Розповідає
рідним із Луганська телефоном Наталія Генетіна, яка приїхала на Волинь.
Попри
всі обставини, моя співрозмовниця не здавалася розгубленою чи подавленою. Хоча
всі причини на те були, бо вона – з Луганська. Адже зненацька покинути рідне
місто, в якому життя вже давно налагодилося, навіть якщо йде війна, – не так-то
просто…
У липні
звістки з околиць Луганщини ставали все жахливішими. Сепаратисти вбивали мирних
жителів, захоплювали адмінбудівлі, зокрема і приміщення обласних управлінь МВС та СБУ, привласнювали
зброю. І вже озброєні, почуваючи себе впевнено, без перешкод грабували все, що
можна. У Луганську повним ходом розпочалися бойові дії.
– Зазвичай
нас попереджали, в якому районі планується військова операція, і тому зубна
щітка і речі першої необхідності завжди були в моїй сумці. Тільки чую про це,
одразу мчу в дитячий садок за дитиною, і терміново виїжджаємо то до сестри, то
до подруги на ночівлю – якнайдалі від місця проведення АТО, – згадує Наталя.
Коли надійшло
прохання до всіх мирних жителів за можливості покинути Луганськ, директор філії
банку, в якому працювала жінка, дав розпорядження його закрити. Тим більше, що
нормально функціонувати установа вже не могла. Всіх працівників, в першу чергу
жінок із дітьми, було вирішено оздоровити в одному із санаторіїв Харківщини.
Наталя згадує персонал закладу з великою теплотою:
– Ставилися
до нас дуже гарно. Ми із сином приймали всі необхідні оздоровчі процедури. І це
все коштом нашого банку. Потім нам запропонували шукати роботу по філіях в
інших областях України, де ситуація була спокійнішою. Через знайому я дізналася,
що в Луцьку готові прийняти біженку і навіть допомогти з влаштуванням дитини у
дитячий садок. Для мене це було найголовнішою умовою, адже залишити сина в
робочий час тепер було б ні на кого. Тут у мене ні родичів, ні знайомих.
В обласному
центрі Волині Наталі допомогли і з садочком, і з роботою, і навіть із житлом.
– Мої нові колеги дуже хороші! Дай Боже їм
здоров’я! Опікають мене, мов маленьку. Допомогли винайняти квартиру, виділили
меблі та посуд, перевезли все це у нове помешкання. Більшу частину грошей за
квартиру оплачує банк, – хвалиться Наталя.
Я
запитала, чи не боялася вона їхати на Західну Україну.
– У нас
старше покоління налаштоване негативно і проти «западенців», як вони кажуть, і
проти нинішнього курсу нової влади. В них грає ностальгія за пройденою
молодістю в СССР, за дешевою ковбасою та хлібом, низькими тарифами на
комунальні послуги. Вони думають, що Росія все це їм поверне, а ще надасть
добре оплачувану роботу. Адже багато східняків працюють у Москві та думають, що
в Росії скрізь так живуть, як у столиці. Вони ж не були у віддалених від Москви
районах! Молодь більш прогресивна і розуміє, що в Європі життя краще, тому
охоче підтримує нову владу. Коли мої рідні дізналися, що я в Луцьку, то почали
з тривогою розпитувати, як почуваюся. Я, сміючись, відповідала, що поки супу з
мене не зварили. Наочно переконалася, що, попри всю пропаганду, яка ще досі
звучить у нас з екранів російських телеканалів, тут люди доброзичливі,
відкриті, ніякого тиску стосовно мови чи будь-чого не вчиняють, – розповідає
Наталя. – А ще хочу відмітити, що останнім часом у східняків буквально
прокинувся патріотизм. Якщо раніше національний одяг сприймали на кшталт
маскарадного костюму, то зараз його одягають залюбки з приводу і без.
Мене
цікавило, чи планує Наталя повернутися в Луганськ:
– Навіть
не знаю. Моя мама померла, двоюрідні сестри виїхали за чоловіками в Росію, які родом
звідти. Отож, окрім чотирикімнатної квартири, мене в Луганську ніщо не тримає. Події
останнього часу дали зрозуміти: матеріальне насправді не важливе. Справжня цінність
– це життя!
Ірина
ШАБАЛА.
На
фото: луганчанка Наталія Генетіна зі своїм синочком.