Дострокові
президентські вибори – 2014 добігають своєї кульмінаційної фази. Вони справді
особливі. Не лише тому, що є другими в історії незалежної України, які
проводять достроково. І навіть не тому, що вони стали наслідком мирної
Революції Гідності, котра дуже великою ціною повалила корупційний авторитарний
режим. Вони особливі ще й тому, що відбуваються у безпрецедентних для країни
надзвичайних умовах зовнішньої агресії з боку Росії, наслідком якої вже стала
фактична анексія Криму.
Та
й це ще не все. Внаслідок багаторічних політичних спекуляцій та переважно надуманого
протиставлення Заходу й Сходу в Україні виникла небезпечна суспільна
реальність, у якій певна частина країни, залежно від зміни влади, відчуває себе
упослідженою та обмеженою в правах та гідності. І відповідно прагне реваншу на
наступних виборах. Таким чином, упродовж 23 років виборчі кампанії в нас були не
стільки змаганнями за Майбутнє (тобто боротьбою нових прогресивних ідей щодо
модерного перетворення країни), скільки змаганнями за Минуле (тобто абсолютно
безглуздою суперечкою щодо того, чия версія української історії краща, чиї
герої більш героїчні і чия культура більш прогресивна).
Наслідки
цього штучного розділу ми пожинаємо й сьогодні. Вони проявляються у недовірі
певних регіонів до нової влади, попри усі її демократичні та реформаторські
наміри. І цими наслідками вдало користуються наші недоброзичливці з метою
розшматувати Україну, позбавити її як політичної, так і економічної
перспективи. Ось у таких непростих умовах нам належить зробити вибір, який
визначить майбутнє країни на багато років, якщо не десятиріч. І тому ми, як
ніколи, не маємо права на помилку.
Згідно
з останнім соціологічним опитуванням, маємо трійку впевнених лідерів
президентських перегонів. Це Петро Порошенко, Віталій Кличко та Юлія Тимошенко.
В умовах тотального провалу попередньої влади, яку прийнято вважати креатурою
східної частини країни, жоден «потужний» кандидат, котрого можна було б
однозначно ідентифікувати суто як представника від умовного Сходу, наразі не
представлений у чільній трійці. І що би там хто не казав із цього приводу,
насправді це погано. Адже існує ризик, що знову майже половина країни може відчути
себе «обділеною» ще навіть до закінчення виборів. Тепер не лише як таких, що
«програли», але й таких, хто взагалі «не мав шансу виграти».
Адже
дотепер вже традиційно кульмінація президентських перегонів відбувалася у
другому турі, де практично завжди віч-на-віч зустрічалися представник умовного Заходу
із представником умовного Сходу, які й визначали долю виборів, що завершувалися
чиєюсь напруженою перемогою з невеличким відривом.
Що
ж маємо наразі? За всієї поваги, головний традиційний представник умовного Заходу
– Юлія Тимошенко – навряд чи може об’єктивно (у разі перемоги) розраховувати на
прийняття умовним Сходом. Тим паче, останні заяви Юлії Володимирівни довели, що
вона не змінилась і не відчуває теперішні настрої українців. Окрім того, Юлія
Тимошенко не мала ніякого стосунку й до Майдану, який виборов свободу від
узурпаторів. Тому вона має невеликі шанси отримати переможні голоси українців.
Меншою
мірою, але те саме можна сказати й про Петра Порошенка. Його позиція
ускладнюється ще й «олігархічним» шлейфом, що через призму останніх подій не
надає популярності у всій країні.
Умовно
компромісною фігурою виглядає Віталій Кличко. Щодо нього практично відсутні
(або дуже слабкі) стереотипи західно-східного протистояння, до того ж це
відносно нове обличчя в політиці, не асоційоване з олігархічним способом накопиченням
капіталу. Його особиста популярність майже однакова, як по всій Україні, так і
за її межами. Крім того, саме Кличко був одним із тих, хто разом з українцями
відстоював громадянські свободи на Майдані.
У
будь-якому разі вирішальний вплив матиме кульмінаційна частина виборчої
кампанії – відповідні меседжі, зустрічі, спілкування із простими виборцями. Якщо
фактичного переможця сприйме вся країна, ми всі лише виграємо.
Олег
ЗАРУДНИЙ.