна зичити сусідові смерті чи гіршого життя. Варто
бажати жити краще разом, допомагаючи один одному, підтримуючи. Коли хлопці з «Правого
сектора» прийшли до управління з каралиними цілями, в масках, із автоматами, відвертими
погрозами, то це далеко від демократії. Мене якраз не було. Проте молодикам
ніщо не завадило вибити двері, здійснити обшук. Звісно, я повернувся. Не міг не
приїхати! Адже погрожували моєму колективові, погрожували розгромом управління.
З хлопцями у масках намагався говорити спокійно. Можливо, я винен, що з першого
разу не написав саме таку заяву, яка потрібна була «Правому секторові»… Можливо.
Вони прийшли вдруге. Увірвалися в кабінет. Обрізали всі засоби зв’язку, били
прикладом в обличчя… Не хочу пригадувати… Бо це соромно. Не за себе
соромно. За суспільство. За них. Я один, беззбройний, і шестеро чи семеро озброєних
людей проти мене. Хіба то по-чоловічому? Чи це такі закони революції?
…Мені лікарі вже зашили рани. Я витримаю. Я з відкритим
серцем. І з піднятою головою можу дивитися людям у вічі. А як вони себе
почувають тепер? Невже героями?
Взагалі нинішню ситуацію на Волині ще у 1925 році описав
Михайло Булгаков у повісті «Собаче серце». Я так думаю…
– Потім ви відпочивали у Трускавці?
– Так, я був на санаторному лікуванні. А хіба це
заборонено? Разом із тим, кажуть, що мене постійно відстежували в управлінні.
Шукали у жіночих вбиральнях. У кабінетах… Досі забороняють спілкуватися зі мною
телефоном. Деякі «революціонери» вимагають повної ізоляції від Колісника як
особи. Це, хоч і складно, але я ще можу зрозуміти. Не можу усвідомити одного:
хто дав право турбувати мою стареньку матір?! Їй майже дев’яносто років, вона
безмежна патріотка України, і я для неї син, як і колись у дитинстві. Скажіть,
хто дав право йти до її помешкання, ночами грюкати в двері, залякувати?
Я бачив Майдан. Там студенти і старші люди дійсно
вболівали за Україну, хотіли в Європу. В них були відкриті обличчя, вони
сперечалися, але по-доброму. Доводили один одному силою аргументів, а не
аргументами сили. Сміялися і плакали… За Україну! Чого прагнуть люди, які
мріють про крісло начальника нашого управління? Про бізнес? Про ліс? Пилорами? Про
що? Ось звучить вимога зменшити вартість за деревину, що виставляється на
аукціон. Але ж якщо ми стоїмо на державницьких засадах, тоді будемо піклуватися,
щоб український ліс не продавали за заниженими цінами. Треба, аби деревина мала
відповідну вартість та були надходження у бюджет, розвиток галузі і розвиток
громади. Чи не так? Головне завдання лісівників: відтворення лісів, охорона та
ефективне використання ресурсу при будь-якій владі.
Закидають, що у лісі працювали фірми, які «угодні» мені.
Так можуть говорити тільки непрофесіонали. Бо в лісі – дуже важка робота. Ми
запрошували до співпраці багатьох. Здебільшого пробували і відмовлялися. То нехай
спробують ще ці. Почнуть зі звичайної робітничої посади…
– Знайомі проживають поблизу Хрінників. Кажуть, там відбуваються
дивні речі: і вдень, і вночі лунають постріли. Відстрілюють качок, зайців, узагалі
всю дичину, котра там іще залишилася. Під загрозою нерести риби. Розповідають,
що зараз можна безкарно вкрасти ліс… Невже тепер лісові та водні угіддя не
охороняють?
– Річ у тім, що, висловивши всім і вся недовіру, було
принижено багатьох людей. Бо ж під цей лозунг підпали не тільки ті, хто винен,
а й ціла армія чесних людей. Вони просто опустили руки. Зате активізувалися всі
ті, з ким боролися донедавна цілком заслужено. Сьогодні вони мають можливість
діяти. Безкарно і відкрито.
– Як вважаєте: доречно зараз змінювати все керівництво області?
– Я вже на пенсії, тож триматися за посаду не маю
потреби. Мені ввірили цю роботу, і я виконував її з усією честю та совістю. Старався,
аби ліс на Волині був захищений, намагався, щоб наша область виглядала у веденні
лісового господарства не найгіршою на фоні України. Старався допомагати простим
волинянам, захищав своїх підлеглих. Так, можливо, я досить жорсткий керівник.
Але, напевно, ніхто не скаже, що я не люблю Волинь, не люблю ліс, що зашкодив
галузі, комусь зробив зло. Сьогодні отримую інформацію від різних людей.
Кажуть, є ті, які готові втопити в ложці води. І переважно це ті, з ким
довелося боротися. Хто хотів працювати не на державу, а задля власного
збагачення, хто має маєтки, які й не порівняти з «волинським межигір’ям».
Сьогодні вони – «революціонери». Вони першими кричать: «Лови злодія», тихенько
скеровуючи ситуацію у вдалий для себе бік.
Я – людина відкрита. Не можу без України, без лісу не
мислю життя, без тих, кого люблю і поважаю. Мої діти вчилися і працюють тут, в
Україні. Мої внуки – тут. Усі вони виховані у любові до природи, рідного краю,
України. Тому досить прикро, коли на мою сім’ю нарікають ті, хто, не довіряючи
нашій державі, сам відправив дітей вчитися за кордон, із перспективою там залишитися.
