Двоюрідну
сестру бабусі Едуарда Гриневича – Степаниду Неципорик – спалили живцем червоні
партизани, спершу обмотавши вишитими рушниками за те, що носила українську ідею
в серці. Тому мама Героя Небесної Сотні з Любешівщини вважає, що сина кликала
на барикади кров предків, відданих Україні.
29-й
день свого народження 31 травня Едуард Гриневич міг би відзначити у колі найщиріших
друзів у старій дідівській хаті, де любив проводити час. Але сталося інакше:
бій за боєм, остання і найвища барикада, постріл снайпера у скроню – і… кожен
його наступний день народження стане днем спомину.
Деревок.
Село, яке від 20 лютого ц. р. означене на карті України як той клаптик землі,
де спочив один із Небесної Сотні. Три місяці минуло після розстрілу на Майдані.
Пам’ять про Героїв припала першим порохом буденності, народна рана, що
гуртувала велелюдні похоронні процесії під синьо-жовтими стягами, уже не так
болить. І тільки серця рідних досі кровлять.
…Мама
Едуарда Гриневича, якого у Деревку називаються просто Едіком, зустрічає нас на
подвір’ї дідівської хати, де зростав батько Едуарда. Сама Світлана Іванівна
живе в іншій оселі, а син любив проводити свій час саме тут: дерев’яні стіни,
сині віконниці, стара дровітня, сусідський «журавель» зігнувся над кадубом і густий
спориш стишує ходу кожного, хто сюди йде… А після загибелі Едіка сюди приходить
чимало людей. Саме ця хата «приймає» журналістів, політиків, активістів
громадських організацій, представників благодійних фондів… Тут ніби двічі
спинився час: уперше, десь на початку ХХ ст., коли ці стіни виросли, щоб
виколисати не одне покоління поліщуків, удруге – на початку ХХІ, коли серце
Едуарда перестало битися на Майдані. А тут усе так, ніби воно ще й досі б’ється…
Ніби вчора він працював за столом. Ніби це він сам залишив ноутбук відкритим.
Ніби хвилину тому грав на старій гітарі, що тепер припадає пилом на шафі. В
офісних меблях, які колись стояли в магазині Едуарда Гриневича у Любешові, де він
торгував усіляким приладдям до мобільних телефонів та заодно ремонтував їх,
Світлана Іванівна розташувала десятки світлин, іконки, особисті речі й великий
портрет сина, оперезаний чорною стрічкою, перед яким скляночка води і скибка
хліба.
Ненька
Героя – жінка скромна і відкрита для людей. Але здається і принциповою. Саме
вона за деякий час після 20 лютого поїхала в Київ відстоювати (навіть в прямому
ефірі «Громадського») інтереси рідних Небесної Сотні, для яких «Фонд громади Приірпіння»,
що збирав кошти від людей на підтримку осиротілих сімей, а потім прагнув спрямувати
на інші цілі. Каже: не має бажання закриватися в собі. Бо – «коли говорю, стає
легше». Тому вона зовсім не проти, аби до Едіка йшли і йшли…
Ця
жінка дітей (а крім сина, є ще й донька Тетяна) на ноги піднімала фактично
сама, бо з чоловіком розлучилася. Деякий час родина жила у смт Люблинець на
Ковельщині. А потім переїхали на малу батьківщину – в Деревок. Не розкошували:
«Він усе хотів вирватися, а я не мала як дітям помогти, – бідкається зчорніла
від горя ненька. – Вчитися його заставляла. Сама все життя книжки читала,
думала: вони мене спасуть. Але його виховувала матеріалістом. Щоби легше було.
А вийшло: вмер за ідею».
Після
школи Гриневич вчився у ПТУ. Якось, зі слів мами, копав картоплю у селі, носив
мішки, носив, а тоді кинув їх і каже: «Все! Останній день я тут!». Після чого
поїхав у Ковель шукати роботу. Далі захопився мобілками, працював у Луцьку в
мобільних салонах. Ще згодом сам вступив до Рівненського гуманітарного
університету, сам і за науку платив. Далі якось надумав організувати власну
справу – магазинчик у Любешові. Мама на ту пору вже в Одесу їздила торгувати,
тож частково помогла з грішми.
«Важко
йому було те все робити самому. І конфліктів вистачало з конкурентами, і навіть
суди були. Потім якось сказав, що одружується. Правда, не вийшло у них. Різні
були. Свати пробували вговорити, щоб жили. А я кажу: «Ні. Нема толку, то
розлучайтеся». Може, й винна. Пробач, сину. Він мені дорікнув якось, що цього
не простить», – знову втирає сльози жінка.
Едуард
Гриневич не був запеклим націоналістом. Носив у собі українську ідею тихо. Поділяв
позиції «Свободи» (8 років був членом цієї партії). Хтозна, може, озвалася у
ньому кров предків, бо в родині вже були ті, хто віддав життя за Україну,
розповідає Світлана Гриневич: «Бабуся розказувала: у війну в нашому селі
партизани собі б’ють, німці собі, а поляки ще й собі… Люди всі втікали в ліси.
