«Пишу
для тієї, котру так люблю, як любить янгол Бога, як рослина сонце, як людина
життя!».
Ні,
це не цитата з романтичного твору. Саме такими словами розпочав особистий
щоденник Михайло Зеленов із м. Луцька, опинившись у таборі для
військовополонених у невеличкому німецькому містечку Штансдорф наприкінці
1939-го. Чоловік вірив, що невдовзі повернеться в рідну домівку, а записи
давали можливість майже щодня віртуально спілкуватися з коханою дружиною і
стійко переносити всі випробування, які випали на його долю: «Як подумаю, що
може ніколи тебе не побачу, то плачу, як мала дитина… Якщо не я, то хоч мій
щоденник дійде до тебе, і ти дізнаєшся, як я мучився і як сильно кохав тебе».
…Тримаю
в руках цей раритет. Дозволив переглянути сімейну реліквію син Зеленова –
Ярослав Михайлович, який працює нині концертмейстером в обласному
музично-драматичному театрі. Тож він і розповів, згадуючи оповіді батьків, котрі
давно відійшли у Вічність, як розпочиналася ця історія кохання.
– Тато
народився в Луцьку в 1910-му, а мама – Валентина Шумбарська – в Острозі 1917-го.
Тато закінчив церковно-приходську школу при Покровському храмі, 1927-го –
гімназію імені Лесі Українки, співав у хорі, до речі, до кінця життя. Але
найбільшим захопленням юності став футбол, тож грав навіть у луцькій команді ПКС із 1933-го, яка довгий час
тримала першість. 1935-го тата призвали на строкову службу в польську армію, у
Хожуві (нині Сілезьке воєводство) закінчив школу підхорунжого (сержанта).
Повернувся 1936-го і продовжував грати у футбол. Саме завдяки цьому захопленню мої
батьки і познайомилися. У Луцьку жила мамина сестра Анюта, тож вона часто приїздила
в гості. Разом з Анютою ходили на стадіон подивитися гру. Адже тоді футбол був
подією для всього міста. Ось так після якоїсь чергової перемоги ПКС (це було в
1936-му) батьки і познайомилися. Думаю, це було кохання з першого погляду. А
через рік повінчалися в Теремнівській церкві. Мама переїхала до Луцька. 1
вересня 1939-го розпочалася Друга світова війна, тож тата забрали на війну (Волинь
була ще територією Польщі). Воював, а невдовзі потрапив у німецький полон, де
пробув до червня 1941-го…
Ледве
розібрати розмиті від часу літери, за якими – людські долі і почуття…
«Перший
день Рождества Христового. Надворі справжня зима… Сиджу я у свого хазяїна і пишу.
Коханая! Як вспомню, що ти сама і не знаєш, чи я живий, так сльози і
навертаються. Щастя моє дороге, цілими днями думаю про тебе і про те, як ти там
без мене даєш собі раду. Перед очима моїми тепер стоїш ти, скарб мій.
Припоминаю собі той останній день, коли прощався з тобою. Знав, що скоро не
побачимося, що почнеться та страшна нікому не потрібна війна, але не хотів тебе
тривожити…»
Марш
мертвих
Завдяки
щоденнику дізнаюся гірку правду початку Другої світової. Михайла Зеленова разом
із такими самими солдатиками, яких несподівано відірвали від мирного життя та які
мали воювати за Польщу проти Німеччини, кинули у вир війни. Спочатку,
розповідає Михайло, завезли новобранців у Тухольські ліси (північна Польща).
