або
Чому в хуторян планів більше, ніж у Наполеона?
Ви
любите сільську романтику і городський комфорт? Тоді нам по дорозі! Адже дорога
ця веде до Олександра Фіца з Турійщини. Тільки попереджаю: машиною загрузнете.
Тому для нас дбайливий газда нарихтував коника і свіжого сіна в хурманку.
Сумочка,
диктофон, фотоапарат в одній руці. Другою хапаюся за їздового. І «Н-н-о-о!» –
рушаємо.
Під
чвакання копит болотом заводимо з Олександром Леонідовичем бесіду. Від часу
знайомства з «Волинською газетою» (а минуло майже чотири роки) родина Фіців
чимало новин назбирала.
–
Головна – це, звичайно, будинок, – розважливо починає пан Олександр і,
підганяючи коня, показує на дім, який удалині майорить червоною цеглою.
–
Модний, на два поверхи, – підхвалюю, побачивши. – Скажи комусь, що на хуторі
такі хороми. – не повірять.
– Я й
сам чотири роки тому ще не вірив, – погоджується Олександр Леонідович. – Як із
села сюди на хутір переїхали, мали вдосталь землі і стареньку хатину. Потроху
розбудовували: то кімнатку, хто хлів. А як діти до повноліття стали доростати,
із жінкою ми про нову хату задумалися.
Помаленьку
Олександр і дружина Оксана від слів до діла перейшли. Фундамент, блоки, вікна –
все потрохи скупляли. Тільки за основне – коробку хати – ніяк узятися не могли.
–
Стройка грошей крепко багато тягне. А ми ж не олігархи й не начальники. Живемо
від землі, заробляємо від корів, – пояснює мій супутник. – Я то хоч у «Перлині
Турії» труджуся. А жінка ж тільки домашнім господарством займається. Плюс дітей
двоє. Тому кожна копійка у нас мозолями зароблена.
І що то
правда, підтверджують руки Олександра Фіца.
Знаючи,
що в чоловіка десятеро корів (і кожній треба настелити, накосити, гній викинути,
тричі на день видоїти, і тому молоку ради дати), запитую:
– Не
тяжко ще й на роботу щодня бігати?
– Якби
щодня, то звісно, не впорався б. А так ми з напарником позмінно виходимо. Та й
начальство маю хороше: дозволили частину моєї недійної худоби у фермерський
корівник перегнати. Тож хай так, але вже легше.
– А
молоко куди збуваєте?
– Колись
у Ковель возив. Кілька місяців поторгував – і вже люди в чергу до мене шикувалися,
– у голосі нотки гордості пробиваються. – Але тепер конкурентів у місті багато,
купу довідок треба здавати. Та й часу нема. Тому щоранку бідони молока на
заготпункт привожу. Здав – і без клопоту.
Хоча
«без клопоту» – то відносно. Це розумію, щойно ми заїхали у двір. Млинки й
декоративні вози, швейна машинка «Зінгер» ще довоєнної доби, місток і озерце –
чим не виставка просто неба? Побачивши, як заглядаю у декоративну водойму,
Олександр Фіц сміється: «Є риба, є! Але тут небагато. А он там, у копанці,
дійсно є чим поживитися».
Далі мій
гід заводить у хліви. «М-е-е-е» – чуємо за дверима. Це вже троє баранів із
господарем вітаються. А ягнятко, забачивши знайому постать, прямо в ноги
мордочкою ткнулося.
Такою ж
любов’ю зустрічають за сусідніми дверима телята, шорстким язиком лижучи руки.
Тільки
вийшли на вулицю – під ногами нова екзотика: пташки цісарки. В зоопарку за таке
гроші беруть, а тут дивися скільки хоч’ – і все безплатно.
Раптом до
пташиного гамору дзвінкий жіночий голос додається:
– Людина
з дороги, а ти її голодом мордуєш!
Це нас
гукає берегиня всього побаченого Оксана Миколаївна. Вона ж – «дружина
декабриста».
– Так її
називаю, – обіймає свою половинку господар, – бо зі мною хоч на край світу піде.
– Ну, не
на такий уже й край, – сміється пані Оксана. – Але як моя мама цей хутір уперше
побачила, цілий вечір проплакала. «Куди ти мені дитину завіз», – Саші нарікала.
– Зате
нині каже: «У вас – як у раю…» – хвалиться господар.
Бо й чим
не рай, коли вийдеш на вулицю –з одного боку поле, з іншого – садок на 40 соток,
пташки співають, на стовпі посеред двору – лелеченята. А як у хату зайдеш – тепло
з котла енергоощадного, санвузли, євроремонт, сучасні меблі.