В УПА тоді була двоюрідна сестра моєї мами – Степанида Неципорик – та її брат. На
околиці села жив чоловік Павло, який видавав наших партизанам. Степанида
захворіла і вийшла з лісу, щоби в лікарню піти в Камінь-Каширський. Сховалася
потім у хаті, накрилася подушками, але оцей чоловік із нашого села її побачив і
видав. Прийшли партизани, забрали, живій відрізали груди, обв’язали вишити
рушниками і підпалили у центрі міста. Потім цей Павло ще й розказав партизанам,
де наша хата, вони і її спалили…»
Про
ці сторінки родинної історії, як і про той страшний і вже хрестоматійний
випадок, коли федоровці на Іллі 43-го влаштували каральну акцію для селян із
Деревка, яку радянська пропаганда донедавна приписувала «бандерівцям», Едуард,
безперечно, знав. Було з чого робити висновки. Розуміння патріотичної ідеї до
нього прийшло в дорослому віці.
«Якось
читає новини і каже: «Ні. Україна буде. Ми таки його (Януковича, – авт.)
скинемо». Я тоді ще спитала іронічно: «Ти його скинеш? Та хто ти такий?». Отак…
Бог забирає кращих. Правда ж?» – питає у мене ненька, помітивши, що я пильно
вглядаюся у фото… А тоді додає: «І чого він пішов на барикаду? Я там була, то
найвища точка. Тож впади з іншими разом. Ні, піднявся – і вперед…»
Разом
зі Світланою Іванівною йдемо на цвинтар. Над вінками між соснами до сонця
тягнеться український прапор. Могила Гриневича – перша при вході. Минув, дякувати
Богові, час, коли хоронили українських повстанців при дорозі, десь у куточку на
подвір’ї церкви або на задвірках цвинтаря, як це було трохи менше століття тому…
Поправляючи стрічки та квіти, ненька згадує про квартиру, яку купила недавно за
кошти, надані різними-різними благодійними організаціями (поки з Державного
бюджету обіцяної матеріальної допомоги родини загиблих не мають). «Подарила
йому, на день народження. Ой… Подарила (плаче, – авт.)… Він так старався
заробити на краще життя. Тепер буде де в Луцьку спинитися. У центрі й до могили
Василя Мойсея близько. Я його там часто провідую. Не забувайте наших хлопців…»
– просить на прощання.
Земляки
гарно відгукуються про свого Героя: «Його не бачили у поганому настрої, –
розповідає сільський голова Віталій Шостак. – Якось так склалося, що у всі роки
Деревок був поміркованим у політиці. Коли у столиці палав Майдан, селяни
сприймали його по-своєму. Чекали, здавалося, що ось-ось там розберуться і все
буде добре. Переживали, звичайно. Уже ближче до 20 лютого люди стали казати, що
наш Едік їздить на Майдан. Але він того не афішував. Взагалі він із багатьма
земляками спілкувався, бо до нього зверталися з ремонтом телефонів чи коли з
комп’ютером щось… А як нам подзвонили, що Едіка вбили, то село немов принишкло.
Якось усі відразу посерйознішали. А тоді… Тоді були похорони. Такі, яких Деревок
ще не бачив».
Іменем
Гриневича назвали площу в центрі села. Однією окраїною вона впирається у
церкву, іншою – у школу. На порозі школи випадково стрічаємо класного керівника
Едуарда вчительку української мови та літератури Марію Кравчик:
«Хоч
багато років минуло, але цей учень мені запам’ятався. Був завжди усміхненим,
щирим, – каже та. – Скромність у характері переважала. З ним ніколи я не
проводила виховні бесіди про поведінку. Хоч вчився так собі. Велику роль у його
вихованні відіграла мама. У них у родині з величезною пошаною ставляться до
вчителів. На своїх уроках про Небесну Сотню і Гриневича згадую часто. Але,
знаєте, дітям він був просто Едік… Наш Едік. Такий, як усі. Та ось коли
недавно п’ятикласники мали завдання написати твір-мініатюру про те, чиїми
іменами гордиться наша держава, то багато хто написав і про нього».
Шанувати
пам’ять про Гриневича – важливо, ще важливіше – винести із неї правильні уроки.
Прокласти кожному свою дорогу до Гриневича, до розуміння його подвигу, а звідти
– до такої України, за яку він боровся.
…А
реальна буденна дорога до Героя – у ямах та вибоїнах, щербата, мов старенька
бабця, та й слугує вже понад півстоліття. Тому кожен, хто їде до могили
Гриневича, має завжди «час для роздумів». Місцеві ж його взагалі мають –
чималенько, бо вони так часто 3 км від шляху до села долають пішки. За іронією
долі, дорогу, що нині веде до Героя, планували асфальтувати у 2014-го… Ситуація
неабияк допекла: із села можна виїхати лише двічі: о 4-й ранку до Луцька та о
8-й до Любешова. Торік над тим шляхом навіть акації позрізали. Мали люди надію побачити
довгождане асфальтне полотно, та воно, кажуть, уже пішло прахом.
Але,
мабуть, таки перша дорога, яку після «генерального прибирання» в усіх державних
коморах збудують на Любешівщині, мала б вести до Деревка. Туди, де напочатку
села є могила, увінчана синьо-жовтим стягом із написом «Герої не вмирають».
Олена
ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.