Жили в палатках: «Ні Бога, ні людей… Дощі цілими днями і ночами. Схуд від
голоду, холоду, від суму за тобою…». Згодом нещасних вояків повели з лісів до
старого німецького кордону та кинули у «м’ясорубку»: «Як побачив, що поряд впав
один солдат і кричить «Рятунку», душа пішла в п’ятки. Впав у якусь канаву. Навколо
багато трупів. Снаряди і кулі в повітрі, само льоти сєкуть і сєкуть, горять
будинки, крики товаришів – страх такий, що не передати! Перехрестився і ринувся
вперед». А попереду чекав полон. Невдовзі Михайла схопили гітлерівці: «Я почав
говорити з ними по-німецьки, сказав, що українець. Вони дали мені кусок хліба,
тютюну, посадили на авто і завезли до якоїсь стодоли, де було багато
полонених». Згодом усіх запхали в товарний вагон і повезли вглиб Німеччини. Було
багато полонених українців. Їхали два дні і дві ночі без зупинок: «Голод
докучав страшно. Ні води, ні хліба. Висадили всіх нарешті (глянув, а нас десь
із 5 тис.). Зі станції погнали в табір. Казали, що це за 30 км. Цей марш,
скільки буду жити, ніколи не забуду. Назвали ми його «люз» (що означає –
«швидше»), бо німецькі солдати кричали: «Люз, люз!». Цей марш виглядав так,
ніби зібрали мертвих і волокли на шнурках. Кожен від голоду ледве тримався на
ногах. Ніч холодна, а німці гонять, щоби бігли. Хто падав – товариші
підхоплювали і волокли пару кілометрів, а потім все ж кидали на дорозі. До
лежачого підходив німець, штиком проколював і залишав у рові. Я тоже ледве не
впав, але почав молитися Богу і думати про тебе». І несподівано – вияв
милосердя: німецький солдат дав Михайлові мандарину. Полонений трохи
підкріпився і зміг рухатися далі. На 12 год. ночі в’язні таки дійшли до табору
і попадали там на холодну землю. Потім їх, голодних, втомлених, почали
«пакувати» по бараках (розраховані на 10 осіб, а поселяли по 100). Згодом
відправили до Нового Бранденбурга. І знову одкровення: «Тільки ти мене
підтримуєш, тільки для тебе ще живу і хочу жити».
«Боже,
коли ти визволиш мене з цієї неволі…»
У
таборах Нового Бранденбурга полонених було близько 10 тис. Як згадує Зеленов,
їх усіх переписали, пофотографували і стали відправляти на роботи партіями по
10 осіб, переважно, як пише Михайло, у «майонтки», де доводилося і худобу
доглядати, і дрова рубати, і ліс для потреб фронту. Інколи розчищали сніг, щоб
могли рухатися потяги. Жили – «у покоях», де холодно, як у «псярні»: у
засмальцьованих кімнатках (разом 10 – всі українці), одна пічка на всіх, 10
ліжок – одне біля одного, на них – мішки із соломою, по стінах стікала вода,
підлога з цегли. Одяг зносили настільки, що аж розлазився. Майже щодня вів
щоденник: «…Уже 9 год. вечора. Сиджу на ліжку, на руках тримаю валізку і на ній
пишу. Біля мене горить свічка. Товариші гріються біля грубки. Уже вахмат
зачинив нас на ключ, так що вийти на вулицю не можна… Сьогодні забрали на інший
двір вантажити картоплю для війська. Надворі – страшний мороз, а я без плаща, в
одній маринарці… Боже, коли ти визволиш мене з цієї неволі! Днями і ночами
прошу Господа про твоє здоров’я, кохана моя, щоби швидше побачитися». Невдовзі
знову: «Золото моє, бережи себе, а дай Боже повернутися, то знову будемо жити,
як Бог велів».
Але полонених
довго не тримали на одному місці: перекидали на інші маєтки. Всюди доводилося
гарувати. Став отримувати листи з дому. Радів, як мала дитина. Правда, писати
відповіді мали право раз на 14 днів. До речі, у щоденнику Михайло описує свій
розпорядок дня: встає о пів на сьому ранку, о 7-й – сніданок: «затірка, клюква
з молоком (це вода з мукою і трохи молока)», 7.30 – виходили на роботи, 12 год.
– обід: суп, картопля насухо, або каша, інколи давали сало варене або м’ясо, до
1.30 – відпочинок, далі – знову робота до 17.30, вечеря (їли те саме, що на
обід), потому чистили картоплю до 19 год. і йшли спати. Дізнаємося, що згодом
навіть стали трохи платити – 13 марок у місяць: «Купую за ці гроші, тютюн,
всяких «єрундовин». Хороше, каже Михайло, – хліб, м’ясо тощо – не купиш, бо все
по картках.
«Краще
на батьківщині вмерти від голоду…»
Гортаю сторінки
щоденника. І раптом – запис, датований 6 березня 1940-го, коли на Волині вже
панували совєти: «Пишуть, що ти хочеш, щоб я тут залишився і викликав тебе до
себе за всяку ціну. А я ж тут у полоні. Працюю за кусок хліба і тарілку супу з
брукви. Краще вже на батьківщині вмерти з голоду, ніж тут бути у розкоші.
Кажуть, що війна з Фінляндією закінчилася і нас будуть відпускати додому…
Повернусь – не пропадемо, буду, якщо треба, і за чорноробочого»…
Але це
ще не був кінець поневірянням. Хоча й полоненим дали надію на звільнення, вони
продовжували тяжко працювати. Михайлові довелося навіть бути наймитом у коваля.
