Що робитиме після перемоги «Батьківщина» як найбільша
фракція?
У службовому кабінеті Юрія Корольчука, котрий поєднує
роботу депутата Луцької міської ради (очолює найбільшу в раді фракцію ВО
«Батьківщини») та генерального директора ПАТ «Волинь-Авто», працює телевізор: увімкнено
канал, котрий цілодобово транслює новини. Йдеться про приміщення не в міській
раді, де, на відміну від парламентських кулуарів, ні керівники фракцій, ні
голови комісій окремими апартаментами не володіють.
Звісно, відразу після взаємного побажання «Доброго дня»
зачіпаємо тему, яка нині на слуху в усіх і цілодобово.
– Дуже багато довелося побачити в житті, – розповідає
Юрій Степанович. – Те, що відбувається у країні, гнітить. Навіть не стільки за
себе переживаю, як за молодь, котра, в принципі, й почала цей супротив і в
результаті –постраждала. У нас звикли говорити, що все проплачено… Знаєте, я
часто долучаюся до організаційних моментів таких майданів, тож скажу: тут не
треба було когось просити взяти участь, швидше навпаки – бо ж було подекуди
дійсно страшно.
Мої сини ходили на Майдан. Не запитували дозволу. Хоча
досі я думав, що вони аполітичні.
Ми колективом надали гроші родині одному із загиблих –
відрахували частку від зарплати. Спочатку хотіли перерахувати на лікування, але
коли я спілкувався з медиками, начальниками профільних управлінь, то почув, що
ці люди давно забезпечені всім необхідним.
Є така віра, що все закінчиться мирно. Аналізую ситуацію,
думаю, що агресія нашого сусіда таки припиниться.
– Мусимо від загального приступити до місцевого. Зараз
ваша партія активно йде до влади. Чи вплине це якось на результативність роботи
депутатів міської ради?
– Знаєте, навіть вареники так швидко не варяться… Ми
маємо розуміти, що за короткий час створити вертикаль, яка працюватиме
ефективно, насправді непросто. Чесно зізнаюся: якби мені зараз запропонували
високу державну посаду, я би просто відмовився. Коли ми таким поспіхом
приймаємо рішення, призначаємо керівників, це не надто добре. Розумієте,
кожного через місяць запитають: а що ти зробив?
Треба бути дуже обережними. Адже ленінський принцип про
те, що державою може керувати кухарка, давно своє віджив.
Новопризначений Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк одразу
сказав: не чекайте позитивних змін уже зараз. Буде важко. Але ці його слова, на
жаль, не всі почули. Хто у цьому винен? Та всі ми. Мабуть, дуже довго мовчали.
Тож нині треба бути обережним: у 90-х, коли змінювали владу, ми втратили багато
гарних керівників.
– Ви одразу привітали однопартійця Григорія Пустовіта з
призначенням на посаду голови облдержадміністрації?
– Я телефонував наступного дня – у понеділок, хоча
дізнався про призначення ще в неділю. Але так зробив спеціально, бо вважаю, що
першими дзвонять підлабузники, до яких, на щастя, ніколи не належав. Мені
здається, тоді б він міг не повірити у щирість мого вчинку. Про що говорили? Та
жартували. Як завжди. Кажу йому: «Я думав, що ти, Григорію Олександровичу, вже
й не піднімеш слухавки». А він: «Та я спочатку думав не брати, але потім
вирішив, що мені з тобою не варто сваритися».
На його плечі поклали надзвичайно високу
відповідальність. Наскільки знаю, то він не ставив за мету собі такого державного
чину. Але як політик пройшов непростий шлях, досвіду набрався достатньо. Тож
усе вийде. Ми багато в чому сходилися думками. Можна сказати, що не лише
однопартійці, а й однодумці. Обговорювали багато справ, але я ніколи не даю
конкретних порад, можу підказати, лишивши людині власний вибір.
– То це ж ознака дипломатії!
– Та не дипломат я. Але часто потім чую: от добре, що, мовляв,
послухав. Або не послухав. Принаймні я так себе убезпечую й від проблем, бо ж
не секрет: коли людина послухає твоє категоричне так, а воно принесе їй шкоду,
то й можна втратити стосунки. А навіщо?..
– Нещодавно лави луцької «Батьківщини» покинув Павло
Данильчук. Він відверто пояснив: вирішив очолити новоутворений «Правий сектор».
Ви цей крок як оцінюєте?
