Якщо в сусідньому Любліні одинокі люди доживають віку в притулках-котеджах, то на Волині – у спорожнілих школах…
Була собі в маленькому віддаленому Бучині школа. Бігали діти тісними коридорчиками. Йшли з її порога у світ. Котилася до горизонту шкільна зіронька. Аж поки не залишилося там 11 учнів.
Школу закрили. А Бучин зостався догорати… Того ж року в приміщенні «оселили» відділення постійного проживання одиноких та непрацездатних. І в цій історії – вся правда про бучинські реалії.
Не на такому вже й краю світу те село у закутку Любешівщини. Хоч і дахи під соломою там ще можна побачити. Та заснувалися павутиною забуття місцеві вулиці. З року в рік усе менше осель, де живуть. Але бучинці вірять, що зникнути з карти їхньому острівку самобутності не дасть милість покровительки – Божої Матері.
…Якось довелося побувати у тамтешньому храмі. А місцеві мені кажуть: «Та ви що?! Заїдьте ще у «дом престарєлих», бо то все, що в нас є». Як не заїхати???
Переступила поріг… Чомусь найбільше із побаченого запам’ятався самотній баян біля ліжка. Якось не вписувався він в інтер’єр. «Хто тут грає?» – питаю у завідувача Степана Шубича. «То наш завклуб. Сам сюди перебрався й інструмента свого взяв…» – відповідає той. А мені перед очима постав забутий Богом і людьми сільський клуб, що за іронією долі – поруч із цим «будинком самотності». Як же все у цьому Бучині символічно…
Степанові Шубичу довелося круто змінити професію. 2006-го, коли у сільській школі зосталася жменька дітей, він залишився без роботи. Але тут же погодився на пропозицію стати керівником стаціонарного відділення, що того ж року «переїхало» до шкільного приміщення з Любешівської Волі. Так із вчителя географії чоловік став завідувачем соціальної установи, а його дружина, вчителька математики Галина Павлівна, – сестрою-господинею. Нині у закладі – 21 мешканець та 17 працівників. Хоч установа розрахована на 30 людей.
Буває, з її порога йдуть у Вічність.
«Цього року вже семеро наших вмерло. Ніколи ще не було стільки… Ховають померлих родичі. А коли нема кому, то працівники відділення. Вісім років я тут працюю, поки тільки одну людину ми самі ховали», – розповідає керівник.
На подвір’ї старістю і не пахне. Тут, наперекір обставинам, квітнуть клумби. Видно, що хтось доклав рук… «То не я, то дружини турбота», – зізнається Степан Шубич.
Усередині – затишно й чисто. Те, що приміщення – типова школа, одразу падає у вічі. Мешканці на життя не нарікають. 25% пенсії дістається їм, а решта йде на їхнє утримання. Про особисте ж не розпитую. Навіщо ятрити рани? А так, кажуть, живуть непогано. Дякують за догляд персоналу. Зауважують: багато хто вдома не має того, що тут – чиста постіль, гарне свіженьке харчування (щодня кожному обов’язково – 100 г м’яса, 100 г риби, фрукти…).
За колишньою школою видніється новобудова. Ще у грудні 2013-го вона мала стати додатковим корпусом для господарських потреб. Але не склалося…
«У планах було розташувати там два склади (продуктовий та речовий), пральню, ванну, жіночий душ та чоловічий, туалети, приміщення для білизни. Однак не так склалося, як гадалося», – зазначає завідувач. Прикро… Скільки ще немічним тулитися в тісній ванні, яку свого часу разом із вбиральнею розташували у бібліотеці освітнього закладу, невідомо. Можна тільки уявити, якою ціною персоналу даються тут і чистота, і комфорт. Особливо коли йдеться про лежачих пацієнтів.
З-поміж мешканців більшість – жінки… Така печальна гендерна особливість подібних установ. Невже з-поміж самотніх та обездолених більше осіб слабкої статі? По-різному буває, кажуть працівники. Чоловіки часто не знаходять сили зважитися жити тут. Потрапляють, коли вже геть негодящі. До речі, є такі села на Любешівщині, звідки у подібні соціальні установи прибувають люди дуже рідко. От, скажімо, Велика Глуша та Мала Глуша.
Вісім років діє заклад. «А до чого досі не можете звикнути?» – наостанок запитую Степана Шубича. Той, ні на мить не замислюючись, каже, що вражають долі тих людей, які не ТУТ, а десь ТАМ мають синів чи доньок: «Ось одна жіночка все просить: «Подзвони синові на Камчатку, подзвони на Камчатку»… Як їй поясниш, що хіба той зможе до неї звідти примчати?.. ».
Бережіть батьків…
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.