Він народився 5 березня
1968 р. у с. Галичани Горохівського р-ну, а після отримання атестата зрілості в
сільській школі – здобув вищу освіту 1992-го у Волинському державному
педагогічному інституті ім. Лесі Українки за спеціальністю «Історик, викладач
історії».
Він служив у війську та
побував у таких «гарячих точках», про які багатьом відомо лише з чужих
розповідей.
Він завжди був українським
патріотом, а тому зовсім не випадково засновував із нині, на жаль, покійним
головою Братства вояків ОУН-УПА ім. Клима Савура Мелетієм Семенюком Конгрес
українських націоналістів, а потім реалізовував себе в лавах Української
народної партії.
Він пройшов школу органів
місцевого самоврядування, тож недарма очолював у Луцькій міськраді один із
ключових департаментів, що, до речі, зовсім не заважало у вільний від роботи
час займатися унікальними для України гуманітарними проектами.
2009-го закінчив навчання
у Національній академії державного управління при Президентові України,
спеціальність – «Державне управління», і тепер він – магістр державного
управління.
Він – один із тих, хто
творив Революцію гідності не за чужими спинами, а в передових лавах борців за
істинну свободу та незалежність нашої держави.
Тож кого саме ми маємо на
увазі, коли говоримо про одного з голів райдержадміністрацій, чия кандидатура
під час попереднього обговорення не викликала ні в кого жодних зауважень?
Говоримо про Сергій
Годлевського, який ось уже як понад два місяці очолює виконавчу владу
Горохівщини. А коротко розповівши про Сергія Сергійовича, пропонуємо детальніше
дізнатися про його світогляд у розмові, яка відбулася буквально напередодні
виборів Президента.
– Що найважче?
– Навіть не знаю… Ніколи в
житті не сприймав якесь призначення ніби це певні лаври чи індульгенції.
Погодився на пропозицію очолити виконавчу владу рідної Горохівщини в час, коли
державі дуже важко. Коли, наприклад, бюджет не тільки не перевиконується, а
існують значні труднощі з його наповненням та здійсненням платежів через
Держказначейство…
– Значить, за комфортних
умов могли призначити іншого. А коли такі обставини, тоді й потрібен Сергій
Годлевський…
– Дійсно, в кадровому резерві
є, мабуть, і розумніші, і спритніші, і більш «покладисті» люди, котрі могли б
замість мене прийти на цю роботу… Але я розмірковував так: просто сидіти і
чекати, коли в Україні щось зміниться на краще, а коли щось не так, то йти на
барикади – це звичайно, добре. Але ще краще та відповідальніше – братися за
конкретну ділянку та відповідати за результати роботи. Я не прийшов у район, а
повернувся на рідну землю.
– Усіх проблем одночасно
не вирішиш, тому розкажіть про пріоритети. Наприклад, про ідею відновлення
роботи цукрового заводу: з чого почали?
– Найперше, запросив усіх
дотичних до цієї проблематики власників та держслужбовців на нараду. Звичайно,
серед них був і Мар’янівський селищний голова. Запитав у присутніх, що як
керівник виконавчої влади району повинен зробити, аби підприємство знову ожило?
Переповідати сутність дуже тривалої розмови не варто, але підсумую так: вже є
розуміння всіх зацікавлених сторін, щоби завод відновив переробку цукрових
буряків. Починаємо працювати далі: подав доповідну записку голові
облдержадміністрації Григорієві Пустовіту, пояснив ситуацію заступникові голови
облради, далі звертатимуся, наприклад, до всіх народних депутатів, які мають стосунок
до Волині, з проханням посприяти у вирішенні цілої низки питань.
– Чому така увага до
одного заводу?
– Мар’янівка – це єдиний
населений пункт Горохівщини, де переробне підприємством і було утворювачем
самого селища. Наприклад, якщо існувало якесь село, то потім воно обростало
певними сільськогосподарськими комплексами. А тут було зовсім по-іншому:
споруджували цукровий завод і «під нього» будували всю інфраструктуру. Тому
якщо діяльність підприємства зупиниться остаточно, то під загрозою і
електропостачання, і система водогонів, і багато чого іншого та вкрай
необхідного для життєдіяльності Мар’янівки. Проблема стає складнішою чи не
щодня ще й тому, що висококваліфіковані кадри, які два роки не мають роботи,
починають шукати кращої долі за межами району. Тому треба все вирішити якомога
швидше!
