П’ятеро
волинян, які вижили після жорстокої розправи, вже в Луцьку: заліковують рани. І
на рідній землі у солдатських снах – тільки мирні мотиви…
Ці
хлопці ще досі не можуть відійти від пережитого. Навіть згадувати не хочуть
побачене. Хоча поглядом розповідають більше, ніж устами. «Все добре. Йдемо на
поправку», – без зайвих емоцій кажуть відвідувачам, серед яких не лише рідні чи
журналісти, а й найвище керівництво Волині – голова облдержадміністрації Григорій
Пустовіт і голова облради Валентин Вітер.
Як Григорій
Олександрович, так і Валентин Степанович прекрасно розуміють, у якому стані
перебувають поранені під Волновахою. Адже Григорій Пустовіт – колишній кадровий
військовий, офіцер, сам неодноразово лікувався в обласному військовому
госпіталі. А Валентин Вітер – лікар за фахом, який під час обходу й питання ставить
відповідні: яке поранення? Чи зачепило кістку? Яка температура тіла?
– Життю
та здоров’ю хлопців уже нічого не загрожує, – повідомляє начальник госпіталю, полковник
медслужби, заслужений лікар України, висококваліфікований хірург Олександр
Хоменко, який «школу екстремальної медицини» почав ще в Афганістані, а потім не
одному солдатові врятував життя та здоров’я вже в нашому госпіталі.
– Щодо
поранень, то в чотирьох бійців поранення осколкові, в одного – кульове.
Сьогодні робив перев’язку – все добре. Двом пацієнтам рани вже зашили, трьом
іншим – найближчим часом, – констатує.
Оскільки
щоденне перебування хлопців у госпіталі обходиться в немалу копійку (про це
«Волинська газета», до речі, сповістила ще 29 травня ц. р. у статті «Врятувати
поранених!»), то в черговий зі своїх візитів Григорій Пустовіт разом із
Валентином Вітром та керівником ДВТП «Волиньфармпостач» Михайлом Півнюком
привезли на потреби госпіталю чималу партію медикаментів. За що і начальник
медзакладу, й пацієнти щиро подякували, адже в руках лікарів хлопці
перебуватимуть іще не менш як два тижні. А от про те, скільки заживатиме
психологічна травма, відповісти не береться ніхто.
–
Картина, яка постала перед нами на світанку 22 травня, не забудеться ніколи, –
зізнаються співрозмовники, чиїх прізвищ ми свідомо не називаємо, щоби не
накликати якоїсь біди з боку бандитів.
Григорій Пустовіт, Валентин Вітер, Михайло Півнюк, Олександр Хоменко.
Познайомившись
ближче, дізнаюся: всі вони – майже ровесники: 1983 – 1985 років народження.
Жили та працювали в Луцьку, Володимирі-Волинському, селищі Жовтневому на
Іваничівщині, селах Сьомаки (під Луцьком) і Знамирівка (Ківерцівський р-н).
Одні вже встигли одружитися, навіть на діток розжитися. А от 22-літній Саша із
Володимира-Волинського ще холостякує. Тож до нього саме завітали сестра з
кумами та їхньою маленькою донею.
До речі,
саме Саша із п’яти поранених під Волновахою здається найбільш комунікабельним
та оптимістичним. Можливо, вік молодий на це вплинув, а може – характер.
Словом, боєць із охотою розповідає про те, що вже встиг опанувати робітничий
фах, а зараз – на третьому курсі географічного факультету СНУ ім. Лесі
Українки.
– Коли
прийшла повістка, ми дуже не хотіли його відпускати. Плакали, ніби передчували
біду, – обнімаючи Сашка, зізнається його сестра. – Але він у нас такий: якщо
треба йти – за чужими спинами ховатися не стане.
От і
пішов. Із 10 квітня на полігоні тренувався стріляти, а після передислокації з
Дніпропетровщини опинився в Донецькій обл.
– Я не
скажу, що всі місцеві до нас погано ставилися. Десь п’ятдесят на п’ятдесят.
Були люди, які відверто казали: зла на нас не тримають, але допомагати бояться
через помсту сепаратистів. Окремі приходили, воду мінеральну приносили. Чи вони
дійсно співчували, чи навпаки – розвідували обстановку в нашому таборі? Хтозна.
