Ще в серпні 2013-го статтю про крах
волинського обкому Компартії ми ілюстрували давньою чорно-білою світлиною, на якій
луцька молодь на зорі 90-х «хоронить» комунізм. Серед цих одчайдухів був нинішній
учасник усіх революційних подій Волині Руслан Тимощук, заступник керівника
«Правого сектору» на теренах області. Тоді проти хлопців порушуватимуть справи
за «злісне хуліганство», влаштовуватимуть «моральний терор» для батьків… Але
пройдуть десятиліття, а Тимощук і далі стоятиме винятково по праву сторони оборони
нації. Лучанин. Патріот. Неодружений. Офіційно і тимчасово – безробітний. Бо –
«не хотів із заробітної плати давати жодної копійки податку колишньому уряду»,
хоча «можливість підзаробити» мав і ніколи не цурався громадської та фізичної
праці.
–
Руслане Анатолійовичу, з юнацтва ви – у проукраїнських націоналістичних
структурах. Із чого починали?
– У
1989-му разом із ровесниками (а мені було справді 17) ми заснували фактично
першу некомуністичну молодіжну організацію, яка отримала назву – Спілка
незалежної української молоді. Власне, від тих часів я і тримаюся однієї
позиції. Мені приємно, що люди, які засновували цю структуру (а в той час,
повірте, це означало і переслідування, і кримінальні справи, і бесіди з
батьками, і робота за місцем навчання…), і зараз сповідують ті ж ідеї. Олександр
Павшук, Валерій Гнатюк, священики місцеві (не знаю, чи варто називати нині їхні
імена), Валентина Миронюк… Дуже приємно, що в протилежний табір ніхто ні з цих
названих, ні з неназваних людей не перейшов.
–
А чому саме загорілися українською ідеєю? Була якась сімейна історія?
– За
іронією долі всю правду про родинну історію я дізнався пізніше. Коли вже пішли
кримінальні справи… Коли вже було проголошено Незалежність… 1992-го стало
відомо, що два брати мого діда (два сільських вчителі) по батькові були не
просто членами УПА, а районовими референтами ОУН. Дід по матері був трохи
молодшим, але вже в 14 років за Бугом на Холмщині носив «грипси» повстанцям.
Дід по батькові був хоч і фронтовиком, але скептично ставився до радянської
влади. Вважав, що вона – безбожна. Отак потроху генної інформації, іншої – все
це й спонукало мене до позиції.
–
І тоді, на початку 90-х, ви «хоронили комунізм» в імпровізовану труну. І під
час останніх виборів до парламенту, наскільки мені відомо, були серед тих, хто
атакував «найкомуністичніше село Волині» – Ветли, звідки родом нардеп від КПУ Адам
Мартинюк. І нещодавно тепер уже «Правий сектор» Волині оприлюднив заяву про те,
що вимагає від КПУ саморозпуску… Чому ж не вдається всі роки «схоронити» той
самий комунізм?
– Якщо
світоглядово, то мені здається, що дієва концепція комунізму насправді дуже
збігається з особливістю менталітету наших сусідів росіян. Вони, на відміну від
українців, – досить колективістська нація. Думаю, що якраз на тому й базується
живучість комунізму. Моя особиста думка: над ідеологією комунізму треба провести
другий Нюрнберзький процес. Її варто визнати людиноненависницькою за фактичними
результатами. Всі політичні організації, які причетні до пропаганди цієї
ідеології, мають бути заборонені. Так само, як і нацистські організації.
–
Чого все-таки нині Руслан Тимощук – не у «Свободі», не в «Батьківщині»?
– У
мене є досвід партійної діяльності. Свого часу я був серед засновників Соціал-національної
партії України, яка стала «Свободою». Доріс до рівня члену комітету
уповноважених, був 20-м номером у списку до Верховної Ради України в 2006-му.
Якби там залишився, то, думаю, мав би нині мандат народного депутата. Але в
якийсь момент зрозумів, що я не партійна людина. Внутрішньо. Або принаймні тієї
організації. Не хочу зараз давати оцінки. Так, я бачив, що «Свобода» однозначно
у перспективі проходить в парламент. Але далі – великий знак питання. Про що, власне,
і заявив: ідеологія партії потребує вдосконалення, розробки. Бо люди питатимуть:
якою ми бачимо Україну? Просто програми захисту українців – замало. Власне, то
– головна причина виходу зі «Свободи». Але я виходив без скандалів. Маю хороші
стосунки зі своїми колишніми однопартійцями, які зараз і депутати, і керівники
партійних структур. Стосовно інших політичних сил («Батьківщини», «Удару»), то такі
пропозиції не розглядаю, бо не прихильник ліберальних ідеологій.
“Правий сектор” відкриває обличчя
–
А як прийшли у «Правий сектор»?