– Коли завод оживе?
– На цей рік – однозначно не
встигнемо. Хоча б тому, що немає достатніх посівних площ, урожай із яких могло
б переробляти підприємство. Мрію про те, щоби горохівські цукровари запрацювали
в наступному році.
– Народ каже, що очікували
від Сергія Годлевського рішучих кадрових змін. Але минуло трохи часу, і вони не
відбулися… Тут кадри такі хороші чи у вас просто руки не доходять із ними
розібратися?
– З кадрами виходить трохи
інша фокусація уваги. В Україні й так проблем організаційного характеру
вистачає, а коли ще почати «революцію» в окремо взятому районі, то може повний
хаос виникнути. Подивіться самі: досі я працюю без жодного заступника! Думаєте,
це додає позитиву? Люди ж ідуть і йдуть на прийом, усіх маю прийняти і
принаймні вислухати. А ще ж скільки інших невідкладних обов’язків є в голови
райдержадміністрації!.. Тому я – за кадрові зміни, але і за системність та
доцільність у цьому процесі. Якщо зараз ті чи інші держслужбовці намагаються
ретельно виконувати свої повноваження, то на підставі чого їх маю звільняти? Це
якби був закон, наприклад, про люстрацію, то тоді можна було б розглядати долю
тієї чи іншої людини інакше… До речі, коли буде цей закон, готовий пройти
люстрацію першим.
– Нашіптують, хто поганий?
– От чого не сприймаю, так подібних
«доброзичливців»! Усе має бути документально підтверджено…. Плюс активною та
аргументованою має бути позиція громадськості. Врешті-решт, скажу якщо не за
всю нову виконавчу владу, то за себе особисто: Годлевський не є більшовиком,
який усіх неугодних буде виселяти «на білі ведмеді» чи розстрілювати без суду
та слідства!
– Яка доля вашої
попередниці Жанни Савчук?
– Жанну Євгенівну за два
місяці роботи я бачив лише один раз, під час засідання бюджетної комісії
райради, куди вона входить як депутат. Інших контактів не було.
– Як складаються стосунки
з райрадою? Бо скрізь на Волині виникла доволі парадоксальна ситуація:
виконавча влада змінилася майже на 100%, а представницька залишилися такою, як
і раніше… Це як повторний шлюб: наречена – нова, а молодий – не першої свіжості…
– Я спілкувався з головою
райради Леонідом Андрійчуком, з низкою депутатів і з очільниками районної
організації об’єднання «Майдан». Сказав їм відверто: зацікавлений у тому, щоби
обраний людьми депутатський корпус працював ефективніше, але не збираюся
депутатів перегинати через стіл і силою вказувати, як їм діяти. В мене інше
бачення на співпрацю з органами місцевого самоврядування. Наприклад, під час
урочистостей з нагоди 9 Травня я попросив, щоби спершу виступив Горохівськимй
міський голова Віктор Годик, потім – голова райради Леонід Андрійчук, і вже
потім – я як голова райдержадміністрації. Знаєте чому? Бо їх обирали люди
напряму, а мене – призначили. Взагалі, хочу, щоб у районі кожен займався своїм
ділом. Наприклад, аби працівники культури займалися музикою чи образотворчим
мистецтвом, а не були безплатними агітаторами якоїсь партії. Тому я не вважаю
нормальною ситуацією, коли попередня влада записала в Партію регіонів фактично
усіх директорів шкіл. А тепер вони відхрещуються від регіоналів, щось
пояснюють…
– Від репресій за
партійною ознакою утрималися?
– Знаєте, не це має бути
головним. Після Майдану люди вже по-іншому дивляться, наприклад, на проблему
співіснування різних православних патріархатів чи на якісь партійні прапори… Люди
наші дуже розумні, вони вже зробили правильні висновки.
– Пане голово, хочу почути
вашу думку про середньостатистичного горохівчанина? Який він і ззовні, і
зсередини?
