«На холєру» мені така гуляща?

Дід
Степан – жартівник іще той. Він не те що у кишеню за словом не полізе, а те
слово з кишені у кого хоч дістане, в кольорову обгортку загорне, припудрить,
припарфумить – от вам і байка. Але то розуміють ті, хто діда Степана знає не
перший день, а сторонньому його жарти – чистої води правда.

Був
день виборів. Дідусь – при повному параді, навіть краватку вчепив на клітчасту
сорочку. Маринарка часів славних «совєтів» давно стала завелика – старенький
довгий час живе сам – дружина померла, діти далеко, тож супчиками й іншими
смачненькими витребеньками його балувати нікому. От і, перебиваючись із хліба
на сало, схуд до неможливого. Ще й старість добряче постаралася: дідові Степану
уже давно за 80 перегнуло.

Балакаємо.

«Ти
знаєш, доцю, – серйозно так каже дідусь, – вчора мені така файна жінка пісьмо
прислала. Я тако почитав, слухай-но, добре пише. «З любов’ю», – в кінці. Я ото
тільки думаю: звідки вона знає, шо я сам давно, шо мені жінка конче треба. Але
то таке. Я хутко в хаті поприбирав, вулицю підмів, дрова доскладав, шо ше з
осені лежали – мало не струхлявіли. Потім помився, побрився, сорочку саму луччу
одів і жду. Жду-жду, аж дай-но, думаю, до Йвана сходжу. Вийшов на дорогу – а
там Самостиян. Дивиться на мене й питає: «Куди, Степане, так вирядився?». Я
йому й кажу, як є. Мол, от ше з учора готуюся, а тепер жду. Бо молодиця – ше ох
яка! А він мені: «От дурень старий: то ж вона й мені таке пісьмо написала, і
Гольці з Іваном, і кумові Трохиму…»

Я
й голову опустив. «Е ні, – думаю. – Файна, то файна. Але на холєру мені така
гуляща?».

Світлана ДУМСЬКА.

З точністю до навпаки…

Мал. В. Зелінського, «Перець», 1985 р.

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *