На
Миколаївщині біля одного з полігонів у гостях у військовослужбовців 51-ї
Володимир-Волинської окремої мехбригади побували рідні та близькі мобілізованих
на війну. А з ними – представник «Волинської газети» Сергій Цюриць, який від
журналістів нашої редакції передав захисникам Вітчизни предмети особистої
гігієни, а від народного депутата України Катерини Ващук – сигарети.
Візит
відбувся за сприяння обласного військового комісаріату, органів влади та
громадських організацій нашого краю. Паралельно з волинськими автобусами туди
прибули народні депутати України Ігор Єремеєв і Степан Івахів, які доставили
солдатам, котрі пройшли пекло Волновахи і можуть повернутися знову на фронт,
захисне спорядження.
Що
побачив на спекотному Півдні наш журналіст? Що почув? Із якими думками
повернувся додому?
Про
це – у спецрепортажі Сергія Цюриця.
На
фото прес-служби Посольства України в Польщі та агенції «Reuters»: бойові
винищувачі ВПС України, які демонстрували фігури вищого пілотажу в Європі,
тепер виконують бойові завдання АТО на Сході власної держави; норвезький
снайпер готовий зустріти агресора влучними пострілами.
На Миколаївщину до широколанівського
полігону вирушило більше сотні жінок. Їхньому бойовому духу міг би позаздрити
кожен. Рішучі, відважні і войовничі. Везли з собою тільки найнеобхідніше, без
чого українська армія у цей сутужний час не може обійтися: тижневий запас
харчів, засоби гігієни і навіть бронежилети. Щоправда, останніх було тільки 5.
Кожен – вагою
шостий рівень захисту. Кошти на них збирали всім колективом працівники СФГ
«Чебені плюс», яким керують Анатолій Каленюк та Сніжана Клімович. Закупляли з
пригодами і ризиком, потайки перевозили через польсько-український кордон, і
ось тепер жіночий батальйон Волині на чолі з сільським головою с. Кобче Рожищенського
р-ну Віталієм Клімуком віз їх нашим солдатам.
Жіночий батальйон (а до нього
записалися дружини, матері і навіть бабусі з найвіддаленіших сіл Волині)
сміливо мчався на підмогу Володимир-Волинській бригаді, яка після виснажливих
навчань на Рівненському військовому полігоні, патрулювань та зіткнень із
сепаратистами на Донеччині, тепер оговтується, перегруповується, набирається
сил і досвіду, пристрілює військову техніку, артилерійські і зенітні комплекси,
особисті номерні гранатомети, міномети, кулемети, автомати, пістолети на миколаївському
полігоні. Випадково почув розмову двох жіночок.
– Такої армії, як наша, нема у
цілому світі! – казала молодша. – Ми постачаємо наших солдатів усіма
необхідними продуктами харчування, купуємо обмундирування і техніку…
– І бронежилети, і каски, і тепловізори
та біноклі… – погоджувалася старша. – Нам би ще дізнатися, де продають зенітні
та ракетні комплекси, найновіші автомати та патрони до них…
Було це сказано всерйоз і з
притаманним для українського жіноцтва гумором та домішкою суму.
Дорога була довгою, тож я
довідався, що хтось їде до чоловіка, хтось – провідати сина, хтось побачити
онука, а бравий 68-річний сержант запасу із с. Видерта Камінь-Каширського р-ну
Володимир Жданюк – аби проінспектувати проходження служби найулюбленішим зятем
Андрієм. Свого часу Володимир Євдокимович проходив «учебку» в Латвії, а служив
у Комі АРСР, на Колимі. Служив у ті трагічні дні, коли китайські хунвейбіни
пішли на острів Доманський і понищили багато наших прикордонників… Там, до
речі, поклав своє життя і мій родич Микола Борсук.
