Останнє
пам’ятне публічне богослужіння намісника Успенської Києво-Печерської лаври
митрополита Вишгородського та Чорнобильського Павла (що в миру відомий як Петро
Лебідь) відбулося за участі Віктора Януковича, тоді ще Президента України, 22
січня 2014 р., коли на Майдані пролилася перша кров. А перші молитви
майбутнього владики звучали у маленькому с. Борбин Млинівського р-ну, що на
рубежі Волині та Рівненщини. «Волинська газета» здійснила вояж до малої
батьківщини Петра Лебедя і дізналася чимало цікавого з його особистого життя, в
якому так багато волинських слідів…
Борбин
– це такий собі край світу в адміністративному масштабі. Село на окраїні
Рівненської обл., звідки до обласного центру Волині значно ближче, ніж до
Рівного. Тому не дивно, що слова «ми з Луцька» тут сприймають по-земляцьки. У
Луцьку багато місцевих навчається, працює, живе. Коли бачиш місцеві дороги, ще
більше віриться в те, що кожній молодій людині хочеться вирватися з цієї
глибинки бодай до найближчого великого міста, яким, власне, і є Луцьк. Стара
повоєнна бруківка й нині встелена вибоїнами та «залисинами». Трапляються і
періодичні «покращення» у вигляді економно заасфальтованих відрізків…. Те, що
студентові Лебедю вдалося вибитися в люди, розумієш за кілька кілометрів до
Борбина, коли раптом із «битого» шляху за с. Уїздці біля місцини «Матка Боска» виїжджаєш
на бездоганне полотно: владика півтора року тому посприяв, аби рідні серцю
місця відвідувати було менш збитково.
Дорога у Бобрині
Зі
шляху над Борбином видніються куполи нової церкви. Храм УПЦ МП у селі збудував
владика Павло. Щороку на Дмитра (8 листопада) він приїздить сюди на службу.
Саме напередодні Дмитра помер батько Петра Лебедя – Дмитро Федорович, якого поховали
на сільському кладовищі. Традиційно на богослужінні у Борбині в річницю смерті
батька владики можна побачити чимало високопосадовців та священнослужителів не
найнижчого сану. А потім прямо у спортзалі старенької школи накривають столи
для громади, земляк частує односельчан та гостей…
Владика Павло і митрополит Ніфонт
На
подвір’ї невеличкої та давно аварійної борбинської школи (на 255 дітей), де навчався
владика Павло, – гамірно. Дівчатка «в резинки» скачуть, хлопці за м’ячем ганяють,
старшокласники прибирають у дворі торішнє листя та сміття. На прохання
розповісти про знаменитого учня педагоги в учительській реагують несміливо:
мовляв, нема вчителів, які його вчили. Але шкільний бібліотекар Оксана Назарчук
(вона ж – двоюрідна сестра владики), запитавши, чого раптом журналісти цікавляться
життєписом владики, таки запрошує до своїх «хоромів». Там, у скромній
кімнатці-бібліотеці такий собі «куточок Лебедя» – міні-експозиція, присвячена
землякові. Бібліотекар не приховує: то її рук творіння. Жінка зібрала все, що
могла. Найцікавішими є, звичайно, світлини із родинного альбому: ось Петро Лебідь
– студент, із закрученим чубом, ось він у формі військового «вевешника» (!!!)
під час армійської служби в Баку, ось мама Надія та сестра поруч із …Аллою
Пугачовою, ось владика хрестить внучатих племінників. А ще – безліч релігійних книг,
розкішний біографічний фотоальбом і фільм, виданий ним до власного 55-річчя,
портрети владики нинішнього… Але на полицях чомусь нема жодної книги з дарчим
написом рідній школі. Місцеві з того не дивуються, важливіше, кажуть, що є, для
прикладу, 70 пластикових вікон, зі встановленням яких торік той посприяв. А що
ми знаємо про цю доволі цікаву та неординарну постать?
