…Я зайшов у купе і побачив моїх супутників – старшого
лейтенанта та капітана авіації Радянської армії. Вони сиділи праворуч за
столиком, на якому стояла пляшка горілки. Зліва – молодий чоловік років 27-30
поглядав у вікно.
– Товаришу капітан! Чи думали ми ще вчора, що наша рідна
армійська команда з Ростова програє фінал Кубка СССР «Карпатам»?
– М’яч круглий, поле рівне, – розмірковував капітан, –
але, як і ви, не очікував цієї прикрої поразки. Чи варто було їхати до Москви,
щоби з ганьбою повертатися додому?
– Товаришу капітане! Але кому програли армійці: бен-де-ров-цям!
Це жах…
Тут і я втрутився у розмову:
– Ви з Луцька приїхали на матч, а я прилетів із
Владивостока. Не пошкодував 200 рублів, щоби повболівати за рідну команду з
Ростова-на-Дону, де я проходив строкову військову службу в авіаційному полку.
– О, то я бачу, ми всі авіатори. Не гріх і по сто грамів перекинути,
– і капітан потягнувся по закуску, а я – за далекосхідною чавивою.
Запросили до столу і молодого чоловіка. Але він чемно
подякував: мовляв, їде у відрядження до Києва і йому вкрай потрібна свіжа
голова.
– Свіжа голова потрібна всім, але, на жаль, її
забракувало армійським футболістам, – виклав старший лейтенант.
– У такому випадку замочимо нашу образу, – розливаючи
горілку, торочив капітан.
Перша чарка горе не здолала, а тільки розлютила
вболівальників футболу.
Всім футболістам дісталося на горіхи від сп’янілих
фанатів ростовського СКА.
– Програли би «Динамо» чи «Спартаку», стерпів би, а
бен-де-е-е-ров-цам… – не міг вгамуватися старший лейтенант. – Чули, як
горланило п’ять тисяч галичанських уболівальників: «Кубок на Говерлу!»?
Почувши це, молодий чоловік повернувся від вікна і
посміхнувся.
– На жаль, – продовжив уже я розмірковувати, – пророцтво
донського козака-банера, зробленого із п’ятиметрового листа фанери з написом
«Ростов без кубка – Дон без води!» здійснився.
Після другої чарки очі загорілися, і ми, троє авіаторів,
перейшли на «бендерівську» тему, стали в пух і прах поливати найбруднішими
словами тих, хто не бажав мати справи ні із совіцькими, ні з польськими, ні з
німецькими окупантами. Я також підливав масла у вогонь. Розповідав, як мою
сестру Люсю після війни направили в західні області України на
комсомольсько-партійну роботу. Тут вона працювала першим секретарем РК ВЛКСМ в
Березно, потім – жіночим організатором у Млинові, а згодом – у відділі
партпропоганди Ковельського МК КПРС. Постійно вела боротьбу з бандерівськими
загонами. За це отримала купу державних нагород і… постріл у груди. Бог зберіг
її. Я гордився сестрою. Адже вона після смерті нашої мами у 1949 р. забрала
мене в Березно на виховання…
Ми не спали всю ніч. Поразка від «Карпат» та бендерівський
переполох не давав нам спокою. Не спав і молодий чоловік. Під ранок потяг
«Москва-Ковель» прибув до Києва. Провідниця принесла молодому чоловікові
квиток. Він повільно повернувся до кожного із нас і тихим голосом промовив: «Я
росіянин… Народився у Москві, закінчив Московський університет. Скажу вам
відверто. Єдина нація в Радянському Союзі – це бандерівці. Вони знали, за що
воювали і віддавали своє життя…»
Молодий чоловік пішов до виходу, не сказавши нам «до побачення».
Провідниця його провела, щось сказала йому і поцілувала в щоку.
Ми, троє пасажирів, були пригнічені словами москвича. І
почалося все спочатку. Гострі списи летіли навздогін зраднику – столичному шалопаю,
як висловився капітан. Він пожалкував, що не взяв його адреси, а то б викликав
на словесну дуель.
Потяг набирав ходу в бік Західної України. Сон розморив
нас. Ми спали до того часу, поки провідниця не розбудила і не вручила луцьким
авіаторам квитки. Але через кілька хвилин знову повернулася в наше купе.
Подивилася на кожного сумними очима і мовила:
– Знаєте, мої дорогі пасажири, у післявоєнні роки я
стояла на колінах перед своїм керівником і благала, щоби мені дали можливість
бодай одну поїздку зробити на поїзді «Москва – Ковель», адже працювала на інших
напрямках.
Ми усі насторожилися, нашорошили вуха.