– Нас тоді мали кинути у поміч
прикордонникам, – розповідав старий вояка. – Ми ж були не так і далеко від
китайського кордону. Але острів затопили, китайські танки пустили під лід, і
все стихло. З солдатами тоді ніхто особливо не церемонився, не питав, де хочеш
служити… Хоча годували добре – я набрав 90 кілограмів ваги. Відслуживши,
повернувся до рідні, одружився, п’ятьох дітей із жінкою вигляділи, якийсь час
жив на Дніпропетровщині, а тоді повернувся у Видерту, маю трьох зятів… Жінка,
як дізналася, що їду, хотіла зі мною, та попала в больніцу…
Старий вояка віз у кишені
військовий квиток для командувача ОК «Північ», аби за потреби «зачислив» на
«довольствіє», і (по секрету зізнався) півлітровку домашньої житнівки – щоб
горло прополіскувати.
– На фронті сто грамів спирту
давали. Це був закон, – каже, хоча насправді «наркомівські» видавали лише
взимку і тільки перед початком атаки.
Луцьк, Рівне, Житомир, опівночі через
Жуляни об’їхали столицю України і попрямували через Черкаси і Кіровоград на
Південь. Виїхавши із Луцька о 17.30 на 8 ранку в’їхали у місто кораблів.
Миколаїв зустрів на в’їзді блокпостами з бетеерами, озброєними військовими та
самооборонівцями. До автобуса зайшов привітний чолов’яга, пройшовся салоном і,
відчувши бійцівський дух жіночого батальйону, побажав щасливої дороги. І ось
вже завертаємо до КПП в/ч. Ще дорогою багато хто скористався секретними кодами,
сучасним мобільним зв’язком і домовився з потрібними військовиками про зустріч.
Особисто мені вдалося вийти на зв’язок з Іваном Яковінічем. Ми про нього розповідали
у попередніх номерах газети. Чоловік родом із с. Мельники Шацького р-ну. З рівненського
полігону його направили до Луцького гарнізонного госпіталю, де пройшов курс
лікування, і ось тепер прийняв командування (на жаль, щодо одиниці – це
військова таємниця) секретним комплексом в одному з підрозділів ОК «Північ».
– Передам зброю командиру і
прийду! – відчеканив по-військовому коротко і зрозуміло односельчанин.
А до автобусів поодинці і
командами стали підходити рядові, сержанти, лейтенанти, капітани… Вся бригада укомплектована
запасниками. Браве, хороше чоловіцтво. У військових одностроях наші волиняни
виглядали якось іще гарніше. Не скажу, що їхня форма була випрасувана, як у
старі часи, і підшита білими комірцями, але все ж акуратна, чиста. І – головне –
у кожного із нас викликала якусь особливу повагу, бо ж це справжні захисники Вітчизни.
Декотрі з них вже побували у на
«гарячому» Сході, втратили друзів чи знайомих, то ж тепер розповідали, що
насправді трапилося під Волновахою, на яких блокпостах волиняни втрималися,
звідки довелося відходити. Звісно, про таке тільки чоловіцтву та медійникам
(разом зі мною приїхали журналістка та оператор ВОДТРК Оля Борисова і Віталій
Райхерд).
Оля Прадійчук, Катя Ковальська,
Катя Чубара, Світлана Пастушук, Галина Клімчук, Оля Стернійчук, Тетяна Біднюк
діставали з автобуса армійські припаси. Ярослава Бондарук обіймала чоловіка
Сергія. Олена Калитюк прогулювалася зі своїм високим судженим армійським
путівцем, мов тротуарами Ковеля, розказувала про донечку, якій трохи більше
року. Капітан Руслан Найдич балакав із дружиною Іриною. Вона йому – про домашні
справи та доньку Юлю, він – про армійське:
– Були сильні дощі! Живемо у наметах.
Вже звикли до польових умов, – звісно, солдатська служба нелегка, та чоловік
втішає дружину: – Тут добре.
Так каже більшість солдатів своїм
дружинам і матерям. Хоч іноді хтось і обмовиться, що обмаль води (три дні не
було), нема домашнього борщу, а переважно каша та сухпайки, що, бува, форма
мокра од солдатського поту, псується техніка, а запчастин обмаль, не встигають
пристрілювати автоматів, трапляються несправні кулемети… Матері і дружини
обнімають рідних, змахують сльози, що чомусь лізуть на очі, мов хмари на небо,
дістають привезений провіант і поволі все жіноче військо зі своїми синами,
онуками та чоловіками перетікає до ріденької лісопосадки, замощує її скатертинами-самобранками.
