Поліські ліси українського прикордоння – одні з наймальовничіших. Щоразу, відвідуючи рідний Шацький край, цікавлюся їх долею.
Ось і цього літа на Святого Володимира приїжджає племінник, везе передачу онукам – запашні яблука: у батьковім саду паперівка рясно вродила торік, а цього року відпочиває.
– А далі куди? – цікавлюся. – Може, до лісу?
– Так, маю оглянути свій обхід та провідати пасіку.
Мій племінник Сергій Цюриць працює майстром лісу у Мельниківському лісництві Шацького національного природного парку: дивитися за лісом – його найперший обов’язок. Коли буваю вдома, залюбки підсідаю на його «Мінський» – і об’їжджаємо ліси. Так і цього разу. Їдемо піщаним шляхом, що із с. Мельники Шацького р-ну веде до с. Гута Ратнівського р-ну.
За селом ще хутірські здичавілі груші та яблуні нагадують, що над прокопаною колись річечкою Селенською жили мої односельці, сіяли просо, жито, ячмінь… А ще починалися болота… На них косили сіно та випасали корів, коней. Розказують: поруч свійських стад полюбляли пастися лосі… Тепер багато сільських ґазд позбулися своїх вим’ястих годувальниць, перестали косити болота, тож ті позаростали спершу лозами, потім березняком, тепер уже вільха і сосна стають до росту. Твориться ліс… За рікою Селенською починаються борові ліси… Ростуть на таких золотих піщугах, що як розсиплються в гаряче літо, годі й проїхати… Ці поблизькі деревостани колись були у власності людей. Тут засновувалися села, було багато хутірців, а ще раніше, кажуть, постала найпотаємніша резиденція київського князя: цю місцину й досі називають Хоромами. Мисливці за скарбами ходять тут із металошукачами та городниками… А місцеві люблять збирати гриби і чорниці. Ці ліси вважають своїми, бо ж до війни було величеньке село, яке, як і князівську резиденцію, називали Хоромами. У війну його спалили. Чиї хати залишилися, перенесли до села.
Бувалий мотоцикл «Мінськ» звертає з головної магістралі, рокотить путівцем, петляє між сосонок та берізок. Стежку перебігають меліоративні смуги, просіки, кінні путівці. Ліс, мов книга, написаний рівненькими рядочками сосен і беріз. Цей зелений літопис творили жителі Мельників та Шацька вже у післявоєння, багатьох знав особисто: були прості і скромні трудяги.
Обминувши пісковисько Шлапиної гірки, знов виїжджаємо на шлях, влітаємо на старий міст. Тут свій автограф у лісах залишила меліорація. Глибочезні рови одділяють колишні приватні ліси од казенних… І досі кажуть: «Поїхав у Казну», «Був на Казьонщині»… Меліоративними каналами посновано увесь ліс. Зроблені вони добротно, на довгі літа – широчезні та глибокі. Здавалося б, мають збирати весь надлишок води. Насправді – це не так: ніколи не бачив їх повними.
Лісова дорога доволі широка, має добре сплановане полотно, з обох боків прокопано меліоративні канави. З-перед них видивляється, хто їде, чорно-солодкими ягодами ожина… Цвіте звіробій… Стеляться вересовища, ягідники, мохища… Зарості папоротника… Ліщина хвалиться горіхами, крушина хизується дрібною червоно-чорною ягодою… Соснячки, грабчаки, дубина, вільшаники, зрідка й осичина затріпоче листом.
Звертаємо на грузьку стежу. Проїхати тут можна тільки конем, мотоциклом чи велосипедом. Це один із найулюбленіших маршрутів місцевих грибників, адже веде до старої лісничівки, де у шістдесяті-вісімдесяті був лісорозсадник. Тепер про нього нагадують хіба рівненькі рядочки сосен, дубочків, беріз…
І цього разу не встигли призупинитися, як уже на іншому мотоциклі під’їжджає двійко конкурентів. Виявляється, місцеві єгері – Андрій Терета й Олександр Кропивник. Показують свою здобич – правдивці, кілька краснюків… Лисичок нема. У мене перед носом на лісовій, уже порослій травою дорозі, видивляються молодого боровичка, а далі – шапкастого велетня… От шукачі!
Втім, як і племінник, до лісу приїхали у справах… Єгері саме заготовляють на зиму віники для дикого звіра. Уже зробили півтисячі з лози, берези, крушини… А будуть ще і з вівса… Ми роз’їжджаємося… Вони – до села, ми – углиб лісу. Під час війни тут таборилися червоні партизани й українські повстанці… Діяла вузькоколійка, якою вивозили ліс… А у післявоєнні роки йшла активна заготівля для відбудови поруйнованого Донбасу, шахт Росії. Знову, тепер уже Росія, хоче нам зруйнувати Луганщину і Донеччину – а деревостани ще не виросли після останньої великої порубки. Ці ліси знали багатьох як простих, так і дуже відомих, навіть знаменитих людей, зокрема й лісівників. Тут свого часу бували заслужений лісівник Валентин Сулько, теперішні головний лісничий ВОУЛМГ Сергій Шеремета та начальник лісового відділу ВОУЛМГ Борис Бабеляс, багато колишніх студентів Шацького лісного технікуму проходили свої виробничі практики…
– Давай заїдемо до дуба! – прошу.