У цій хаті народився майбутній ієрарх
Школа в с. Бобрин
Петро
Дмитрович Лебідь. Він же владика Павло, митрополит Вишгородський та
Чорнобильский, намісник Успенської Києво-Печерської лаври, вікарій Київської
митрополії, з 2009 р. член Міжсоборної присутності РПЦ, постійний член
Священного Синоду УПЦ, що через хворобу митрополита Володимира (Сабодана)
вважався одним із найімовірніших наступників предстоятеля УПЦ МП, якому
тимчасово навіть було передано певні права і повноваження предстоятеля. Він же
у недавньому минулому депутат Київради від Партії регіонів, який у одному
інтерв’ю назвав себе засновником цієї політичної сили поруч із Азаровим та
Рибаком. Він же – депутат Волинської облради І скликання та священик, що
починав служіння у храмі Низкиницького монастиря (с. Низкиничі Іваничівського
р-ну), духовну опіку над яким Києво-Печерська лавра тримає з часів Адама Киселя
та Петра Могили.
Народився
майбутній владика у сім’ї, де було восьмеро дітей. Мама Надія Бутова (в
дівоцтві) родом із Борбина (типове російське прізвище є місцевим, Бутових тут –
тьма-тьмуща), а батько – із сусіднього с. Довгошиї. Жили бідно. Матір працювала
на фермі, батько на цегельні. Часто на ферму помагати неньці ходив і Петро. Дід
Ісак Лук’янович пройшов війну, був поранений, працював у кузні. Саме в дідовій
хаті по суті й народився владика Павло (нині вона стоїть пусткою). Вчився посередньо,
у класі було багато хлопців, але всі «бойовитіші за нього». З дитинства ходив
до церкви, читав апостола… Вже згодом батьки придбали іншу оселю. Разом із
матір’ю там зараз живе сестра Наталія з чоловіком та дітьми. «Озброївшись»
настановами перехожих, легко знаходимо «хату владики», куди він приїздить, коли
буває в Борбині. Загалом у селі мешкає три сестри, один брат живе в с.
Острожець цього ж району, інший – у м. Нововолинськ, ще одна – в Росії, молодша
– в Києві.
Господиня
дому пані Наталія хоч і поралася біля хати, але погодилася розповісти про
родину: «Жили ми бідно. Сюди батьки перебралися тільки в 76-му. Та стара хата,
де владика народився, пустує. Але то батьківський поріг, як не є… Я мало знаю,
яким владика був в дитинстві. Бо я з 77-го, а він тоді вже вчитися пішов».
Цікаво,
що священицький шлях Петро обрав несподівано. Невідомо, що саме вплинуло на
рішення навчатися у московській семінарії. Можливо, невдача, що спіткала при
вступі до луцького вузу (про що недавно сам згадував, хоча в селі про це жодним
словом не обмовилися)? В родині їхній не було духовенства.
«Він
то хотів іти на вчителя спочатку, – зазначає Наталя. – А батько чогось хотів,
щоби був головою колгоспу. Але після школи брат вчився на кухаря в луцькому
технікумі (1978 – 1980 рр., – авт.), потім робив на цегельному заводі. А
тоді пішов у семінарію. Мамка каже, що він із дитинства такий був».
Бібліотекар Оксана Назарчук оберігає пам’ять про великого земляка
Сестра Наталія із сином Дмитром
І
тільки тепер слідами впливового і відомого родича пішли нащадки. Вже чимало
племінників вирішили здобувати священицький сан, навчатися в семінарії. До
речі, чоловік тієї сестри, котра живе в Рязанський обл., – теж священик.
Рядовий, правда.
«Ти
ким, Дмитрику, хочеш стати, коли виростеш?» – запитуємо у хлопчини, що весь
час, доки точиться розмова, тулиться до неньки. «В міліцію», – упевнено
відповідає той, а тоді додає: «Нє – владикою!». І своєю дитячою безпосередністю
змушує всіх розсміятися.
Між
усіма братами і сестрами стосунки в родині теплі. Коли ж приїздить владика до
Борбина, зазвичай сюди часто злітаються й інші. Хоча, каже сестра, він ніколи
не прибуває сам. Завше – «кілька машин». Торік узагалі часто бував, ледь не щомісяця.
Вітають владику вдома, як дорого гостя. Готують усе домашнє, як той і любить: «Тушковану
капусту. Голубці. Печений хліб – усе сільське, просте… Свою затирку на яйцях.
Він каже, що йому тут краще дихається», – зітхає жінка зі смутком в очах. Попри
це, навіть у найбільш інтимні моменти перебування митрополита в рідній домівці
сестри та брати (та що й казати – навіть ненька!) говорять до нього лише
«владико» і «ви». «Аякже. Так треба…» – пояснює Наталія.