Сто чи й більше родинних
кружечків, бо ж за Луцьком і Ковелем приїхав іще автобус з
володимир-волинчанками і нововолинчанками, кілька родин з інших сіл і містечок
області, навіть зі Львова. Мирна, доброзичлива і тиха ОК «Північ». І ніхто не
хоче з кимось воювати чи когось гнобити, лякати війною чи тим більше вбивати.
Ніхто! Чоловічі руки ОК «Північ» більше звиклі до плуга і коси, ніж до зброї,
жіночі й поготів – до прання і полоття, готові день і ніч працювати, аби тільки
не було розбрату-бійні. Але й чув, як одна жінка сварила тих диверсантів, що
сиділи при штабах і здали українських військових на поталу ворогам.
– Три диверсанти сиділо, а потім
втекло! Нащо пустили? На таких ріж паси і соли, щоб вертілися і до нас не
лізли.
Ще не було чорної суботи, коли збили
літак «Іл-76» при заході на посадку над Луганським летовищем, а «Небесна Сотня»
враз поповнилася душами 49 молодих життів, та вже й без того неоголошена
москальська війна нажала щедрий врожай смертей наших людей…
Журбували волинські жінки. Тихо і
криком. Плакали! Сварилися з війною. Сварилися з командирами: «Не пустимо їх на
війну. Вони ж необучені. Вони ж і зброї такої, як треба, не мають. У них і
бронежилетів нема. І техніка стара та попсута, самі ладнували, щоб доїхати у
таку даль…»
Сильно сварилися волинські жінки
на найстарших командирів, генералів, керманичів держави. Сварилися на Америку:
«В Україні були такі ракети, що
могли б рознести всю Америку. Вони були націлені на Вашингтон і Нью-Йорк… Жодне
місто не вціліло би. Ми відмовились від них… Ми врятували Америку від Росії!..
І Європу врятували, бо таку злющу силу одвели од них! Чому ж вони тепер не
допомагають нам?! Чому зволікають?!. Скільки ще потрібно життів покласти, аби
вони заворушилися?!».
Плакали жінки, не знаючи, що НАТО
до 20 червня проводить військові навчання «Saber Strike-2014» у країнах Балтії
за участі професійних військових із Латвії, Литви, Естонії, Норвегії,
Фінляндії, Данії, Канади, Великої Британії і США, що стали відповіддю
Північноатлантичного альянсу на захоплення Росією Криму та вторгнення її
найманців та військ у східні регіони України. НАТО залучило до навчань
максимально наближених до умов реальної війни 4700 солдатів та офіцерів, а
також 800 одиниць бойової техніки. А в Балтійське та Чорне моря висунуті бойові
кораблі ВМС США.
Жінки не вгавали: «Не пустимо вас
на ту лиху російщину!».
– То не російщина, а наша
українська земля, – тихо казали чоловіки.
– Хай тоді донецькі її і
захищають. Он біженців скільки. Ну, зрозуміло, жінки із дітьми, а їхні чоловіки
чого тікають – хай б’ються з тими найманцями. Чому волиняки мають іти в таку
даль? – не вгамовувалися.
Не знали вони: вже не раз так
бувало у нашій історії, що саме волиняни захищали українські терени ген під
Полтавою і диким степом, де зараз Донеччина і Луганщина. Є карти, де Волинню
зветься край від Галичини до Полтавщини включно, бо захищали од східного
загарбання вкраїнську землю волинські люди. Знов історія повторюється.
Тим часом Кобченський сільський
голова розкривав картонну коробку, добував новенькі бронежилети, вручав своєму
сину Олегові. Йому 30 років, уміє будь-яку роботу робити… Для чого доброму козакові
тратити силу на війну?..
– Жаль, що тільки п’ять купили! –
зітхає батько.
– Тату, це аж цілих п’ять! –
втішає син. – Не мали жодного.
– А можна і я приміряю? – просить
спецкор телебачення Оля Борисова.