Але попри незгоди, читаю, що в’язень «виписав газету з Кракова». Правда, це його
ще більше засмучувало, бо дізнався, що багато українців уже повернулися додому:
«Читаю, як люди живуть, працюють на своїх рідних землях, для своїх коханих. А
ми? Худоба, скотина, останній гній. За кусок хліба тут працюємо, обдерті, голі,
босі»… Цікава деталь про німецьких хазяїв, у яких трудилися полонені.
Наприклад, згадує Михайло, як на католицьке Різдво господарі, котрі мали маєток
у с. Розанне недалеко від Бреслау, покликали Михайла та його товариша Олексія
до ялинки, де для них стояли дві тарілки, наповнені цукерками і пряниками, дали
пачку тютюну, цигарок і сірників. Запросили до столу. Господар приніс пляшку
горілки, а господиня – кутю (коржі-ламанці з маком): «Ми скуштували, подякували
і пішли на наші лагеря»… Але й були такі хазяї, що «нічого в руки не візьме,
крім обіду»…
Закінчувався
1940-й. Усіх полонених, змучених та змордованих, турбувало одне питання: коли
їм буде дозволено повернутися додому? У Михайла від відчаю з’являються
«крамольні» думки: «Як буду здоров, то буду ризикувати – втікати, може,
вдасться, а як ні – то смерть. Зате там нас ніхто не розлучить. Бо вже 17
місяців, як у неволі, як раб. Такого життя не зичу найгіршому ворогові»… Але
бажання жити, щоб пригорнути кохану, перемагає. Тож більше не згадує про втечу.
Продовжує тяжко працювати – то у маєтках, то у таборах. Серце українця рветься
на шматки від неможливості вирватися на волю: «13 лютого 1941 р. Кохана! Коли б
тебе зобачити, коли б скорій вирватися з того хаосу на волю, на повітря, до
людей, до тебе, моє сонце. Живу, як чоловік, який не має завтра»…
«Вже
я вільний робітник німецький»
Читаю
від 2 квітня 1941-го: «Кохана! Вже я не полонений, а вільний робітник
німецький. Виїхало нас сімох з лагеру. Їхали до чеської сторони в місто
Райхенберг. Місто чудове. Тут зустріли, завезли трамваями до готелю. Дали нам
працю на фабриці сукна. Учусь на ткача коло машини. Живемо теж на цій фабриці,
котра за 3 км від міста. Маємо кухню, де варимо собі вечерю, бо сніданки і
обіди дістаємо з фабричної кухні. на їжу дали нам картки». Але думки про кохану
не дають Михайлові спокою: «Думаю о тобі, моє життя. Скоріше або до тебе
приїхати, або ти сюди дісталася. Тепер буду писати свою автобіографію і все те,
що потрібно». Михайло каже, що надіслав до консулату всі необхідні документи і
чекає відповіді, аби їхати додому. Виявилося, що не такий уже й вільний, як
здалося спочатку. Продовжував працювати, навіть став отримувати зарплатню – 42
марки за два тижні. Придбав «сорочку, дві краватки, свитерка». Знайшов у місті
домівку, куди сходилися всі українці. На Пасху святив там булки і яйця.
Останній
запис датується 3 червня 1941-го. Михайло розповідає, що відсвяткували Трійцю,
продовжує працювати по 10 год. «у душній салі біля машини», але його серце
рветься від туги за коханою.
Доводиться
припустити, що в результаті домовленостей між німецькою та радянською владою,
перед самим початком Великої Вітчизняної Михайло Зеленов таки повернувся додому,
в уже совєтський Луцьк, до коханої. Але недовго тривало їхнє щастя. Бо через
кілька днів знову грянула війна. І – мобілізація. Але його знову вберегло
кохання, бо повернувся і з цієї війни. Хоча й інвалідом (зовсім не працювала
рука), але живим! А невдовзі, 1946-го, народився довгоочікуваний син Ярослав…
Відійшли
у Вічність і сам автор, і його кохана. До останніх своїх днів, каже Ярослав
Михайлович, зберегли вони теплоту стосунків. Валентина Іванівна залишила цей
світ 1987-го, а Михайло Васильович – 1988-го.
Згадала
рядки Володимира Сосюри: «Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання…» Але ж
його енергія нікуди не зникає, тільки набирає нових форм…
Наталія
ГЛАВНІЧЕК.
Фото автора та із сімейного архіву ЗЕЛЕНОВИХ.