– Для нас
із жінкою хати старої вистачить. А молодьож – вона вже по-новому хоче жити, – і
Олександр Фіц показує оте «по-новому».
На
порозі новобудови чоловік завбачливо скидає чоботи. Бо все у хаті натуральним
деревом обшите, лаковані сходи виблискують і пахнуть.
– Щоби
таку красу зробити, грошенят ой-ой скільки викинули? – запитую.
– Що
багато – це факт. Бо одні перила ковані чого варті! Але точної суми навіть не
знаю, – зізнається співрозмовник. – Коли мені пропонували взяти кредит під
програму «Власний дім», ішлося про 100 тисяч у позику. Але такі грошиська! Словом,
злякався і зупинився на 50-ти тисячах.
Зрозуміло,
то був тільки початок, якого аби на зведення коробки вистачило. Причому частину
матеріалу господарі вже мали.
Втім
вийшло, як у російській казці про «Кашу із топора». Бо де коробка – там і вікна,
де штукатурка – там підлога. Тільки встигай гроші заробляти.
– Якби наперед
знав, скільки це все потягне, мабуть, не починав би. Але тепер навіть
подивитися любо, – усміхається оповідач і веде новенькими хоромами. – Ось тут у
дітей кухня буде, тут – гардеробна. Назар спальню голубу захотів, а Орися –
зелену. Щоби стіни оздобити – дочка ікону бісером вишила. Щоб купити меблі, на
заробітки до Польщі їздила.
До речі,
звідти дівчина не тільки гроші привезла, а й торбу ідей. До прикладу –
садівництвом займатися.
– Дерева
доглядати я завжди любив, – погоджується співрозмовник. – Іще молодим навчився
їх щеплювати. І тепер у моєму садку такі чудеса, що одна половина яблук на
дереві червона, а друга – жовта. Є дерева, на яких три сорти поз’єднував. А як
потеплішає, хочемо з Орисею «заморські» яблуньки посадити.
Звісно,
не з-за моря вони привезені, а всього-на-всього з-за Бугу. Одначе якщо приймуться
й почнуть плодоносити, доведеться «Волинській газеті» знову до Фіців у гості
проситися. Бо історія, пригадує господар, була така:
– Привезла
дочка із Польщі отакенне яблуко! З мою голову точно! Подивилися ми на нього:
якесь гемеошне. І ніхто їсти не захотів. «Раз так – я пирога з нього спечу», –
вирішила дочка. Але п’ять зерняток із яблука викидати не стала, у землю
посадила. А через трохи ті зернятка взяли і проросли!
Словом,
із легкої руки невдовзі можуть з’явитися у хутірському садку нові диво-дерева.
І якщо це станеться, читачі «Волинської газети» неодмінно про таке дізнаються. Так
само, як і про вулики, що їх Фіци хочуть встановити на своєму хуторі.
– Та то
все Орися! – з гордістю промовляє батько. – Я хіба вулики поможу змайструвати.
Бо якщо буде столярне приміщення (а воно скоро буде), то чом’ дочці не
підсобити?!
– Та у
вас планів більше, як у Наполеона! – сміюся і дивуюся водночас.
– Хіба ж
то плани, – скромно каже Олександр Фіц. – Просто коли дощ, у хаті сидіти не
будеш, правильно? От я і йду щось майструвати. Бачили у дворі млина
декоративного? В негоду робив. Спершу думав – для краси. А потім туди квочку з
курчатами заселив. Колесо для лелек також сам причепив. Бо електрики всі гнізда
поскидали, і птахам ніде було жити. Зараз, як потеплішає, хочу обгородитися
гарно.
– Тільки
аби в майстерні працювати, треба трансформатора нормального, – додає господиня.
– Бо скільки ми просили, спеціалістів викликали – результату нуль! Перш ніж
пральну машинку запустити, із сусідкою зідзвонюємося. Бо якщо двоє разом
техніку ввімкнемо, зразу світло вибиває.
– Через
такі перепади напруги доїльний апарат, що держава подарувала, у нас «згорів».
Мусили знову старого діставати, – нарікає Олександр Леонідович. А дружина
Оксана додає:
–
Пропісочте їх добре. Хай дотримуються обіцяного. І за ціну на молоко згадайте.
Бо й так «мєлоч» платили, а тепер ось іще на кожному літрі 40 копійок будуть
економити.
Обіцяю
посварити «нехороших дядьків», але бачу: співрозмовники, навіть гніваючись,
добро випромінюють. Бо коли в гармонії з природою, то й життя цінуєш за зовсім
інші речі. І збудувавши дім, подружжя тепер не дочекається, коли вже гойдалки дитячі
знадобляться. Бо, кажуть, внуки – найбільша їхня мрія.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.