Студентам та викладачам СНУ ім. Лесі Українки нещодавно
пощастило поспілкуватися із заслуженим тренером України Мироном Маркевичем. Європейська
зірка гри мільйонів сидів за круглим столом і розповідав про різне: людські
стосунки, футбольні (і не лише) перипетії, плани на майбутнє та згадував про
минуле.
Каже: колись іще голова спорткомітету Станіслав Рупчев
(до речі, саме з нагоди ювілею цього теж іменитого спортсмена, заслуженого
працівника фізкультури та спорту України у неспокійні травневі дні 2014-го він
і приїхав до Луцька) зателефонував тоді (це був 1983-й) і запропонував місце
головного тренера у тодішньому «Торпедо» (тепер ФК «Волинь). Так Мирон
Богданович очолив нашу команду і пропрацював тут із перервою 6 років. А загалом
на Волині він 8 літ: 2 роки – як футболіст і 6 літ – на посаді тренера.
– Це були одні з кращих років, – зізнається. – Ми
починали з нуля. Я запросив у помічники нинішнього головного тренера Віталія
Кварцяного – з ним і працювали. Пізніше поїхав на роботу у «Карпати», а він
залишився, як бачимо, назавжди.
Що приємно: Мирон Богданович говорить, що Волинь тримає
статус столиці західної футбольної України! Адже у регіоні цей вид спорту
по-справжньому живе тільки у нашій області, та ще у Львові. І все.
– Той фундамент, що ми тоді заклали, досі міцний, – без
зайвої скромності каже тренер.
До речі, поряд із високим гостем – ректор університету Ігор
Коцан. Ця зустріч відбулася за його ініціативи та сприяння. Він гостя і
представляв.
– Мирон Богданович – професіонал, який знає, як працювати
в сучасному футболі, – коротко охарактеризував тренера Ігор Ярославович. –
Жодного разу під його керівництвом збірна України не програла.
Красномовний факт, до якого можна додати ще кілька: Мирон
Богданович – рекордсмен української Вищої та Прем’єр-ліги за кількістю ігор у
ранзі головного тренера – 408! У 1990-х роках очолював «Карпати» (Львів), з
якими вийшов до фіналу Кубка України 1993-го і здобув бронзові медалі
чемпіонату України сезону 1997/98 рр. Під його керівництвом «Металіст» із
сезону 2006/2007 рр. щоразу посідав третє місце в чемпіонатах України,
відтіснивши дніпропетровський «Дніпро», а в сезоні 2008/09 рр. досягнув
найбільшого єврокубкового успіху в історії клубу, потрапивши до 1/8 фіналу Кубка
УЄФА. 2010-го Мирона Маркевича призначено головним тренером національної
збірної України. Він примудрився успішно поєднати роботу в клубі та збірній.
Під його керівництвом збірна України провела чотири матчі: тричі виграла, один
раз зіграла внічию. Тож поки Мирон Богданович лишається єдиним у футбольній
історії України тренером, котрий не зазнав жодної поразки…
А щодо Волині. За його керівництва у команді з’явився
Олег Лужний, брати Ігор та Іван Польні, Андрій Федецький, Володимир
Бердовський, Олег Федюков, Роман Крищишин, Володимир Журавчак, Микола Слука,
Володимир Антонюк…
– Коли приїхав у Харків і зібрав людей, які мені мали
допомагати, одразу накреслив плани щодо того, чого хочу, яким має бути сам
футбол, як повинна працювати дитяча школа, тренери з дітьми, – розповідає Мирон
Богданович. – Це – загальна стратегія. Вони її прийняли і не відхилялися ні на
йоту.
Нині досвідчений тренер уже на початках кар’єри чимало
їздив по Європі, бачив, як працюють колеги світового футболу, вчився. Звичайно,
мав чимало свого. Той мікс, котрий склався в голові, постарався реалізувати в Харкові.
На жаль, зізнається, у Львові цього не вдалося. Через слабкий фінансовий бік. А
президент «Металіста» Олександр Ярославльський (вже з префіксом «екс») повірив,
дав гарне фінансування. Тож розпочався період перемог.
– Ми навіть посідали 20 місце серед команд європейського
рівня. І в Харків приїхало Євро-2012, хоча ніхто не давав навіть 1%, що
чемпіонат прийматиме це місто. Ми побудували там прекрасну базу, дитячу школу.
Це все дякуючи президентові клубу, людям, які зі мною працювали і, звичайно,
футболістам, – розповідає тренер. – А спортсмени у нас були із цілого світу –
Південної Америки, Сербії, Польщі… Клімат усередині був хороший – ми створили
умови, так би мовити, сімейні. Ніколи – ні під час тренувань, ні в ході гри –
не було крику. Команда показувала видовищний футбол. А секрет? Та нічого
надзвичайного: було розуміння людей, які допомагають, і футболісти, котрим
просто не заважав грати.
Чесно кажучи, за період роботи Мирона Маркевича у
«Металісті» було всяке: він критикував футболістів, команда – його. Пережили і
не одну фінансову кризу, аж поки… знову відставка тренера і сумне зізнання
Мирона Богдановича, що він просто втомився розпочинати з нуля.
Запитання, чи повернеться знову у харківську команду, для
Мирона Маркевича було із категорії складних. Але відповів по-філософськи:
мовляв, все у нашому житті можливе. Такою ж була відповідь і щодо подальшої
тренерської роботи в інших клубах: конкретно нічого не відомо, але й заперечити
важко.
– Телефонували з Росії. Але зрозуміло, що в Росію не поїду,
– каже Мирон Маркевич. – Так само не поїду в Японію, Туреччину чи Емірати.
Навіть із Німеччини була пропозиція. Думаю, через місяць з’являться якісь
конкретні пропозиції, а ні – то ще відпочину. Якщо піду, то лише на серйозний
проект, заробляти гроші не буду. І рятувати більше нікого не поїду. Хоча з
багатими командами й раніше ніколи не працював. Усі були середнячками.
А з київським «Динамо», де його так хочуть бачити
вболівальники, у Мирона Богдановича не відомо, чи складеться. Ще під час
зустрічі зі студентами СНУ тренер казав: пропозицій щодо цієї команди не
надходило. Поки.
Особливо цікавою і повчальною (для кого саме, зараз
зрозуміє кожен) вийшла розмова про розвиток дитячого футболу. Той факт, що
Мирон Богданович має власну школу біля Львова у Винниках (рідне містечко
тренера) – загальновідомий. А от секрети тренерської роботи…
Словом, Мирон Богданович розповів таке:
– Треба займатися комплексно. Тож у Харкові ми одразу
звільнили всіх тренерів, які працювали до того, набрали молодих, і я їм сказав,
чого хочу (от вам приклад успішної люстрації, – авт.). Основа з основ –
робота з м’ячем. Ми категорично відмінили кроси, заняття на кшталт, коли дітей
ганяють по колу, саджають на спину один одному, тобто мордують! Усі вправи,
повторюю, тільки з м’ячем. Ну, але для того треба мати базу… Ярославський
(Олександр Владленович, – генеральний інвестор і координатор підготовки Харкова
до Євро-2012, президент групи DCН, куди входив і ФК «Металіст», – авт.)
погодився побудувати близько 15 майданчиків зі штучним покриттям, де й
працювали. Я часто сам туди приїздив, тож зараз знаю всіх в обличчя, бачу, хто більш
перспективний. Буквально за три роки наші вихованці 1998-го виграли чемпіонат
України – досі «Металіст» ніколи не брав таких вершин.
До чого веду? В першу чергу – якість дитячих тренерів.
Вони повинні їхати вчитися у Францію, Іспанію (звісно, якщо є можливість). А ні
– вивчати записи з дисків: їх тепер чимало. Вся робота має будуватися на
володінні м’ячем. І чим скоріше діти почнуть це робити, тим краще. Ніяких
результатів, жодних змагань і турнірів із визначенням тих, хто виграв-програв, бути
не повинно. Взагалі! Діти просто мають грати у футбол. До мене часто приїздять
різні тренери на турніри. Коли я збоку дивлюся на те все, ну, з десяти тренерів
у дев’ятьох під час навчань стоїть шалений крик. Тоді підходжу і прямо кажу:
«От що ти робиш? Ти на свою дитину так кричатимеш?».
Знаєте, у наших фахівців нема тієї хватки, горіння, яке я
бачив у тій же Іспанії, Італії чи Голландії… У нас основне – виграти, довести,
що зараз я сильніший. Там якщо дитина вміє працювати з м’ячем, а ще Бог дав їй
швидкість, то з нею посилено працюють. У нас же навіщось створюють команди в
дитячому футболі. Не треба!
От такий бачу шлях. Інакше – нічого не буде».
Звісно, після цих заяв у залі стали говорити про
різноманітні змагання на рівні області, турніри, рейтинги, держпрограми, де
обов’язково потрібні очки й медалі. Мирон Богданович був категоричним: то все –
пережитки з Радянського Союзу, від яких Україна досі не відмовилася, а мала би.
– Не можна визначати рівень тренера за тим, як команда
його вихованців зіграла, скажімо, на обласному турнірі, – іще раз запевнив. – Варто
дивитися, кого він дав у провідний клуб області. Основний показник Суперліги –
майстерність та індивідуальність футболіста. А що чемпіонати? Сьогодні виграли
– а завтра вже ніхто й не знає… Якщо ж тренер підготував хорошого футболіста,
то його довго згадуватимуть…
Така ж ситуація – із суддівством. Нема у нас школи
суддів, бази, тож відповідно – такий і результат. Зараз, за словами тренера,
ситуація дещо покращилася: молоді судді бояться займатися хабарництвом,
намагаються завоювати гарну славу, їм стали більше платити. Нема такого
бандитизму, як, скажімо, 10 років тому. Але молодість, не приховує футбольний
наставник, – теж недолік: рефері дуже часто помиляються. А подекуди роблять
такі помилки, що аж соромно.
З приводу того, чому жодного українського арбітра не
залучили до суддівства під час Євро-2012, Мирон Богданович сказав:
– Зараз судять і збірні, і єврокубки. Це вже показник.
Говорили і про політику. Адже Харків, котрий для Мирона
Маркевича на довгі роки став рідним, тепер у зоні ризику.
– Це дуже інтелектуальне місто, толерантне, – каже
тренер. – Понад 10 літ там працював, розмовляв українською, ніколи не чув жодних
зауважень. Тож переконаний: більшість людей навіть думки не припускають, що їм потрібна
інша країна. Принаймні за Харківську область упевнений, що все буде добре.
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.