Дубів тут багато, але один – особливий: врятований лісозаготівельниками у пам’ятку про давні ліси своїм нащадкам. Він росте біля знаменитого Князь-багна, з яким пов’язано багато цікавих історій.
– Мабуть, має років двісті! – припускаю.
– Або й триста чи більше, – погоджується племінник.
Обіймаю велетня – три моїх рукоміри: метрів шість в обхваті буде. Маківка крони – над зеленоліссям, здається, під самими хмарами. Отакий дубище царює в цім лісовиську. Під ним уже нора – чи шукачі скарбів червінці діставали, чи лис який для хатинки вподобав. Поки я шепочуся з царювальником про вітри-буревії, морозні зими та спекотні літа, племінник помічає під ногами окуляри.
– Це, мабуть, ті, що ви минулого року загубили!…
І справді мої. А я, грішним ділом, подумав, що їх сова для читання прадавніх книг позичила. Торік ми неподалік зустріли стару сову із совичем, я навіть устиг їх сфотографувати, хоча без окулярів не так і просто було це зробити. Тоді мені навіть здалося, що сова – в окулярах. А тепер ось бачу: якщо й була вона в окулярах, то не в моїх.
Не знаю, як для лісівників, котрі, окрім садіння і догляду, мусять справно зрізувати дерева, які садили їхні діди, а для мене дуже велика потіха – зустрічатися з ось такими велетнями. Одразу налітає ціла кавалькада всіляких спогадів і мріянь. Ну, чом би лісівникам не залишати у кожному, навіть малому лісочку, бодай по одному-два-три найстаріших дерев? Бо тут хороше послання хтось зробив у третє тисячоліття: у радянський (строгий начальницький час) пожалів одного дуба…
Ми йдемо лісовиськом… Тут на краю із Князь-багном сусідить унікальна липляна – рідкісний липовий ліс. У час її цвітіння, а мені доводилося тут бувати, здається, що ти у великому місті – такий гул стоїть. Липи, як і сосни, так дружно потягнулися до небесного зір’я, що одразу й не розрізниш, що за порода. Класична липа має розлогу крону, а тут лише вгорі мріє цвіт-зір’я. Липи у лісах ми тепер не садимо, сіянців і саджанців не вирощуємо.
Я, бува, випрошую у дружніх лісівників, аби щовесни під час Всеукраїнської акції «Майбутнє лісу у твоїх руках» у свої швидкоростучі продуктивні дубово-сосново-березові лісосхеми підсаджували по кілька лип для бджоли. Для пташки садимо дикі черешні, груші, горобину. А липи для бджоли шкодуємо. Між тим бджола – найперший і найкращий помічник лісівника.
Тим часом ліс розступається – і ми опиняємося на полі, де дзвонить стиглим колосом овес, плеще у зелені долоньки кукурудза. Це підгодівельний майданчик для диких звірів. Лісівник розглядає поле, йде до середини лану.
– Що там хочеш побачити? – запитую.
– Чи приходили дикі кабани…
– І що ж?
– Не приходили.
Дуже мальовничі і грибні місця. Є простір для росту нових дерев. Потрібно було б їх щороку підсаджувати у міру сил. Хоч би й жолудцями… Осіннім шпигуванням… Поділився цими думками з племінником, а він одразу й ошелешив:
– Так ми підсаджували, – став розповідати. – Років сім-вісім тому прибирали осичину та березину, щоб краще росли основні породи – дубові та соснові. Тоді біля кожного пенька й посадили по декілька ялинок. А ви думаєте, вони самі виросли? Це ми їх посадили. Он-бо вони.
І тільки тепер я помітив тендітні зелені гільця ялинок. Не схоже було, що їм сім-вісім років.
– Не ростуть, а мучаться, – вловив моє занепокоєння. – Може, так повільно ростуть, що ними люблять ласувати дикі кози? – висловив здогад. – Ми ще модрини садили, але вони й зовсім десь поділися. Мабуть, козулі поїли, а ялинки майже не розвиваються.
Заввишки кожна сантиметрів 20-50. Окремі – зростом до метра. Але більшість, як кажуть, сидять на місці. По гілках став рахувати літа: не вірилося, що така дрібнота по стільки літ має. Як важко деревцю закорінитися, знайти шлях до неба, і як легко його зрізати.
Ми розглядали пеньки післявоєнних літ. Дубові переважно, хоча декотрі могли належати соснам. Вже збігло півстоліття, дикі кабани зусібіч попідривали їх іклами, шукаючи смакоту, а вони ще стриженисті.