– О, ви цікавитеся темою,
розвиваючи яку я можу викликати дуже бурхливу реакцію! Бо горохівчани – люди
специфічні: щось не те про земляків скажеш – і чекай гарячих коментарів! Але
спробую. Наші люди – це суміш гарячої галицької крові і холодної волинської
розсудливості. Оце співіснування вогню і льоду всередині кожного горохівчанина
(це й мене стосується!) – щось унікальне та незбагненне. Тут не так просто жити
й працювати. Кожного керівника дуже ретельно пильнують і тримають у потрібному
тонусі. Рідні мої земляки з предка-віку жили на найкращих українських ґрунтах,
отже – були самодостатніми господарями та психологічними одноосібниками, які
давали собі ради без сторонньої допомоги. Тут немає почуття великого
колективізму, бо в кожного – власна ментальність. Горохівчани ніколи нікуди не
підуть після першого заклику, навіть дуже голосного. Натомість усе розміркують,
обговорять, а вже потім – до справи, обов’язково – з певними зауваженнями до
початкового варіанту. І то так беруться, що начувайся! Плюс до всього – тут
завжди люди не тільки набували матеріальних статків, але й думали про освіту та
мораль. А кілька поколінь освічених людей – це велика сила! Мало того: маємо
таке унікальне явище як горохівські та берестечківські міщани. У корінних
представників цього етносу навіть прізвища на «ич» закінчуються, тобто кожен –
сам собі шляхтич. Тож мешканці мого району знають собі високу ціну й вимагають,
щоби всі довкола були не гіршими, а кращими. Про що казати: навіть звичайний
окраєць хліба подається так, ніби він – найкращий у світі?!
– Як працюється з такими
цікавими людьми в умовах не лише фінансової та економічної розрухи, а фактично
війни на Сході держави? Мало того, за обставин, коли на найвищих рівнях
високопосадовці неодноразово говорять про те, що районні державні адміністрації
буде взагалі ліквідовано?
– Треба реально подивитися на
реальний стан справ у країні, і тоді матимеш реальне уявлення про те, що
відбувається зараз і що буде за якийсь час… Мені важко сказати, як функціонує
районна виконавча влада за інших умов, адже я працюю на посаді голови
райдержадміністрації вперше в житті. Як-то кажуть, немає з чим порівнювати… Те,
що є, я прийняв таким, яким воно було. Мабуть, мені так на роду написано, що
приступав до роботи за обставин, які були далекі від ідеальних. Так і тут: ішов
на цю роботу працювати, а не шукати теплого місця за сприятливих умов, коли,
наприклад, бюджет перевиконується, а в суспільстві панує спокій та гармонія.
Але, мабуть, тим і цікавішою стала праця на такій відповідальній посаді, що
вона збіглася справді з доленосними та кардинальними змінами в усьому
українському суспільстві.
Нещодавно зустрічався з
представниками молоді. Говорили про Україну та Європу, про процес
євроінтеграції, про виклики на цьому шляху та про перспективи. Боже, які
світлі, розумні та незаангажовані в мене виявилися співрозмовники! Тому
наприкінці зустрічі я чесно сказав: в цю хвилину ще не можу сказати, хто з
присутніх в майбутньому буде керувати виконавчою владою Горохівщини, але точно
знаю: це буде хтось із них! І яка різниця, очолить ця людина
райдержадміністрацію чи райвиконком?
– У принципі, жодної… Але
ви особисто за нинішню конструкцію владної вертикалі чи за надання більших прав
територіальним громадам, коли ради формуватимуть виконкоми, а депутати
голосуватимуть за голів виконкомів?
– Чітко знаю, що розширення
прав місцевого самоврядування в усіх сферах – це європейська практика. І нам її
треба активно застосовувати. В тому числі й у сфері
адміністративно-територіальної реформи. Маємо проаналізувати, чи потрібна нам
така величезна кількість сільських рад, яка існує зараз?
– І справді: навіщо їх
стільки? При тому, що більшість не може заробити грошей навіть на оплату праці
місцевого начальства…
– Маємо зробити ефективною та
самодостатньою модель влади на місцевому рівні. Ви ж знаєте, що після реформи в
сусідній Польщі укрупнення місцевих рад та створення на базі кількох із них
потужних гмін дало позитивний результат! Насамперед, фінансовий та
організаційний.