Молоді військовики беруть
новенький бронежилет і обережно через голову опускають на тендітні плечі
журналістки.
– О, які вони важкезні! – дивується
спецкор.
Я фотографую, Віталій Райхерд фільмує,
як «легко» Оля крокує у важкій броні, намагається виглядати якомога бадьорішою,
навіть злегка усміхається:
Отакі вони солдати! Цей бронежилет
може врятувати від кулі снайпера і автоматника…
Синхрон, здається, виходить із
першого разу і звучить переконливо.
А там іще один родинний гурточок.
Виявляється, це три брати-односельці – Юрій та Віктор Антонюки і Віктор
Капітула. Родом із Видерти Камінь-Каширського р-ну. З цього поліського села тут
служить 12 чоловіків, серед яких і зять Володимира Жданюка. Ось уже тесть обіймає
свого дорогого вояка, кличе сусідку Марію, що обціловує сина, приєднатися до компанії:
Сусіди ж…
Я, мов набої, видаю усім цигарки:
– Головний редактор-армієць каже,
що солдат без курива – все одно що армія без патронів!– жартую з вояками.
– Так воно і є! – погоджуються бувалі: всі ж
служили.
Кожному передаю вітання від
волинських читачів:
– Усі за вас переживають!
Бережіть себе, повертайтеся живі і здорові! – бажаю. Додаю ще й різні номери
«Волинської газети»
– Як давно ми не читали
волинських новин! – шелестять сторінками. – Дякуємо…
…Кажуть, при таких зустрічах
солдати прихмелються… Я ж не бачив п’яних волинських бригадників… Вони отак
гурточками ладком сиділи по всій лісопосадці, вели неспішну бесіду, говорили
про сімейне, родинне, дітей, худобу, поле, косарське: «Хто ж буде косити! Час
сінокосу, а ми отутечки! – Буде кому, не журися. – А колорадського жука вже
кропили? – Ще не встиг осепаратитися! Покропимо… – і лагідніше: – Був останній
дзвоник! Вже й табелі роздали. У нашім – одні десятки й одинадцятки! Мабуть, у
тебе вдалося таке тямуще».
Бесідують. Снідають… Обідають… І
вже вечеря… А вони говорять – не наговоряться!..
…І я діждався свого героя, передав
«Волинську газету» із його госпітальним фото, запитав про здоров’я, службу,
коли «говорив» із жінкою, з нашим селом, дістав нехитрі наїдки, що взяв у
дорогу… Скромно, дуже скромно пополуднували… Вийшло так, що зовсім не
сподівався побачити свого односельця, вже дорогою від ветерана-ракетника і
прикордонника Валерія Пневського дізнався, що він тут. Попросив Івана, аби розділив
між курцями позостале димливо, роздав одноразові бородобрийки та оті секретні
добротні засоби захисту, що збивають із пантелику жінок. А відтак познайомився
з Івановим товаришем – лучанином Віталієм Дацюком. Йому вже довелося понюхати
пороху, побувати у гарячих точках під Красноармійськом і… вижити. Він розповів
багато такого, чого командування – військове, і політичне – не хоче визнавати,
навіть не вірить, що таке могло бути. Але так було насправді, і про це Віталій розповідав
двом генералам, які забажали дізнатися всю правду з перших уст. Мабуть, не
повірили.
– Люди на Донеччині – такі ж, як
і в нас! – каже військовик. – І добрі, і люблять Україну, і співчувають нам. Їх
залякують і наговорюють про українців казна-що, але вони дуже добрі і щирі.
Побувавши там, поспілкувавшись із ними, я визначився для себе, де мені бути і
за що воювати.
Ось так говорив лучанин, і я
чомусь йому вірив.
А жіноцтво все не хотіло пускати
своє чоловіцтво на війну, склало звернення до Президента України Петра
Порошенка: «Звертаються до Вас матері і дружини військовослужбовців 51-ї ОМБр,
які були мобілізовані відповідно до Указу №303/2014. Ситуація, яка склалася
довкола цієї бригади, не може не турбувати нас як громадян України та членів
сімей мобілізованих воїнів…» І писали жінки у тім зверненні про
непідготовленість призову «всіх підряд» до бойових дій, про обіцяну ротацію
кожних 45 діб, «законність» задіяння 51-ї ОМБр в АТО, повернення українського
миротворчого контингенту з гарячих точок для наведення ладу в рідній країні.
