Як
луцька домогосподарка стала викладачем вишу в Піднебесній.
Миле
обличчя, світлі мрійливі очі, в куточках яких причаїлася ледь помітна нотка
суму. Такою я вперше побачила Ірину. Ми разом мали працювати в магазині
китайського фарфору. З цією маленькою на зріст дівчинкою-жінкою завжди було
легко і просто. Якось вона повідала мені свою незвичайну історію.
Народилася
Ірина Рачук у с. Морочне Рівненської області 1981-го. Мама працювала секретарем
у сільській раді, тато – трактористом. В їхній сім’ї зростало троє дітей. Так
сталося, що Ірину забрала до Луцька тітка і виховувала її як власну доньку.
Чому? Ірина не хотіла говорити про це. Однаково в обласному центрі перспектив
для дитини значно більше, ніж у селі. Цікава до навчання, Іринка закінчила
школу з гарними оцінками, хоча й ніколи не була «зубрилкою».
Якось на
квартиру до її тітки попросився молодий хлопець із Китаю, який щойно приїхав на
роботу в луцький ресторан «Золотий дракон». Отримавши диплом кухаря, який
здобував аж 7 років (саме такий термін навчання у Китаї) Чан вирішив
продемонструвати свої вміння в Україні. Як пізніше зізнався, в Ірину закохався
з першого погляду. 18-літня юнка підкорила його своє невичерпною енергією,
щирістю та красою. Спілкувалися переважно російською мовою. Адже українська для
Чана була такою ж незнайомою, як і китайська для Ірини. Півроку хлопець
домагався взаємності. Освідчився Чан за нашими традиціями: на колінах, з
обручкою. Причому дозволу просив у Ірининої мами…
– До
цього квіти з огірків та моркви мені ніхто не дарував! – сміється Ірина,
згадуючи залицяння майбутнього чоловіка. – Я завжди мріяла вийти заміж за
іноземця, причому думала, що це буде темношкірий. Над усе хотіла мати велику,
дружну родину. І тоді, здавалося, моя мрія збулася.
Ірина
подарувала Чану двох чудових дівчаток, схожих на татуся. Чоловік обожнював їх і
свою молоду дружину. Всі клопоти щодо матеріального забезпечення взяв на себе. Працював
старанно і багато, адже піклуватися йому доводилося про трьох найрідніших людей…
Величезне,
непередбачуване горе звалилося зненацька. Чан загинув в автокатастрофі.
Здавалося, разом із ним вмерла й сама Ірина. Захворіла, довго лікувала серце і
душу. Але не ліки – незгасна любов до чоловіка та спільних дітей-ангеляток
врятувала. Саме доньки стали єдиним змістом, стимулом до самостійності та
бажання вижити за будь-що.
– До
цієї трагедії я займалася лише дітьми. Нічого іншого робити не вміла. Довелося
відразу стати дорослою, вчитися бути і мамою, і татом. А ще самій забезпечувати
сім’ю. Починати це в 28 років із двома маленькими донечками дуже важко. Але, як
виявилося, можливо.
Звичайно,
допомогли й люди. Особливо – Тін – директор ресторану, в якому працював чоловік
Ірини. Саме він узяв на себе всю
організацію поховання згідно з китайськими звичаями. Пізніше запропонував Ірині
Рачук роботу в магазині, де ми з нею й познайомились. Я дивувалася, як у такій
молодій, але вже важкопораненій душі знаходить місце оптимізм…
Одного
дня Ірина прийшла на роботу задумана і надто серйозна. Я поцікавилася, що її
турбує.
– Свекор
зі свекрухою запрошують переїхати до Китаю. Обіцяють допомогти мені з роботою.
Але я навіть мови не знаю.
– А ти
була в Китаї? Тобі сподобалося там?
– Була
лише один раз. Навіть не знаю, чи сподобалося. Просто там занадто все
по-іншому. Навіть для мене – шукачки пригод.
– І що ж
ти вирішила?
– Я
розумію, що дівчаткам там, поруч із ріднею, буде краще. Але крім слів – «я тебе
кохаю», «добридень» і «дякую» – по-китайськи нічого не знаю.
…Родина
Чана прийняла українську невістку дуже тепло – як рідну. Проте все одно було
важко, весь час жінка боролась із бажанням повернутися на батьківщину. Але
розуміння того, що для доньок буде кращим залишитись у Китаї, надавало сил.
Перебувати
весь час під опікою Ірина не звикла. Тому вирішила жити окремо. Родичі Чана
допомогли влаштуватися на роботу в університет за 500 км від їхнього містечка.
Так домогосподарка з України миттєво стала викладачем російської мови в Хейхе,
що у провінції Хейлунцзян, на північному сході Китаю. Причому на досить гарних
умовах. Заробітна плата – близько 3 тис., якщо перевести на гривні. Проживання
в гуртожитку і всі комунальні послуги – безкоштовно. Ще й дорогу в Україну, в
обидві сторони, раз на рік також оплачує університет.
– Дівчатка
лише рік відвідували дитячий садок, де проходили підготовче навчання, а вже у вересні сміливо переступили поріг
китайської школи, – згадує Ірина. – Мені ж було важче з вивченням китайської.
Але тепер я теж вільно розмовляю на побутовому рівні, трохи читаю і пишу. З’явилося
багато нових друзів, і не тільки китайців. Наше містечко Хейхе – на одному
березі річки Амур, а на протилежному – російський Благовещенськ. Тому тут
багато росіян, з якими підтримую дружні стосунки.
Ірина
веде дуже активний спосіб життя. Тому встигає все: і на роботі відпрацювати, і
з дітьми на роликах чи велосипедах покататися. Впродовж року ще й працювала
ведучою щоденної програми на місцевому телебаченні.
…Якось
Ірину запросили на кіностудію, де знімали фільм «Гарний Китай». Одна із серій
мала присвячуватись її життю (китайці з особливою
пошаною ставляться до рішення жінки після смерті чоловіка залишити дітей біля себе.
Адже в Піднебесній голова родини – жінка. Тому зазвичай родина покійного
чоловіка опікується дітьми, в той час як мати створює нову сім’ю). Саме на
зйомках і познайомилася з теперішнім чоловіком, котрий був оператором та другим
режисером фільму… Одружилися тихо, без зайвих церемоній, на півдні Китаю.
Справжнє кохання не потребує розголосу та помпезності. Незважаючи на те, що
працює подружжя в різних містах, не маючи спільного житла, величезне почуття
єднає їх. Романтичні стосунки надихають Ірину писати оповідання-мрії, як вона
їх називає, а її чоловіка – вірші. Багатогодинні телефонні перемовини по
буднях, спільно проведені вихідні – це і є родинне щастя Ірини Рачук. А ще вона
сподівається і вірить, що її Україна буде сильною. Для цього потрібно брати
приклад із китайців, які багато працюють (деякі по 20 год. на добу, без
вихідних) та мало святкують.
– Я дуже
сумую за батьківщиною, рідними та друзями. Але ніколи ні про що не шкодую.
Завжди йду вперед. Вважаю, щоб не сталося – все можна здолати. Варто лише перемогти
свій страх та лінощі. Цього і доньок навчаю.
Ірина
ШАБАЛА.