Пожити
так, як душа просить, можна в Лютці Старовижівського р-ну –«Садибі «Хвиля».
Нарешті
позаду шум, асфальт, метушня. Чути шум гілля та щебет птахів. Трав’яниста дорога
перетворює редакційне авто на машину часу. Над головою – небо, що заглядає в
небесно-синє озеро. Тоненька смужка лісу. Трохи на відстані – чепурна хатина,
хлів і повен двір усякої живності.
Аж ось
дорога закінчується – і перед нами споруда, якій, здається, лише курячої ніжки
бракує.
Заходиш
усередину диво-будівлі і, здається, кожною клітиною вловлюєш архаїку.
– Ось ці
стіни – то залишки справжньої курної хати. Збудована в кінці 19 століття, вона,
мабуть, зникла б у вогні чиєїсь печі. Але я напіврозвалену хату по частинах
розібрав (це була колота вільха) і наново склав, – розповідає, запрошуючи всередину,
господар обійстя Віталій Хвищук.
У цій
садибі чоловік збирає все, що відтворює побут Полісся минулого та позаминулого
століть. Чимало речей зроблені руками
батьків-Хвищуків та нині покійних діда й баби. Частину експонатів подарували місцеві
старожили. А щось придбав пан Віталій, коли їздив селами рідного йому
Старовижівського р-ну.
– Хоча
зараз я мешкаю в райцентрі, втім мала батьківщина – в селі Лютка. Тож саме тут,
поруч із батьківською хатою, вирішив облаштувати такий собі куточок для душі,
який зову «садиба «Хвиля», – продовжує оповідач. – Спершу (коли ще був
холостяком) сюди привозив гучні компанії ровесників. Адже ліс та озеро – поруч.
Потім уже сім’ями сюди стали приїжджати. А кілька років тому разом із сином
захотілося нам зробити щось більше, ніж просто місце для шашлику.
Таким
чином у хатині з’явилася відреставрована старовинна тумбочка, яку власноруч
виготовив дід Віталія Хвищука – Іван.
– Золоті
руки мав чоловік. У цій (як на Поліссі кажуть) «шєфі» він кожну дощечку сам
вирізав, кріпив, навіть завіси робив, – показує господар. – Вішак, який поруч,
виготовлений зі столітньої дошки. А ось це – письмовий стіл, моїм татом Павлом
змайстрований. Зараз батькові 82. Але за столярку вже не береться, більше за
вудочку. «Я, – каже, – своє одробив. Хочу пожити так, як душа просить».
Із
веранди зайшовши до кімнати, бачимо старовинний диван та ліжко з кованими
бильцями (і не простими – квітами оздобленими!). Під ногами – домоткані доріжки.
На стінах – старовинні вишиті картини. Все воно – також із далекого дитинства
Віталія Хвищука.
Холодильник,
який помічаємо в наступній кімнаті, – то вже відлуння радянської доби, років
так 70-х. А останні двері ховають розкіш, яку хіба компартійні боси собі
дозволяли, – баньку!
–
Пам’ятаєте фільм «Ирония судьби»? От і ми з друзями любимо попаритися. Ще й
потім у сніг шуганути, – пояснює господар.
Однак
теплої пори замість «у сніг» товариші вмощуються в саморобній альтанці та за
картами чи доміно про політику балакають. Не дарма на столі гармата, на
південний схід повернута.
– Сам
змайстрував, – хвалиться Віталій Хвищук. – Не було що взимку робити, от і
працював. До речі, коло хати на траві бачили шахи величезні? Теж моїх рук
справа. А он цей декоративний млин разом із сином виготовили.
Крутнувши
вітряка, господар відкриває потаємні двері та кличе заглянути. Бо там, виявляється,
жорна стоять ХІХ ст.!
– Коли
до мене гості на відпочинок приїздять, за кожну старовинну річ розпитують. То
я, щоб по сто разів те саме не розповідати, біля експонатів таблички повісив:
звідки раритет, який вік орієнтовно має, ким виготовлений. Таку-собі паспортизацію
зробив, – пояснює. – До речі, є в мене гончарний круг, у селі Дубечному Старовижівського
району куплений. Так-от, він виготовлений зі шматка збитого у війну німецького
літака. Принаймні таке розповідав дідусь, у котрого цей гончарний круг купив. І
той же дід зробив мені акцію: подарував глиняного глечика, якому теж
невідь-скільки століть.
– А це
що за хата під очеретом? – показую на ще одну споруду на обійсті Хвищуків.
– Я її «Теремком»
називаю: маленька, симпатична і дуже компактна, – на підтвердження цього
Віталій Павлович відчиняє двері будівлі, яка чимось нагадує театральну
декорацію.
Всередині
дійсно затишно: мале віконце, два ліжка, тумбочки, пастельного кольору
інтер’єр.
– Цей «Теремок»
буквально за день змайстрував, – провадить оповідач. – Бо вийшло так, що зателефонували
до мене молодята зі Львівщини: мовляв, хочемо подалі від цивілізації медовий
місяць провести. От я і вирішив їм весільний презент зробити. Навіть човна
придбав, аби могла собі парочка ввечері на озері покататися.
Таким
чином благородна справа почала господареві дивіденти приносити.
–
Звісно, за прибутковий рівень мова не йде. Але друзі, куми, знайомі знайомих
щиро дякують. Бо тут не просто в озері купаються чи свіжим повітрям дихають.
Відпочити від цивілізації, духовно з’єднатися з минувшиною, походивши босим по
росі, набратися енергії землі – ось те, що за жодні гроші не купиш! – говорить співрозмовник.
А що вже
казати за свіжі пироги, хліб із печі, яйце прямо з-під курки, якими городських
гостей любить частувати Віталієва мати.
– Ще ні
разу не було, щоби тут хтось відпочивав, а ненька домашніми смаколиками не пригостила.
Я тільки дивуюся, як у 73 роки в неї енергії на все вистачає, – з любов’ю каже
Віталій Павлович. – Та що дивуватися гостям, коли недавно заготівельник
металобрухту зайшов, а вона питає, чи з дороги не голодний. І доки тато шукав
непотрібне залізяччя, мама заготівельнику картоплю смажила.
Щойно за
жінку згадали, як вона й сама на порозі з’явилася. Побачивши гостей, стала сина
картати:
ой-не-попередив-а-вона-ж-корів-пасе-і-нічого-такого-не-наготувала-то-хоч-макарону-нагрій-та-тушонки-принеси-і-кави-не-забудь-зварити-бо-їй-треба-свиньом-давати.
І
невдовзі сало шквариться, яйця б’ються, домашній хліб нарізається, старики розпитують
про новини з Луцька, бідкаються: «Хоч би ни война». І мимохіть дійсно
повертаєшся в минуле. Навіть без машини часу…
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.