– Знаєте, пан Данильчук іще не встиг у нас проявити себе,
бо зовсім недовго був у партії. Я особисто розмови про це з ним не мав, але
Григорієві Олександровичу він розповів, що прагне розвивати і буде очолювати з
метою подальшого створення партії уже згадану організацію.
– Вам близькі методи роботи й ідеали «Правого сектору»?
– Ну… У будь-якій справі є недопрацювання або ж перегини.
Звісно, не все поділяю і підтримую. Але з іншого боку: вони зробили свою
справу, непогано зробили. До них ніхто цього не зміг. Та й, можливо, дійсно інакше
не вийшло би?.. Вони проявили себе так, що ми повірили у силу народу загалом. А
окремі події… Так, можна засудити. Але я завжди кажу: ми не були учасниками тих
подій, тож і судити не нам.
– В одному з інтерв’ю ви вже сказали: політика – дуже
брудна справа. За роки роботи змінили свою думку?
– Змінив. Тепер кажу: політика – це суцільний бруд. То
вир, круговерть, у якому на поверхню випливає різний непотріб. А морений дуб
лежить тихенько на дні. Тож це дуже велике вміння – знайти і винести того дуба
нагору. Полову теж треба зібрати і, за умови правильної переробки, з часом із
неї також вийде щось корисне.
– У середині фракції зараз усе гаразд?
– Ну, я би не сказав, що все ідеально. Бо добре і тихо
буває тоді, коли всім байдуже або коли кожен робить свою брудну справу мовчки, адже
боїться, аби про це не дізнався ніхто. Тож у нас завжди було не все гаразд. І
слава Богові! Ми маємо різні точки зору, емоційно їх обговорюємо. Моя позиція
як керівника фракції: зробити все, аби колеги могли вирішувати спірні моменти
спільно. Так, є питання, на котрих наголошувати не треба, бо це має бути лише так,
а не інакше.
Ви зараз можете запитати: а що ми зробили? То я одразу
хочу відповісти: не все так оцінюється, бо ж важливо й те, що не зробили
завдяки нашому протистоянню. От саме наша фракція вплинула, аби багатьох
неприємних для лучан речей у раді провести не вдалося.
– Пригадую період, коли Юрій Корольчук був у списку перших
прогульників сесійних засідань…
– Так, це була моя форма протесту із тими методами, які
починали розвиватися у сесійній залі. Тож нічого більше не міг зробити, окрім
того, що сказати: я у такому засіданні участі не братиму.
– Тобто нині ситуація покращилася…
– Думаю, що нам вдалося навчитися підходити з розумінням
до тих питань, які ставить Луцький міський голова Микола Романюк. Він обраний
народом напряму. Тож на нього – всі надії. Знаєте, коли тече дах чи потрібно
відремонтувати прибудинкову територію, в першу чергу йдуть до нього, бо ж він –
розпорядник коштів. Мені здається, що мудрість Миколи Ярославовича в тому, що
вловлює, звідки дме вітер. Можу навіть сказати, що він найбільш толерантний
голова, котрий робить усе для того, аби не наслідити після себе, а лишити слід.
Тож мене часто звинувачують і критикують, називаючи промерським…
– О, про «любих» і «нелюбих» міському голові депутатів
згадують чи не на кожному сесійному засіданні…
– Ну, такий поділ вражає, правда? А щодо визначення
«промерський», то сказав би так: я – «просебе». Головне, аби моя позиція мала
підтримку, особливо в тих питаннях, які вирішую за проханнями людей. То мені
здається, що Микола Романюк зумів знайти порозуміння з усіма депутатами.
– Я би так не узагальнювала, бо помітно, що далеко не з
усіма… Але давайте перейдемо до хліба насущного. Бюджет міста. Ви брали активну
участь у його прийнятті, обговоренні під час засідань комісії і навіть вносили
свої зміни до проекту…
– Практично ще 8 років тому, коли був головою бюджетної
комісії, ми приймали кошторис, і я казав: от би нам підтягнути, аби було хоч
півмільярда. На сьогодні ми затвердили бюджет в 1 мільярд 40 тисяч гривень. Але
турбує те, що темпи виробництва і надходжень до казни все ж падають. Я піднімав
питання, бо хотів, аби задумалися і донесли до людей, від котрих це залежить.
