– Наші діти прориваються на підмогу! – каже одна з матерів, що зібралися біля Волинської обласної державної адміністрації. – Не знаю, чи прорвалися…
– Зараз іде бій! – повідомляє інша.
Жінки зібралися разом, щоб нагадати чиновникам про їх державний обов’язок перед військовиками 51-ї Володимир-Волинської аеромобільної бригади. Ось вже три місяці, як їх чоловіки, брати, діти, онуки боронять Україну від підступного ворога – Росії, яка веде неоголошену війну проти українців, знищує її економіку, інфраструктуру міст, усіх, хто любить України. Зібрання одразу набирає градусу кипіння. Перший заступник голови Волинської обласної ради Олександр Пирожик, що вийшов до матерів і дружин військовиків, майже кричить, але його голос губиться серед такого ж крику жінок. Більшість із них налаштована дуже рішуче, вимагає негайних дій влади, найвищого керівництва України. Підходжу до двох юнок, що мовчки спостерігають за цим неспокійним зібранням. Виявляється, в одної брат служить у Луганській, в іншої – у Донецькій областях.
– Ми хочемо, щоб вони були вдома, аби в них з’явилася заміна, – кажуть Аня і Юля. – Їх вивезли і там залишили наодинці з ворогом. Дали бронижелети, що прострілюються. Як з ними воювати?
– Чому до нас везуть тих лобуряк зі Сходу, – обурюється інша жінка. – Ну, жінки і діти, а чоловіки хай би обороняли свої домівки…
– Мій чоловік воює за Вкраїну, а «ПриватБанк»» шле штрафні санкції за кредит, – ділиться своїм наболілим ще одна волинянка. – Східнякам обіцяють списати всі борги, а мого чоловіка лякають криміналом.
– Депутатські діти за кордоном у морі купаються, а наші діти в окопах сплять… – чую з іншого боку. – Їх обстрілюють зранку до вечора. Не вистачає бронежилетів, набоїв, їжі, води…
– У мене чоловік лежав на ВЛК: зробили аналізи крові і все, заключення не дають. Призвали з хворим меніском. Він за тиждень тріснув, нога розпухла, відправили у Рівненський госпіталь, вирізали повністю меніск і за 15 діб знову на полігон, хоч нога розпухла… – бідкається ще котрась.
Схожих скарг, тривог, звинувачень у жінок багато. Заспокоїти їх прийшов правий сектор: «Спасибі Вам за воїнів! За громадянську позицію. Ми мусимо боротись за Україну, інакше ворог прийде сюди й тоді нікого не питатиме, чи хочуть вони йти на чужі війни. Ми б’ємось за рідну Україну!» Хлопці патріотичні, незворушні, вони сьогодні – тут, завтра вже можуть бути з чоловіцтвом на Сході.
– Доки Волинську територіальну оборону не укомплектують усім необхідним, з Волині не відпустимо! – чути голос батьків. Їх тут декілька. Серед них і Анатолій Гримайло з с. Лобачівка Горохівського р-ну. Він інвалід, без однієї ноги, але разом з усіма тут на милицях. Приїхав разом із дружиною вимагати підмоги волинським солдатам.
– Всім селом збиралися на бронежилет для сина, – розповідає. – Дістали хороший чеський. А ще власним коштом купили і передали дві форми. І каску… Він зараз на кордоні під самою Росією… – зронив скупу чоловічу сльозу, пожурився: – Попросив у райради допомогу, виділили 500 грн… А сільський голова хоч би в двір зайшов… Мені ж, інваліду, без сина важко поратись… – і ще: – Я не дзвоню йому. Син строго заборонив це робити. Є відомості, що саме по мобільниках коректують прицільний вогонь. Хіба сам подзвонить…
– … Два слова почула… Живий!
– По Амросіївці б’ють градами…
– …Діма три рази дзвонив, щоб привезли щітку і зубну пасту…
Скупі відомості. Спільна тривога. Намагання допомогти рідним, усім бійцям. Дуже багато слушних думок! Схоже, що у жіноцтва більше інформації, аніж у найвищих командирів. Ця інформація змінюється кожної хвилини, вона найправдивіша і найточніша. З неї, коли все жіноцтво разом, можна зробити найточнішу картину воєнних дій на Сході.
Олександр Пирожик запрошує усіх до овальної зали обласної ради. Усім не вистачає місць, тож багато матерів і жінок стоїть. Їх тут до сотні чи й більше. До розмови з волинянками, чоловіцтво яких боронить Україну, приєднується голова обласної ради Валентин Вітер.
Лучанка Галина Ковальська, дружина Павла, вкотре зачитує звернення жіноцтва до влади, Верховної ради, Президента України. Зважене і наболіле.
– Якщо ми хочемо перемогти, мусимо триматися всі разом! – каже високий старший чоловік.
– Ваші діти де? – гукає котрась жінка. – Ми не разом!
Втім, її впиняють ті матері й дружини, що стоять поруч: «Це ж Ярослав Ярославович Мудрик! Батько сина, який зараз в Амросіївці. Вже четверту добу перебуває в оточенні. Наші діти прориваються на допомогу. Зараз іде сильний бій…»
Валентин Вітер на прохання жінок Волині дає розпорядження обдзвонити всіх депутатів і на третю годину скликати позачергову сесію.
…Місто у жалобі… В перехожих на очах сльози за загиблими у Боїнгу, якого збили російським «Буком». Цю неоголошену війну Росія веде вже з цілим світом.
– Загинуло 298 пасажирів!.. – перепиняє хтось у місті. – Вісімдесят дітей!..
…Од якої страшної сили українці боронять світ, знає один тільки Бог.
Сергій Цюриць.
На фото автора: волинське жіноцтво.
Бути разом, щоб перемогти