– То були голодні і важкі часи, – продовжувала свою
розповідь провідниця. –І тільки в Ковелі я могла закупити продукти: картоплю,
сало, цукор, борошно, крупи, сухофрукти та інше. І все це царське добро я везла
в Москву, де мене чекали голодні діти, родичі, сусіди. Цих запасів нам вистачало
на кілька місяців,а потім я знову ставала на коліна і благала про поїздку
до Ковеля. Я вдячна тодішньому керівництву залізничного транспорту, що давало можливість
усім московським провідникам почергово робити рейси до Ковеля. Ось вам і бан-де-ров-ці!
Вони врятували Москву від голодного лиха.
Провідниця побажала авіаторам доброї служби, а я прямував
до кінцевої зупинки, де на мене чекала сестра.
– Правда, – спитав я у сестри, – що в Ковель люди їздили
за продуктами?
– Так, – відповіла сестра, – адже в той час бендеровці не
давали створювати колгоспи, і ми змушені були мати справу з приватними
господарствами, які реалізовували свою продукцію на ринках Ковельського
вокзалу.
– Але це було двадцять років тому. А зараз яка
обстановка? – спитав я у сестри.
– Ми цю нечисть бендерівську знищили, і нині на Волині –
колгоспне господарство, – радо відповіла сестра. – Зараз щодоби ми відправляємо
у Москву один рухомий потяг із ковбасами і один із м’ясними виробами. З Кремля
ідуть нам подяки. Отак, братику. Ми маємо справу з великою і могутньою
столицею.
З часом мою сестру як досвідченого партійного керівника
перевели у Луцьк. А невдовзі і я владивостоцьку квартиру поміняв на луцьку. Моя
робота була пов’язана зі зйомками кінофільмів. За кілька років я об’їздив усю
область. Мені часто доводилося мати справу з бандерівськими заходами, бо часи
були уже інші. Сестра також мандрувала Волинню та Рівненщиною. Як учасника
Великої Вітчизняної війни її часто запрошували на зустрічі з молоддю. Вона
пишалася цим. Надягала військовий кітель із бойовими нагородами та майорськими
погонами і рушала до молодого покоління. Але з часом ми із сестрою розійшлися у
поглядах. Доходило до сварок. Я погоджувався з висновками сестри, що бандерівці
були жорстокими щодо спеціалістів, яких радянська влада направляла на роботу у
західні області.
– А як інакше могли діяти бандерівці, – доказував я
сестрі, – якщо за один 1940 рік було депортовано у Сибір один мільйон двісті
тисяч власних спеціалістів? Тут діє принцип «око – за око, зуб – за зуб,
жорстокість – за жорстокість». Таким чином вони мстили за дії керівників
радянської влади, а страждали невинні люди. Що було, то було.
Минуло ще декілька років, і на столі у сестри замість
«Історії Комуністичної партії» з’явилася Біблія. Якось сестра сказала мені, щоб
я читав Біблію: «Тут правда!..»
А перед смертю сестра попросила мене: «Зроби так, щоб на
моїх похоронах не було жодного комуніста. Зараз не ті комуністи. Вони дбають
тільки про власні статки та збагачення, а я все життя боролася за те, щоб люди
були рівними, добрими і щасливими…»
…Чому я ці спогади адресую Путіну, який заявив, що Крим
ніколи не буде «бендеровскім»? У післявоєнні роки моя тітка Мотря щоліта
приїздила до нас у Єрки, що на Черкащині. Заробляла гроші на пошитті одягу, а
поверталася у свій рідний Севастополь із картоплею та олією. У Криму багато
могил моїх предків, які оселилися там ще на початку ХХ ст. І це наша земля!
Борис РЕВЕНКО,
заслужений працівник культури України.
На фото ФК “Карпати”: галицький клуб – володар кубка СССР.
Мовою статистики
Фінальний матч Кубка СССР із
футболу між командами «Карпати» (Львів, Україна) – СКА (Ростов-на-Дону, Росія)
відбувся 17 серпня 1969 р. у Москві на
стадіоні ім. Лєніна. Головний арбітр зустрічі – К. Круашвілі (Тбілісі). Рахунок
– 2:1 на користь «Карпат».
«Карпати»: Турпак, Герег,
Данилюк, Сиров, Броварський, Данильчук, Булгаков, Габовда, Кульчицький,
Ліхачов; головний тренер – Ернест Юст.
СКА: Кудасов, Сєростанов,
Антонєвіч, Корнєєв, Сінау, Трембач (Головко, 74), Попов, Єськов (Романов, 63),
Проскурін, Зінченко, Васєнін; головний тренер – Геннадій Матвєєв.
Голи: Ліхачов, 62, Булгаков,
66 – Зінченко, 20.
За виграш Кубка України з
футболу «Карпати» отримали путівку в розіграш Кубка кубків УЄФА розіграшу
1969-1970 рр.