Тепер уже нічого не змінити…
Правдивість
його слів підтверджує і зовсім свіжа новина з Донбасу: місцеве населення
Волновахи постановила на місці бою встановити обеліск на честь усіх українських
солдатів, які вступили в нерівний бій із бойовиками та терористами!
З кривавої
розправи вдосвіта 22 травня солдат пригадує найбільш вражаючі деталі. Але й
досі, каже, не може усвідомити, що це сталося з ним і в реальному житті.
– Я спав
у наметі, як почув стрільбу. Спершу не зрозумів, що діється. Але постріли і вибухи
продовжувалися. Ми схопили автомати. Почали відстрілюватися. Хоча розуміли, що
то марно. Нас закидали гранатами. По нас цілили снайпери. Оточили з усіх сторін
і вбивали, вбивали, вбивали… Мене осколком ранило в руку, плече, сідниці.
Кругом стогін, крики. В якусь мить підбіг наш боєць. Простягає обидві руки:
«Перев’яжи!». І ті шматки м’яса, причеплені до його кісток, досі стоять перед
очима…
На
відміну від ситуації в Луганську, коли медики не захотіли допомогти пораненому
волинянину з Національної гвардії, у Волновасі нашим бійцям помагали не лише
медики, а й цивільне населення. І за це Саша передає подяку:
– Того
бійця, якому пошматувало обидві руки, тамтешній уже старшого віку чоловік завіз
до райцентру власним транспортом. Та й машини «швидкої» прибули на місце події
за хвилин десять після того, як із поля бою втекли сепаратисти.
На
запитання, чи мучать уночі кошмари, чи тут, у госпіталі, хлопці не кричать
спросоння, Саша відповідає:
– Ті, хто
зі мною в палаті, ніби тихо сплять. Та й мене, слава Богу, жахіття не мучать.
Спочатку взагалі нічого не снилося., ніби в темряву провалювався. А тепер бачу
рідну домівку, маму з татом, друзів, – усміхається.
Нещодавно
рідні нарешті побачили сина. Мама, звичайно, плакала. Батько її заспокоював, а
сина підбадьорював: «Уся родина тобою гордиться! Тримайся. Ти – молодець!».
І такі
слова – подяки та шани – хлопці чують ледь не щодня. Адже їх провідують навіть
не знайомі раніше люди.
– Ці
хлопці проявили сміливість та відвагу. Усвідомлюючи всю небезпеку, вони не
втекли, не зрадили. І щоб їм допомогти, вся Волинь об’єдналася довкола спільної
біди. Бізнесмени, меценати, обласна влада допомагають фінансово, закуповують
бронежилети й медикаменти. А згадайте, як усім миром ремонтувалася військова
техніка, що зберігалася у Володимирі-Волинському! Якщо підрахувати, то за
останній час волиняни спрямували на потреби армії близько 10 млн грн. Біда
змінила всіх нас, заставила бути милосердними та згуртованими. І підтримка
наших військовослужбовців – як матеріальна, так і психологічна – триватиме
надалі, – наголосив Григорій Пустовіт, спілкуючись із військовослужбовцями та
військовими медиками.
Користуючись
нагодою, ми поставили Григорієві Олександровичу питання, з якими на адресу
«Волинської газети» звертаються наші читачі.
Зокрема
поцікавилися: чи залишиться за мобілізованими місце роботи чи навчання,
заробітна плата і якщо так, чи повинні роботодавці подавати або отримувати у
зв’язку з цим якісь документи? Турбує людей і те, чи продовжать мобілізованим
пільги щодо повернення банківських кредитів.
– З
банками вже вирішується питання щодо кредитів. Фінансові установи демонструють
розуміння проблеми. Щодо робочого місця, то воно має залишатися за
мобілізованим стільки часу, скільки військовослужбовець перебуватиме при
виконанні. Так само Закон України передбачає збереження за мобілізованим середньої
заробітної плати з останнього місця його працевлаштування. А якщо керівник
дозволить собі звільнити військовозобов’язаного, то, вважаю, таким чином
поступить по-зрадницьки і матиме суспільний осуд! – акцентував голова
облдержадміністрації. – Отож, бійці мають бути впевнені: по завершенні Антитерористичної
операції вони зможуть повернутися на свої робочі місця чи в студентські
аудиторії.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.