Хіба такі люди будуть думати про благо України? Чи Волині? Вважаю, ви зі мною
погодитеся, що ні.
Щодо зміни керівництва, то скажу про лісову галузь:
начальника управління, як і всіх директорів лісгоспів, призначає і знімає з
посади голова Держлісагентства України. Зміни, звичайно, мусять бути. Але вони
мають бути адекватними, правильними, законними. За короткий час повинні
призначити нового голову Держлісагентства лісових ресурсів України. Він і
визначить долю своїх підлеглих: начальників управлінь, директорів держлісгоспів
і так далі. Не може бути анархії. Не можна прийти до лісгоспу, стати перед
людьми і сказати: «Ми знімаємо вашого директора з посади. Вибирайте самі того,
кого хочете», як це було, наприклад, у Цумані. Такого не може бути! Навіть
прості люди це розуміють.
– Все так погано було у волинському лісі?
– Кажучи про позитив, я ніби захищатимусь. Але, напевно, говорити
таки потрібно, бо є про що. Сьогодні відбувається планомірне викривлення
дійсності. В першу чергу ми давали можливість працювати. Були обсяги робіт і
конкретна людина, яка відповідала за їх виконання. Попри все, ми покращили економічні
показники, зменшили витрати. Збільшилася кількість надходжень коштів у державні
підприємства. Вивільнені гроші направляли на розвиток державних підприємств.
Волинь найближче розташована до Європи. Ми не мали права
працювати не за європейськими стандартами. Наші колеги – поляки та литовці – неодноразово
зазначали, що ліси на Волині набувають цивілізованого європейського вигляду. Щороку
вкладали в будівництво лісових доріг до 10-15 мільйонів гривень, зароблених
силами лісгоспів. Це були соціальні дороги, на відкриття яких люди приходили
цілими селами, дякували.
Відновлювали меліоративні системи, розташовані в лісах, рятуючи
волинян від підтоплень.
Узагалі, лісова галузь Волині вже багато років є
найбільшим наповнювачем обласного та місцевих бюджетів. Минулого року
підприємства управління внесли кошти до зведеного бюджету та сплатили єдиного
соціального внеску на суму 60,5 мільйонів гривень. Окрім того, сплачено 4
мільйони збору за спеціальне використання лісових ресурсів до бюджетів
місцевого самоврядування.
Піднімали зарплату. Сьогодні вона в середньому становить
3 тисячі 200 гривень. І я вважав, що це – не межа.
Ми єдині в Україні зберегли державні консервні цехи,маємо
потужну лісопереробну базу, залучалися великі інвестиції у розвиток лісового
господарства Волині. Ми першими в Україні почали впроваджувати електронний
облік деревини та аукціони, аби забезпечити прозорий рух сировини, чесний ринок
лісопродукції, контроль за зміною асортиментів. Тож увесь ліс реалізовується на
аукціонах ще з 2009-го.
Сьогодні нам закидають за рекреаційні пункти в лісі.
Мовляв, Колісник напридумував. А я вважав це візитною карткою Волині. Адже
лісівники власним коштом створили потужну розгалужену сітку вітпочинку,
спрямовану на цивілізоване дозвілля волинян та гостей області. Але це добре і у
протипожежному значенні.
Волинь – чи не єдина область, яка, попри сувору заборону
Києвом щодо безкоштовного надання деревини та будь-яких допомог
малозабезпеченим верствам населення, ветеранам галузі, не підкорилася наказу, і
тільки минулого року незахищені волиняни безоплатно отримали потрібну кількість
(за списками органів місцевого самоврядування) дров та деревини для полагодження
огорож.
Наша лісова галузь єдина, яка у важкі і непрості часи
наважилися забезпечити житлом своїх працівників. Лише 2013-го отримали житло 8
сімей лісівників. Зауважу: простих трудяг. Позаминулого року – 31.
Ремонтували садиби, будували контори лісництв, аби не
відставати від такої бажаної Європи. З останніх сил тягнулися, але таки
збудували п’ять павільйонів «Лісовичок» для торгівлі власною продукцією.
Завершили відпочинкову базу на Світязі. Звичайно, вона не така вишукана, як у
інших, але кожен лісгосп старався і вкладав у неї сили.
Ми працювали. Тільки минулого року на ведення лісового
господарства направлено 107,8 мільйона гривень, із них 97 мільйонів, – власні
кошти підприємств.
Любові до лісівників не додає робота лісової охорони. Минулого
року на порушників лісового законодавства було складено 1200 протоколів. Із них
понад 800 випадків – незаконні рубки лісу місцевим населенням.
На ведення мисливського господарства торік спрямували 7 мільйонів
гривень. Тут і корм, і біоспоруди…
Словом, ми прагнули, аби в лісі був лад. Тому й боляче,
коли зараз намагаються волинський ліс розтягнути, як неньку-Україну, кожен у свій
бік.
– Усі мають недоліки…
– Коли би всі пам’ятали вислів: «Якщо ти сам без гріха –
кинь у мене камінь!», то, впевнений, каміння не летіло би ніколи. Знаєте, кожен
має займатися своєю справою. І фахово. Хтось – засівати лан, хтось – учити
дітей, а хтось – вирощувати і доглядати ліс. Це ціла наука, і не можна до
всього підходити без знань, навиків, любові. Ліс дуже чітко відсіює людей. Хто
не любить ліс, у галузі працювати не зможе. На самих лише гаслах України не
побудуєш. Я зробив усе, що міг, і тому, хто прийде на моє місце, бажаю зробити
більше.
Розмовляла Оксана ЧУРИЛО.