– По-перше,
тривалий час знайомий із тими людьми, які його заснували: з керівництвом
УНА-УНСО, особисто з Дмитром Ярошем. Мені близька ідеологія «Правого сектору».
Також важливий фактор: хлопці робили, те, що говорили. Є у нас, можливо, й
більш популярні націоналістичні організації, але слова у них ідуть на п’ять
кроків попереду справ. А я вважаю, що треба, аби слова випереджали дії
щонайбільше на два кроки.
–
Чи повинен «Правий сектор» стати партією?
– Є
такі плани.
–
Хто може очолити цю структуру на Волині?
– З
цим ми розберемося дуже легко. Якщо оцінювати лідерські якості нинішнього
керівника Павла Данильчука, то попри те, що молодий, він – дуже перспективний.
–
Нині багато хто негативно оцінює певні різкі кроки і дії «Правого сектору». Як
ви відповідаєте на докори знайомих, рідних? Часто їх чуєте?
– Так.
Ми звикли спілкуватися відверто. Найперше: дуже добре, що діяльність «Правого
сектору» нікого не залишає байдужим. Є чіткі прихильники, є противники. Не оцінюють
тим, хто нічого не робить. Ставимося нормально до хороших оцінок: нас на крилах
не заносить. А до негативних – прислухаємося. Можливо, навіть коригуємо свою
діяльність.
–
Чули й докори простих людей, що 18-20 лютого, коли в столиці вбивали, лідери
волинського «Правого сектору» були тут, а не під кулями?
– На
той момент я ще не був у цій організації. Приєднався десь 23 лютого після
зустрічі з Данильчуком, із яким давно знайомі. В кожного свої причини.
Запитуйте керівників. Стосовно себе можу сказати, що тоді лежав із високою
температурою, та й досі хворію. Пробував їздити на Майдан і в січні та
напочатку лютого, але хворому бути там складно.
–
Як ви ставитеся до оголошення часткової мобілізації?
– Це
запізнілий крок. Але краще пізно, ніж ніколи.
–
Чи не варто паралельно провести таку собі перекомісію й переглянути стан здоров’я
нинішньої молоді? Ще недавно всі масово «купували інвалідність», щоб не служити
в армії, а нині нікому обороняти країну.
– Найперше
треба переглянути стан армії і приділити їй більшу увагу: фінансову та
моральну. Але погоджуюся з вами: аби військкомати запрацювали на повну
потужність, варто було би провести «ревізію» серед «білобілетників».
–
«Правий сектор» веде активну «кадрову роботу» самостійно. І паралельно дає відверті
оцінки роботі нинішньої влади, не завжди позитивні…
– …Від
активної оцінки кадрової політики нинішньої влади нас стримує єдине – фактор
зовнішньої загрози. Ми чітко сказали керівникам, які формують владу: «Хлопці,
це ваші люди, і вам нести відповідальність». «Правий сектор» участі у
формуванні влади не бере.
–
Боїтеся відповідальності?
– Не
боїмося. Знаєте, ряд гострих ситуацій із керівниками, і рівень
відповідальності, яку ми тоді на себе брали, взагалі були на грані фолу. Причім
не тільки у плані деструкції – повалення одних людей, а й у плані конструктиву.
Ми, наприклад, попросили Швидкого написати заяву на звільнення, але протягом
півтори доби внесли пропозицію: не наша людина, але дієвий міліціонер. Подання
пішло. До вирішення питання про нового начальника УМВС неетично називати
прізвищ, але він добре знайомий правоохоронцям. Місцевий.
–
Зняти людину з посади, скажімо, того ж Богдана Колісника, – це одне. Набагато
важливіше – зруйнувати схему, систему. Хто це має робити?
– Ми
тісно працюємо щодо лісового господарства. Зібрано багато інформації. Буде нове
керівництво прокуратури – передамо матеріали. Надіємося, що вони цей процес
запустять. Кадрові рішення хай приймають нові очільники Держлісагентства. Кандидатури
озвучено. Ці люди готові ламати схеми. Ми будемо говорити з новопризначеними,
аби вони не йшли шляхом Колісника.
–
Надієтеся на сумлінність правоохоронних структур? Іронічно навіть звучить
якось…
– (Сміється,
– авт.) Думаю, наш контроль допомагатиме їм притримуватися цієї
внутрішньої сумлінності. Якщо вона в них є. Нема – ставитимемо питання про
звільнення.
–
Якщо «Правий сектор» стане партією нової влади, яку місію готові на себе взяти?
– Якщо
підберуть нормальну команду, то, безумовно, можна говорити про входження у
владу. Депутатський мандат для мене не самоціль. Як казав мій покійний дід: «Краще
з розумним згубити, ніж з дурнем знайти».
Олена
ЛІВІЦЬКА.
Фото автора та Романа УСТИМЧУКА.