От скажіть, будь ласка, чому основні надходження (а це податок із доходів
фізичних осіб) у 2013 році були такими, як і 2012-го? Заробітні плати ж зросли,
скорочень робочих місць не було, тож фактично мало би прийти більше коштів. Це
говорить про те, що виробництвом ніхто не займається, немає підприємств, котрі
би сформували основу і стали наповнювачами бюджету. Я сам відчував, бо ж теж
керівник, як влада нищила бізнес. Тому в першу чергу депутатам разом треба
подумати, як отримати дохідну частину, а не як поділити кошти, котрих завжди не
вистачає.
У цьому проекті бюджету багато питань, тож він іще
переглядатиметься. Я був ініціатором звернення до Верховної Ради і Кабміну, аби
переглянули суму, яка гарантується державою, щоб забезпечити дофінансування і
медицини, і освіти. Це 39 мільйонів, яких не вистачає. Думаю, нова влада
перегляне цей кошторис. Можливо, дещо зробимо самі, знаходитимемо якісь джерела
надходження. Я не прихильник пошуку нових шляхів, треба просто проконтролювати
все, що відбувається, бо ж ми добре розуміємо ситуацію зі сплатою податків.
Треба поставити всіх у рівні умови.
– Надходження до бюджету – це й продаж комунального
майна. Здається, минулого року така доля випала й готелю «Луцьк». Скажіть, у
чиїй власності зараз приміщення?
– Воно продане комерційній структурі. Як усе починалося?
Були наміри зробити ремонт. Але роботи стартували без попередньої оцінки стану
того приміщення, експертизи проходили непрофесійно. Знесли дерев’яні
перегородки між поверхами, зрозуміли, що покласти на плечі казни такий тягар
неможливо, тож усе зупинилося. Пробували його тоді ще продати. Але ж до нас завжди
несподівано приходить або зима, або криза. Тоді була черга кризи… Тож не
вдалося продати за хорошу ціну. Не буду уточнювати причини, але мусимо
констатувати, що довелося віддати недорого. Правда, вважаю, що й це правильно.
– У своїй передвиборчій програмі ви писали, що депутат
першочергово має зробити все, аби наблизитися до людей. Розумію, що до вас
часто йдуть із проханнями. Цікаво – з якими?
– Є люди, які просто приходять поспілкуватися. Я коли запитаю,
вже поговоривши просто так – ні про що, а чого ж ви хотіли, то людина часто
відповідає: «Та нічого. Ви мені так гарно все розповіли». З людьми приємно,
весело. Їхні прохання різні: хтось просить кошти на лікування, комусь необхідна
інша допомога. Я часто використовую особисті зв’язки. Буває, мешканці цілого
району страждають через дорогу. Тоді обговорюємо на засіданнях комісії,
виконкому, вирішуємо на сесії.
От пригадую ситуацію з будинком на Рівненській (ця вулиця
входить у межі округу, де Юрій Корольчук обирався, – авт.), де
зруйнувався цілий під’їзд і де загинули люди. Тоді були депутати, які одразу
кричали, що потрібно зводити новий дім. Але ми взялися за реконструкцію – і не
прогадали. Тепер мешканці задоволені. А якби почали будівництво, то
переконаний: ті люди нас би прокляли, бо й досі поневірялися би по гуртожитках
чи орендованих квартирах.
– Не секрет, що до вас навідуються й інші люди –
колеги-депутати. Маєте багато таких серед клієнтів «Волинь-Авто»?
– Так. І я пишаюся тим, що мені довіряють. Це стосується
і автосервісу, і купівлі авто. Думаю, їм не соромно відвідувати наш салон,
вибирати щось для себе. Ми принаймні створюємо для цього всі умови.
Цього року, до речі, відзначатиму 40-річчя відтоді, як
працюю у цій організації. Це багато. Можу похвалитися успіхами та із
задоволенням це відсвяткую. Тож у моїй тісній сім’ї з цього приводу буде
всенародне свято.
– Не могла не помітити вашого доброго гумору. Ви завжди
жартуєте?
– Вважаю, що гумор – один зі способів знайти можливість
вийти зі складних ситуацій. Найпростіше надути щоки і сказати, що я от такий
розумний чи найрозумніший. Володіти гумором можуть далеко не всі. Я, на щастя,
належу до тих, хто може ще й заразити цим усіх, хто навколо. Словом, завжди був
душею компанії. Коли друзі мене запрошували із собою, то я казав: я знаю, чого
кличете: аби веселіше було.
Звісно, не завжди є настрій, буває, щось не клеїться. Але
намагаюся жити за принципами позитиву. Колись рідний син сказав: мій батько
народився з плачем, живе зі сміхом і хочеться, аби помер без сліз.
Спілкувалася Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.