– Але люди кажуть, що за
довідками далеко буде їздити…
– Послухайте, скільки ми
будемо жити як заручники різноманітних довідок?! Зараз такі засоби комунікації,
що ту чи іншу інформацію стає дедалі легше отримувати в електронному режимі.
Настане скоро час, коли паперових носіїв інформації (тих самих довідок,
наприклад!) буде обмаль! І погодьтеся ж, що сільрада не повинна існувати лише
для того, щоби її апарат займався виключно створенням якихось довідок!
– Сергію Сергійовичу,
скільки на Горохівщині самодостатніх сільрад?
– Фактично лише дві:
Цегівська і Перемильська. Окрім того, є органи місцевого самоврядування, що розташовані
на території, де функціонують успішні та потужні сільгосппідприємства. Їхні
керівники можуть собі дозволити взяти додаткові клопоти та забезпечувати всім
необхідним базові органи самоврядування.
– Що дасть укрупнення
сільрад?
– Насамперед, це наповнить
ідею самоврядування реальним змістом та дозволить зекономити багато бюджетних
коштів. А гроші будуть використовуватися не на утримання апарату сільрад, а на
реалізацію тих чи інших програм, необхідних жителям району. Наприклад, пора вже
на Горохівщині спорудити сучасні сміттєзвалища.
– А їх тут хіба нема?
– Офіційно жодного придатного
для експлуатації не існує! Для спорудження одного треба, за найскромнішими
підрахунками, 200 тисяч гривень. Де їх узяти, коли нічого не змінювати? Я вже
не кажу про буквально гігантські видатки, котрі необхідні для ремонту місцевих
доріг, стан яких і в нашому районі, і в усіх інших дуже далекий від ідеального.
Неминуче постає й проблема реформи освітньої ланки, коли слід не тільки
відкривати нові школи та гімназії, але й забезпечувати транспортне сполучення
цих закладів із невеликими селами, де, наголошую, в жодному випадку не можна
просто повісити замка на двері школи, а слід подбати, який заклад буде з
користю для громади там функціонувати. Бо життя в селі навіть після закриття якоїсь
школи не повинне зупинятися! Наприклад, два роки тому у цьому селі закрили
малоперспективну школу. А споруда – залишилася. Довкола ж просто мальовничі
місця. Там лілії білим килимом укрили заплаву Стиру, а щупаки ледь не на берег
вистрибують! То хіба маємо право повісити на цей будинок замок і чекати, поки
він зруйнується? Тому, спілкуючись із представниками Генконсульства РП у
Луцьку, я висловив ідею: спільно провести реконструкцію цього об’єкта і, як у
Костюхнівці Маневицького району, створити міжнародний культурно-освітній центр,
який би міг увесь рік. Скажіть, навіщо кудись далеко їхати нашим учителям на
семінари чи наради, коли в Липі вони могли б змістовно поспілкуватися і гарно
відпочити?
– Відомо, що своїм розумом
та руками ви доклалися до гідного облаштування великої кількості православних
кладовищ, які розташовані на території Люблінського воєводства. А в рідному
районі щось подібне будете реалізовувати?
– У Берестечку біля древнього
римсько-католицького костьолу маємо місце, де колись було спільне поховання
вояків армії Української Народної Республіки Симона Петлюри та
військовослужбовців Війська Польського Юзефа Пілсудські, які загинули тут під
час більшовицько-польської війни у 1921 р., обороняючи Україну та Європу від
червоної навали в образі кавалеристів Семена Будьонного. Цих героїв настав час
гідно вшанувати. Як, зрештою, і подбати про капітальну реконструкцію самого
костьолу, збудованого ще в 1711 році, адже він зазнав велетенських руйнувань
під час Другої світової війни. З цього приводу я вже також мав предметну
зустріч із польськими колегами, увагу яких я звернув на необхідність пошуку
коштів у РП для завершення всіх робіт.
Дуже хотілося б, щоби ці та
інші задуми таки реалізувалися.
– Дай Боже. Бо, образно
кажучи, не цукром єдиним має жити Горохівщина.
Розмовляв Володимир
ДАНИЛЮК.
Фото прес-служби Горохівської райдержадміністрації.