або
Кого в Бучині ждуть «як Бога»?
«Хіба
то села? То тільки одні назви…» – кажуть працівниці відділення поштового
зв’язку, що у Підкорміллі на Любешівщині, у відповідь на запитання, скільки
населених пунктів ці четверо привітних жіночок мають під своєю опікою.
Підкормілля, Бучин, Пожіг, Селісок – села, що у нетрях Полісся не живуть, а
виживають.
І
якщо в Підкорміллі працювати «зв’язківцям» важко, бо кілька разів на тиждень
треба зміряти село вздовж і впоперек, то в інших куточках (а точніше – закутках,
де людей лишилося по жменьці) – легше. «Але ж попробуй доберись!» – кажуть
поштарочки. «Он наша Ірка, щоб у Бучин легше було дістатися, мусила вчитися
машиною їздити! Добре, що чоловік якраз «Жигулі» купив. Кого-кого, а її в тому
селі старики ждуть – як Бога. Бо за весь день туди ніхто, крім неї, може й не
приїхати!».
Із
поштою в Підкорміллі маленький парадокс. Установа перебуває в цьому селі, а
назву носить – сусіднього… Свого часу це відділення було «прописане» у Селіску
і закріплене за тамтешнім колгоспом. Склалося так, що тепер ВПЗ с. Селісок
функціонує у Підкорміллі, але назву не змінювало.
Сільська
пошта – то скромна хатина. Старенькі вікна. Попід ними зелень. Дровітня у дворі
й навіть «свіженьке» паливо вже привезли – на зиму. От тільки дощ того дня
періщив не на жарт. Віру Клямар, Ірину Юхимчук, Олену Шмирову та Тетяну Оласюк
застала за роботою: копошилися у стінах свого «офісу», час від часу
відволікаючись, як хто із земляків навідається.
Старша
господиня відділення Віра Клямар тут хазяйнує вже років вісім. «То наш ветеран
поштової служби», – споряджаючи мене у Підкормілля, наказували колеги-поштовики
із Любешова.
«Я
– ветеран?!» – здивувалася на порозі сільської пошти привітна жінка. Ну й
справді: де вже таку енергійну «зв’язкову» ветераном називати? Хіба жартома.
Але що є, те є…
У
поштовій галузі вона трудиться вже кількадесят літ. Та Віра Василівна про себе
говорити не береться, все дівчат своїх вихваляє. Так повелося, що добре слово в
селі «за валюту». Бо із зарплатами все – так собі… Хоча дівчатам ноги треба
натомити, несучи на собі газети, пенсії, «дитячі» виплати з хати в хату, та
жодна з них на повний оклад не працює. Втім проблемно знайти на роботу
листоношу лише для Підкормілля, каже Віра Клямар. В інших селах – хоч це і
віддалені населені пункти, окремі з яких (як Бучин) і зовсім забуті людьми, –
все навпаки. Тут проблема інша: як до них доїхати?
Листоноша
із Бучина Ірина Юхимчук каже: нізащо це село ні на яке інше не змінить, хоч і
до нього більше 10 км. Тут – кількадесят дворів, та переважно тут мешкають
пенсіонери. Але глибинка не відштовхує, а притягує, переконує Ірина: «Там люди
привітніші. Зустрінуть тебе, поговорять… Читачі – ще ті. На все село тільки кілька
хат, куди газети нести не треба. І передплачують в основному волинську пресу. Це
вже у них звичка, традиція. Бо часом дехто і не бачить вже добре, а газету
просить. Як мені одна бабця казала: «Я теї газети вже на горі цілий мішок
наскладала!».
Але
то не Ірині пощастило з Бучином. А – навпаки: селянам з енергійною листоношею.
Вдумайтеся: працюючи не на повну ставку, вона в село по кілька разів у тиждень
їздить власним автомобілем! Мало того, саме для того й освоїла водійську
справу, щоб діставатися до віддаленого населеного пункту було легше. Мовляв,
прийшла восени на роботу, а тут – і зима скоро. Тамтешні села замітає не на
жарт. Добре, що саме на «Жигулі» розжилися, от і «мусила», каже, вчитися
їздити.
«Наша
Ірка, – не без гордості заявляють поштарочки із Підкормілля. – тепер вже
Шумахер. І газоном їздить, і чим хоч».
Направду
«шумахерами» з легкістю ж можна називати їх усіх. Кому вже тільки на які колеса
пощастило!
Олена
ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.