У колекції – фото з Леонідом Кучмою
У
селі відзначають хазяйновитість митрополита: «Він дуже любить господарство.
Може, ще в хату не зайти, а першим ділом до хліва заглянути. От і в Низкиничах
коли був, то тримав хазяйство. І там, у Воронькові (в с. Вороньків Бориспольського
р-ну на Київщині функціонує приватне агропідприємство, закріплене за
Києво-Печерською лаврою і навіть зареєстроване на Петра Лебедя, – авт.) має
«колгосп». Тут – простий, хоч там спілкується з багатьма знаменитостями. Ані
Лорак у нього хрестила дитину, я бачила по телевізору, Кличко там був. Тепер
про це не говорять… Таке в державі робиться… Он мав школу починати будувати.
Ну, але вже, мабуть, нічого не буде».
Наприкінці
жовтня минулого року, до речі, владика Павло вкотре відвідав Музей Волинської
ікони Холмської Богоматері. За його участі відкрили експозиції церковних нагород
та вручали відзнаки УПЦ. Тоді митрополита супроводжувало чимало
високопосадовців і бізнесменів. Владика залишив запис у книзі відгуків, будував
оптимістичні плани на майбутнє. Обіцяв, скажімо, передати в музей свої власні
нагороди. А в інтерв’ю «Волинській газеті» зазначив: «Для мене все, що зв’язане
з Волинню, – дороге і цінне. У першу чергу, я народився на межі Рівненської та
Волинської областей, хоча це історична Волинь. Я тут навчався в технікумі
радянської торгівлі, я тут поступав і не вступив в університет нинішній. Я не
вперше в цьому музеї, але для мене ці відвідини пам’ятні. Тому що моє життя
починалося з Низкиничів, зараз там монастир. Багато зробив для становлення
єпархії владика Дем’ян, який мені давав рекомендацію для вступу в семінарію,
владика Варлаам, який мене постригав ( у Луцькому Святотроїцькому соборі у 1989
р., – авт.). Нині я сюди приїжджаю не як у гості, а як додому».
Ставлення
односельчан до іменитого борбинця можна окреслити словами шкільної бібліотекарки,
які та мовила не без гордості: «Одного такого земляка маємо…». Дорога, газ (усе
село газифіковане, а люди платили лише за підведення газу безпосередньо в
домівку), вікна, церква – це очевидні «дарунки владики». А ще вервечкою до
нього тягнуться земляки, коли треба допомогти в лікуванні, у вступі до вузу чи
з якими іншими проблемами. Навіть порядок на сільському кладовищі – його рук
справа. Митрополит Павло платить людині, щоб доглядала за цвинтарем.
Мама та сестра із Аллою Пугачовою
Хоч
у сусідніх Довгошиях Петро Лебідь провчився тільки два роки, але увагою і це
село не оминає. Приїздив на ювілейну зустріч із випускниками, поміг із ремонтом
актової зали… І навіть з одногрупниками з технікуму митрополит тримає зв’язок.
Кажуть, однокашників, з якими вчився в Луцьку, запрошував на свій ювілей до
столичного ресторану, де, окрім застілля, був концерт за участю зірок. А ще
оплачував одногрупникам поїздку до Святої землі… Та й на Волині низкиницька
обитель, звідкіля починав священицький шлях владика Павло, процвітає. А про
батюшку в Нововолинську досі згадують, що був дуже моторний. Хрестив і святив
«все і всіх», а через енергійність та комунікабельність був симпатією місцевих
прихожан.
На
жаль, нам не вдалося дочекатися Надії Ісаківни, 77-річної неньки владики Павла.
Але, може, то й добре. Зайве хвилювалася б. У лютому жінка отримала звання «Мати-героїня»
(до речі, вдруге за життя). Кажуть, тепер вона щодня плаче, бо переживає за
здоров’я сина. За словами сестри, сьогодні митрополит дуже хворий. Недавно
пережив складну операцію й досі на лікарняному ліжку. Здоров’я владики
похитнулося півтора року тому: «Його ж травили… (2012-го прес-служба УПЦ МП
дійсно розповсюджувала інформацію, що у крові владики Павла виявили ртуть та
миш’як і що це може бути спробою отруїти священика-можновладця, який на ту пору
все ще був претендентом на найвищий «престол» УПЦ МП і який після цього навіть
лікувався в Німеччині, – авт.). Видалили селезінку. Оцей лікар з Іваничів,
Михайло Іванович Яцик, весь час біля нього був… (Михайло Яцик – завідувач
відділення Іваничівської центральної районної лікарні, якому у червні минулого
року Указом Президента Януковича присвоєно звання заслуженого лікаря України, –
авт.). Дуже схуд, цукор у крові високий… Переживаємо всі. Мама дуже подалася.