– Мабуть, ровесники нашого старугана?! – намагаюся уявити трьохсотрічний дубравник.
– Може, й старші…
Новий ліс має літ шістдесят-сімдесят… Скрізь трапляються болітця, а то й малі дощові озерця, порослі справжнім очеретом… Цей ліс бореться з болотом віками… То сосняки й вільшаники наступають на болота, то болота виморюють ліси… Два роки тому на цій стороні гуляла велика вода й, незважаючи на меліоративні канали, не могла перейти через насипаний шлях… Рвала його, але перебігти в бік Рити і Муховця не могла. Мудрували всім лісництвом, що робити. Племінник тоді розшукав ще прадідівським способом стежку води, й у потрібному місці з екскаваторником розкопали дорогу, вклали трубу. Вода збігла за кілька діб, але частина вже великорослого сосняку засохла… Цього разу була перемога болота (до речі, у китайців воно символізує шлях до неба), і лише пожовтілі скелети вічнозелених сосен і досі з докором дивляться на людей: не врятували.
Цього року Мельниківське лісництво ШНПП започаткувало власну пасіку. Пасічник Микола Гінайло – молодий чоловік – розмістив її поблизу липового лісу. Вже є десять вуликів. До півсотні бджолосімей має Світязьке лісництво. Так що лісівники отримають не лише медовий взяток, а й добрих помічників.
– А тут стоїть три моїх вулики, – показує племінник. – Цього року зважився обзавестися своєю пасікою. Перечитую книги, розпитую у бувальців, сам спостерігаю за бджолами. Та й наш пасічник Микола пообіцяв допомагати.
Над одним підняв дах і став щось чаклувати. Заглянув до вулика і я.
– Щось мурахи до нього зачастили, – пояснив, – намагаюся врятувати. Ось підсипаю сіль.
Поруч угледів декілька малих переносних вуликів. Це – ловильні для бджіл.
Звернув увагу на старий, уже поруйнований лісовий будиночок. Виявилося, тут була пасіка Калиша. Мене зацікавили дещо незвичні старі рамки з цього креативного лісового музейчика-пасіки – кілька помандрує до Інформаційно-екологічного центру ВОУЛМГ.
А потім ми їхали повз високі ягідники, зупинилися на погорильнику. Цей лісовий квадратик отримав таку назву через пожежу. Вона трапилася 2000-го. Наступної весни площу засадили сосонками, берізками і ялинками. Сосни та берізки за ці роки виросли у лісочок, а ялинки, мов хто зачарував, не ростуть.
Ми збираємо журавлину… Вона першою освоює горильники. Потрохи заходять у цей молодий лісочок ягідники. Прилазять жучки і мурашки. Особливо ж люблять бувати дикі козулі, про що свідчать відбитки їхніх ратичок та характерні бебешки.
Зробивши величезне коло, знову виїжджаємо на центральну магістраль і повертаємося до села. Ось ліворуч росте велетенський дуб, на ньому видно позначки, нанесені організаторами одного з найцікавіших поліських «дакарів». Учасники маршруту біля цього поліського велетня мали обов’язкову зупинку: фотографувалися для журі. Цей 20-кілометровий безлюдний путівець кілька років тому включили до поліської частини всеукраїнського «дакару» квадрациклісти України, чим завдавали йому руйнувань. Маршрут проходить малодоступними лісовими угіддями – від озера Білого Любешівського р-ну, де залишилася одна-єдина плантація корабельних сосен, через Камінь-Каширський та Ратнівський р-ни до оз. Пісочне, а фініш завжди біля сьомого дива природи – на оз. Світязь. У післявоєнні роки цією дорогою до найближчої залізничної станції у Томашовці (Білорусія) вивозили віковічний поліський ліс, що його не встигли зрізати панська Польща та Німеччина. Лісовози гули з ранку до ночі. Для лісорубів не було ні неділі, ні свят. Увесь старий ліс вивезли. А сільські люди, щоб збудувати дерев’яний будинок, їздили на заробітки аж у Сибір і звідти привозили ліс.
…І вже на Шлапиній гірці неподалік придорожнього дуба племінник знову призупинив свого сталевого коня: «Погляньте, тут оселився рій диких бджіл. Торік його намагався викурити місцевий пасічник Федір Гірич для домашньої пасіки. Не знаю, чим ця історія закінчилася, але бджоли тут і цього літа живуть».
Повертаємося у село з грибами і бруслинами… З гарними враженнями, новими знаннями… А ще – із примовкою для онуків. Дика бджілка назбирала бочечку меду, принесла до дуплянки та не змогла через вузьку щілинку затягнути усередину. Бочка впала і розбилася, стало медове озерце. Злетілися до нього метелики та коники-стрибунці, жучки та комарики, позбігалися мурашки. Доки я добіг, всі по крапелинці озерце й рознесли…
Ось така захоплива подорож у лісове прикордоння, де на уважного мандрівника чекає багато пригод та цікавих історій.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото автора.