Насправді багато слушних і розумних думок є у цім материнськім та сестринськім
благанні.
Цього ж дня волинські жінки
хотіли потрапити на місце дислокації волинських бригадників, аби побачити, як
живуть, де сплять, чим харчуються їхні чоловіки та сини. Не пустили: сказали,
що тривають стрільби. Над полігоном раз по раз засвічувалися сигнальні ракети,
довго висіли, мов ліхтарики які чи зірки, чулися кулеметні та автоматні черги.
З тієї ж причини не вийшло зустрічі і з командуючим генералом Колєсніковим.
Натомість після настійливих прохань із когортою вищих офіцерів на зустріч із
волинським жіноцтвом та бригадниками з’явився заступник командуючого ОК
«Північ» по роботі з особовим складом Володимир Яцентюк. Йому довелося
витримати шквал запитань і навіть образ. Все ж, принаймні так мені здалося, це порядний
офіцер і великий патріот, який сьогодні ділить всі армійські тяготи разом з
усіма волинянами. Не нажив, як мовиться, ні дачі, ні машини – лиш букет усіляких
недуг, які, як і війну, перемагає своїм патріотизмом.
Під час цієї зустрічі виявилося й
чимало конкретних недоглядів і непорозумінь. Хтось із солдатів не пристріляв
автомата, у когось кулемет заїдає, хтось не знає, як скористатися карткою, щоб
купити у заїжджому кіоску найнеобхідніше, котрогось механіка призвали у
зв’язок, де він «ні бум-бум», водій котроїсь автівки не добачає, а медкомісія
на це закрила очі… Є чимало хворих, яким потрібне лікування. Принаймні, у
військово-польових умовах, де, на жаль, нема потрібних ліків… Є й такі, кому за
сімейними обставинами належить бути вдома… Всі ці недогляди потрібно швидко
виправляти.
А ще познайомився з офіцерами,
які пройшли Афганістан та Ірак, знають, що таке війна, як потрібно готуватися
до вуличних боїв, боротися за життя і вірити у перемогу… Шкода, що вони
займаються банальним виставлянням наметів чи патрулюванням, а могли б навчати і
навчати… Їхній досвід у цих умовах не менш важливий, ніж найдорожчі
бронежилети. До речі, про останні… Перш ніж «довірити» їм своє життя,
бригадники розстрілюють «подарунки» із АК. Кажуть, більшість кулі «тримають», а
от деякі розвалюються на шматки…
Цього дня зустріли перед КПП і двох
народних депутатів від Волині – Ігоря Єремеєва та Степана Івахіва. І добре, що
вони приїхали й бодай трохи заспокоїли жіночі люблячі серця: одні питання взяли
на контроль, інші – до вирішення.
…Дорога додому була такою ж
непростою. Жіночий батальйон, щоправда, не повним складом (луцькі й
нововолинські жінки залишилися «воювати» за своїх чоловіків і синів) повертався
вкрай стомлений і притихлий. Одна полісянка із Камінь-Каширського р-ну
зізналася, що хотіла взяти із собою вагітну невістку та малолітню дитину.
– Добре, що не взяла… – мовила. –
Вони б не витримали. У мене ноги геть поспухали.
…Разом із нами їхало кілька молодших
ОМБрівських відпускників – і в цей скрутний час командування нагороджує відпустками
додому найкращих. Знов блокпости при в’їзді і на виїзді з Миколаєва, майже
безлюдний Вознесенськ, нічні вогні Кіровограда і вже вночі – Черкаси… Втому перемагає
дрімота… Але, здається, звідтіль крізь гудіння двигуна і далину лине ледь
чутне, давно забуте і таке незвичне: «Рота, підйом!».
Наші бійці починають новий
бойовий день. З Богом!
Сергій
ЦЮРИЦЬ,
Луцьк
– Миколаїв – Широкий Лан – Луцьк.
Фото автора.