Недавно приїхала з лікарні, була в брата».
Не
стали ми напрошуватися в гості й до ще однієї родички митрополита: в одному із
сусідніх із Борбином сіл живе… донька Петра Лебедя Тетяна. Хоча прихильники
владики Павла цей факт із життєпису настоятеля не дуже охоче обговорюють, але й
не заперечують. Річ у тому, що після армії Петро Лебідь одружився. Але у шлюбі
з дружиною пожив всього-на-всього 10 місяців. Коли пішов навчатися у Московську
духовну семінарію, подружжя розпалося. Не склалося, кажуть… Дружина згодом
вийшла заміж, мала іншу сім’ю, народила ще двох дітей. А Петро Лебідь дочки не
зрікся, хоч тісних родинних взаємин у них таки нема. Кажуть, помагав, платив
аліменти, не цурався, хоч і не афішував.
А
тепер про один «борбинський феномен»…
За
іронією долі, рідне село владики Павла – на дві третини «штундівське» (таку
характеристику дають у навколишніх селах). Православних лишилося тільки зо
п’ять десятків хат. Старожили кажуть, що християни віри євангелівської на цих
територіях з’явилися ще за царя (у 1906-му було знято офіційну заборону на їхні
релігійні зібрання), а вкорінилися в період міжвоєння. Традиції ХВЄ у Борбині
такі міцні, що з роками тільки посилюються. Навіть голова сільради в Уїздцях –
із цієї церкви. Сім’ї – у більшості багатодітні. У тісненькій школі аж понад
250 дітей, а в селі дуже багато дошкільнят, хоча садочка нема. «У нас ніде
земля не облогує і ніде хата не продається. Все треба своїм», – пояснюють
селяни. І навіть за час нашого короткого перебування у Борбині можна було
відчути неоднозначність у ставленні один до одного прибічників різних церков. На
фоні того, що владика Павло, один із найвищих духовних отців УПЦ, зміцнює
село матеріально, левова частина Борбина уперто традиційно голосує …за
«Батьківщину». «Підтримують Турчинова, він же їхній», – пояснюють статистику
волевиявлення. Підтримують попри те, що білосердешного нардепа Валентина
Королюка, що представляє інтереси округу, в Борбині бачили тільки раз – перед
виборами. Про повну відірваність цього «слуги народу» від самого народу
доводилося чути й в інших селах Млинівського та Демидівського р-нів…
Ще
одне: Борбин дав світові не одного єпископа і духівника високого чину. Правда,
владика Павло – єдиний, хто дійшов вершин у лавах УПЦ. А от низка його
земляків займає високі посади в рядах ХВЄ. Микола Синюк, для прикладу, нині
перший заступник Церкви християн віри євангельської України, з 2002-го
рукопокладений у сан єпископа. Анатолій Боярчук – заступник головуючого єпископа
Церкви ХВЄ Сибірського федерального округу, один із недавніх претендентів на
пост глави Російської Церкви ХВЄ! Якось так склалося, що багато вихідців Борбина
нині моляться Богу на теренах сусідньої Росії. Причім, всі вони приблизно в
один час студіювали теологію …в Москві. Та й владика Павло з 1984 р. до 1988 р.
навчався в Московській духовній семінарії.
Однак
коли про формальні взаємини владики Павла і того ж, скажімо, Владіміра Путіна
говорять усюди, навіть спільні фото легко знайти в інтернет-просторі, то про
те, що у перший рік свого президентського правління РФ Путін серед кількох релігійних
діячів нагородив Орденом Дружби за «большой вклад в укрепление гражданского
мира и возрождение духовно-нравственных традиций» уродженця Борбина єпископа Церкви
ХВЄ Республіки Карелія Василя Бутова (однофамільця матері Лебедя, яка в дівоцтві Бутова) , знає мало хто…
Олена
ЛІВІЦЬКА.
Фото автора та Романа УСТИМЧУКА.
І такі сторінки у сімейному альбомі:
